Повага
Колонки

Гарні такі, які є. І відчепіться від себе

Нині нерідко натрапляю в соцмережах на розповіді жінок (здебільшого жінок!) про набрані зайві кілограми після початку повномасштабної війни.

Заради цікавості подивилася фото цих жінок, проглянула їхні профілі — і здивувалася.

Жінки, що збирають на дрони й просять пробачення за зайві кілограми

Ці жінки збирають сотні тисяч гривень на машини й дрони для військових, реалізовують проєкти на тисячі доларів, щоб евакуювати дорослих і дітей із окупованих територій чи зон, де йдуть бойові дії, організовують реабілітаційні центри для людей із інвалідністю або ж шалену підтримку українок за кордоном.

Те, що вони роблять, свідчить про неабияку силу, розум, хоробрість. Це красиві жінки!

Але замість того, щоб пишатися собою, вони ніби виправдовуються, як змінилися за час війни, побільшали на скількись там кілограмів чи посивіли.

І мені хочеться їх підтримати і сказати їм (і собі також!) щось таке місійне: від-че-піть-ся від себе!

«Яка в нас гарна мама!»

…Коли вмирала моя мама, то дуже худла. Вона ставала щодня меншою й слабкою. І це ніяк не в’язалося з моєю енергійною мамою.

Скільки її пам’ятаю, мама була великою жінкою. Хвацько перев’язувала хусткою голову і ставала місити тісто на вареники. Казала, що це найшвидше, що можна придумати на обід.

Я з нею не погоджувалася. Бо мені, щоб тільки подумати, як робити ці вареники, потрібно було пів дня.

А вона вміло вимішувала тісто. Ніколи сидячи. Хіба що спиралася ногою на табуретку. Її повні гарні руки були всі в борошні. Вона всміхалася до мене, швидко заліплювала вареник із сиром, розповідала якусь родинну історію. В усіх її рухах світилася любов.

Читайте також: «До обіду ця хоробрість минає»: чому я боюся публічно рефлексувати

Якось вона татові сказала щось на кшталт «Я народила двох дітей, тож приймай мене такою». І попри те, що понад 40 років сімейного життя вони мали свої проблеми, які вчилися вирулювати, від тата я чула хіба що: «Яка в нас гарна мама!»

Улітку мама їздила на дачу, де вирощувала помідори, картоплю, виноград. Наша дача була за 12 кілометрів від дому. Спочатку їздила на велосипеді. А потім у свої п’ятдесят плюс років опанувала скутер. Цілий день на дачі поралася на городі, робила закрутки, доглядала за птицею, телефонувала мені й ділилася новинами, а потім знову йшла на город. Усе це на ногах. Фізичної праці було доста, та від цього ніколи не стрункішала.

Тож коли захворіла, найтяжче було розпрощатися з дачею, бо вже не було сил за нею дивитися. Скоро відмовилася ходити й на море, яке дуже любила.

В останнє її літо не здужала дійти на пляж, до якого раніше діставалася з дому за 10 хвилин. А ще їй було ніяково за себе. Бо… схудла.

Я таки вмовила її піти на море (як виявилося, вже востаннє). Мама йшла дуже повільно, спиралася на тата.

По дорозі зустрічала знайомих. Дехто не стримував здивування, як вона схудла. Певно, ледь не з останніх сил мама віджартовувалася, мовляв, стрункішаю, молодшаю.

Провівши одну таку знайому з надокучливими запитаннями, мама помітила на іншому боці вулиці молоду, як би вона сказала, повновиду жінку.

«Коли повна жінка, то на ній усе аж грає. Сильна, міцна, впевнена», — стиха промовила мама.

Я ніколи особливо не придивлялася до мами, як вона змінювалася. Бо коли любиш, то не помічаєш: ні незафарбованої сивини, ні домашньої кофтини, ні відсутності манікюру.

Але ж це стосується не тільки рідних.

Цькувати — це за межею здорового глузду

Хіба я щодня вдивляюся в зморшки, вилиці чи пухкість губ своїх колег, продавчинь у магазині біля мого дому, військових і бійчинь, які п’ють біля мене каву, батьків, із якими зустрічаюся ввечері на дитячому майданчику, забравши наших дітей із садка?..

Бо всі ми — різні. І не тільки за розміром одягу, який носимо.

Читайте також: Що за гарним фото у фейсбуку

А й за відтінком шкіри, розрізом очей і кількістю веснянок. За кількістю дітей чи їхньою відсутністю. За знанням мови й досвідом роботи. За етнічним походженням і місцем народження. Перелік невичерпний.

Тож те, як нещодавно цькували директорку музею Голодомору Лесю Гасиджак за її зовнішність, — узагалі поза межею здорового глузду.

Мало хто з нас схожий на Барбі чи Кена, скільки б аватарок ми не зробили під час буму голівудського фільму.

Але ми саме такі, якими є, якими вродилися, якими змінюємося.

І кожна та кожний із нас має право на повагу, рівні можливості та захист від дискримінації, яка принижує нашу гідність. Скільки б кілограмів ми не мали чи якими б невігласами не були.

…У труні мама лежала худою.

І вже нікому не було діла до того, який у неї вигляд.

Ірина Виртосу

Схожі записи

Чому важливо ратифікувати Конвенцію про нічну працю?

Чому люди схильні звинувачують жертву і як це виправити?

Попелюшка у берцях

Вікторія Феофілова