Image default
Колонки

Перетворення

Моїм персональним тестом на адекватність українського соціуму є публічна реакція на жіночий успіх. Щоразу, коли жінка переживає щось значне і вагоме, і вагоме не тільки приватно, з чоловічого боку ми часто маємо поблажливе поплескування по плечу, фізичне чи вербальне, і примирення з фактом цієї “випадковості”.

У гірших випадках звучить в’їдливе знецінення, намагання пояснити все втручанням зацікавлених осіб, іноземними грантами, протекцією, несамостійністю, а далі – неодмінні поради триматися природою й суспільством відведеної ролі, звинувачення в зухвалості й невдячності.

Дисклеймер: адекватних чоловіків-профеміністів у цьому контексті я виношу за дужки. Серед моїх друзів питома більшість саме таких, але їх, на жаль, досі надто мало, щоб кардинально оздоровити загальну картину.

Не далі як учора я раділа великому європейському успіхові колеги, молодої письменниці, а потім прочитала у фейсбуці низку постів поспіль, у яких – о, дивний збіг! – чоловіки вдаються до знецінення зробленого жінками. У тому числі й того успіху, якому я раділа. Зазвичай спостерігати за такими вибухами смішно, але часом їх стає так багато, цих людей, що точно-точно знають, яким має бути чуже життя, а якою – література, де пролягає межа між прозою й поезією, що звідки росте, хто, що, кому і в якій кількості винен – аж стає критично задушливо, наче до Землі вже підлітає трієрова Меланхолія. І краще б вона таки прилетіла, думаєш іноді.

У зв’язку з цим розповім одну історію. Я трохи торкалася цієї теми під час феміністичної дискусії на Книжковому Арсеналі, повторю тепер на ширшу аудиторію. У північних гірських регіонах Албанії, тієї самої, біля чийого моря останнім часом полюбив масово відпочивати і наш люд, досі живий звичай під назвою “бурнеша”.

Якщо коротко, дівчата з родин, де не лишилося чи й спочатку не було спадкоємців чоловічої статі, формально добровільно, а насправді внаслідок соціального примусу обирають для себе долю sworn virgins, перевдягаються чоловіками – і решту життя проживають у чоловічій “шкаралупці”, користуючись усіма правами й свободами, невідчужуваними для чоловіків. Окрім одного – не мають права на шлюб і взагалі статеві стосунки.

Росте це з 15-го століття, коли князь Лека III Дукаджині уклав свій “Канун”, кодекс законів для країни, який всотав і зробив нормою увесь абсурд звичаєвого права, наприклад, кровну помсту. За статтею “Кануну” під номером 88 успадковувати майно батька має право тільки син. Сини ж дуже часто ставали першими жертвами кровної помсти, спрямованої проти певного роду. Та й узагалі родина без синів – автоматично проклята. Так народилася практика перетворення жінок на “бурнеш”, неіснуючих синів – зазвичай потерпала найстарша дочка в родині, але не завжди.

Втім, заради справедливості треба сказати, що багатьма це сприймалося як привілей: позбавляло, наприклад, ризику в перспективі вважатися чоловіковим майном чи стати рабинею в чоловіковій родині після його наглої смерті. Натомість з’являлися права – соціальне життя, майнові переваги, власне господарство. Від Середньовіччя людство пройшло начебто такий довжелезний шлях, але подекуди тогочасні закони не втратили своєї сили. І не варто недооцінювати морального виміру такої практики, зводячи її до суто соціального інструментарію. Бо йдеться і про систему цінностей, у якій кількісна перевага жінок у спільноті – це горе, ущербність і прокляття, тож треба щосили постаратися й перетворити “бракований” людський матеріал на “нормальний”.

Згадана Албанія – найяскравіший приклад, однак така практика була дуже поширена на османізованих Балканах, знайшла відображення у фольклорі, згодом – у літературі й кіно. Тут за приклад можу навести стару боснійську севдалінку “Sluzim cara devet godin dana”, яку прозово переосмислює Міленко Єрґович у “Іншалла, Мадонно, іншалла”. Хоча в Боснії, скажімо, ця практика була м’якшою й відійшла доволі рано. Є чудовий югославський фільм Срджана Карановича, ще 1991 року, “Virdzina” – так це явище називалося зокрема в приадріатичних поселеннях, де й відбувається дія картини.

А от американська фотографиня Джилл Пітерс у 2009-2013 роках спеціально їздила в Албанію познімати теперішніх бурнеш – деякі з її фото можна побачити під постом. Я не знала живих бурнеш, але багато говорила з людьми, які їх знали. Пишучи “Воду”, постійно тримала в голові цю Албанію, з одного боку – бо це так промовисто, ніхто навіть не намагається осучаснити середньовічній кодекс, навіщо, коли так просто можна зламати жінку, замість надавати їй якісь права.

З іншого боку, в цій історії я щохвилини думала і про Україну і саме тому намагалася довести конфлікт у власному тексті ледь не до абсурду – показати, як соціум звично ламає жінку через коліно просто так, знічев’я, бо має цей інструментарій, бо йому це дозволено.

Здавалося б, це щось таке моторошне й далеке. Але гірка іронія полягає в тому, що модель цієї “чужої дикості” дивовижним чином корелює з моделлю гендерної взаємодії в українському суспільстві. І не в тому романтизовано-міфічному історичному, що існує в уяві багатьох, де матері й діти ледь не поголовно були грамотними, а жінки безперешкодно рулили в традиційних матріархальних сім’ях.

Насправді все виглядало, звісно ж, дещо інакше, але зараз не про це – про суспільство сучасне. Воно так само готове ламати під себе жінку, як і замкнений гірський анклав колись у Середньовіччі. Промовисто, що питання – “Чому з героїнею стається таке? Навіщо?” – щодо описаної мною в “Землі Загублених” ситуації завжди виникали тільки в українських чоловіків специфічного ментального складу – як симптом того, як глибоко проросла подібна тутешня звичка, якою непомітною стала.

Жінка, яка самореалізовується в Україні, повинна бути готовою до того, що найпоширенішою реакцію на її успіхи буде отруйне знецінення й порада “знати своє місце”. Визнання жінки шиєю, яка крутить головою-чоловіком, є ледь не вершиною її визнання.

Величезна кількість чоловіків готова заборонити жінці кар’єру, самостійну подорож, спілкування з мамою, сестрою, подругою, покарати свою супутницю за непослух і переступ. Ту ж сміливицю, яка обходить такі перепони й рухається далі, починають сприймати як “мужика”, який зрікається традиційної жіночої ролі й заходить на чоловічу територію успіху й сили. Логічно, що від неї очікують пристосування до чоловічих поведінкових практик, у тому числі й до цькування інших жінок. Моторошно те, що деякі жінки справді на таке пристають.

На фото авторства Джилл Пітерс, як я вже сказала – албанські бурнеші. Нині живі жінки, яких примусили перестати бути собою, які живуть з цим щодня в паралельному світі, поки Ілон Маск винаходить для людства нові шляхи, а пересічний хіпстер ліниво потягує свій селерний смузі. І це не чужа Україні історія, як би не хотілося заплющитися.

Одним з моїх довколапрофесійних задоволень є спостереження за тим, як інтенсивно людям пригорає: чоловікам від жіночих…

Опубліковано Kateryna Kalytko Понеділок, 9 липня 2018 р.

Більше фото албанських бурнеш – за лінком.

Катерина Калитко

Схожі записи

Про львівську «хвойдарню»: між андрутами й цицьками

Герасим Галина

Парламентські слухання: Гендер без ЛГБТ

admin

Ответить за тело

admin

Залишити коментар