Повага
  • Головна
  • Колонки
  • «До обіду ця хоробрість минає»: чому я боюся публічно рефлексувати
Колонки

«До обіду ця хоробрість минає»: чому я боюся публічно рефлексувати

Уже більше року спостерігаю за чудовим шоу в соціальних медіях, де одні люди мають «право щось коментувати», а іншим до цього права зась.

Усе життя я боролася зі стереотипом «милої дівчини», критикувала, давала різкі оцінки, щоб ніхто не смів вважати мене «зручною» й нав’язувати своє бачення. Але навіть ця постійна (внутрішня) боротьба не змогла застрахувати мене від людей, які «знають краще». Та ще від одного явища, навіть гіршого за непроханих порадників і порадниць — самоцензури. 

Я почуваю провину за те, що не на війні

Є одна річ, яку вже давно хочу відрефлексувати: я почуваю провину за те, що не на війні. Те саме, певна, почувають тисячі українців, які не там, а тут. Ми надсилаємо гроші на підтримку армії, допомагаємо по змозі, намагаємося ставати опорою для тих, хто пережив чи переживає втрату. Але відчуваємо, що робимо недостатньо.

Щоразу, коли виходжу з бульбашки й ділюся цим відчуттям, отримую два типи реакцій:

«Ти й не мала би бути на війні, ти ж — тендітна дівчина з не надто добрим здоров’ям».

І друга випливає з першої: «Узагалі-то це обов’язок чоловіків —захищати країну, тож тобі навіть не варто цим морочитися».

Читайте також: Що за гарним фото у фейсбуку

Я не маю сумнівів, що деякі з цих людей щиро хочуть мене підтримати й навіть підбадьорити. І що в дечому вони мають рацію. Але моя суб’єктність за такого «розкладу» втрачається. І це я вже мовчу, наскільки патріархальне таке розуміння війни, де все «анулюється» до заводських налаштувань: жінка в тилу, чоловік воює. І нібито й немає всіх тих безстрашних і неймовірних бійчинь, що пішли до українського війська доброволицями.

«Так, але ти ж не така, як вони. У тебе немає фізичної підготовки, та й банально загнешся носити двадцятикілограмове спорядження щодня». І ці діалоги позбавляють змоги навіть відрефлексувати провину, пропрацювати її, бо «тобі там не місце» — і крапка. Ти не маєш права відчувати, що відчуваєш.

Ці люди заводять мене в іще глибшу рекурсію провини: відчувати провину, що відчуваєш провину.

Набиратися хоробрості на великі звершення

Навіщо ж себе закопувати настільки глибоко, скажете ви, не думай про це, іншим набагато гірше. Роби, що можеш, наприклад, разом із колегами добийся, щоб не було жодного росіянина чи росіянки у програмі міжнародної журналістської конференції. Заслужи звання «расистки», яку питатимуть, як оцінювати росіян — за «етнічною належністю» чи як? Говори українською на міжнародному заході, а тебе перекладатимуть російською для колег із Молдови. Саме це я й робила і понад рік не писала колонок, не рефлексувала на теми, що мене турбують, бо вважала їх занадто «незначущими».

Але якщо ви також — людина, що не може обійтися без рефлексій і тоне у спіралі рекурсій, хочу вам щось сказати: не тримайте цього в собі. Мовчанка роз’їдатиме вас зсередини. Діліться, поки не почуєте у відповідь: «Я теж щоранку прокидаюся із поривом і твердим переконанням, що піду на війну». Знайдіть тих, хто розділяє ваші страхи та переживання, і з гіркотою додасть: «До обіду ця хоробрість минає».

Адекватні люди — а саме такими є ті, хто сумнівається і рефлексує —цензурують себе й мовчать. Це створює вакуум для тих, хто вважає свою думку «правильнішою» за думки інших. Треба набиратися хоробрості. Спершу хоча б для цього — аби відкрито проговорювати те, що тобі болить, без зайвих докорів сумління. А вже потім — і на великі звершення.

Ольга Вірста

Схожі записи

«Гарем главкома». Як я стала головною ескортницею та пропагандисткою у Росії

Ірина Сампан

Разом — сила. Мої підсумки року

Ірина Славінська

Цена сексуальности