Повага
Колонки

Мамине варення

… Я відчиняю комору в домі батьків – і знову мій погляд тоне в десятках трилітрових банок: помідори, огірки, лечо, сині, тещин язик. Але найпочесніше місце (і найбільше!) тут займає мамине варення. З вишень, слив, черешень, абрикос, яблук, шовковиці, груш і бозна-чого (його мама оптимістично називала «асорті»).

Кожне літо мого дитинства, щойно в нас з’явилася дача, це був якийсь незбагнений ритуал. З дачі привозили городину, фрукти – відрами й ящиками. Усе це швидко псувалося, тому потрібно було його саме сьогодні спорати. Байдуже, що до дев’ятої вечора гарував на городі під палючим південним сонцем, а потім ще 12 кілометрів їхав додому на велосипеді.

Мама завжди з переможною усмішкою казала: «Зате буде що їсти взимку». І почасти так і було… Ставши студенткою, я все рідше хотіла везти ці важелезні сумки з закрутками, і що найзрадливіше… його їсти. І якщо в гуртожитку ще так-сяк з’їдалося все, то в своїй родині, де чоловік, як то кажуть, «не по варенню», кількість цих банок тільки зростала в моїй шафі. Зрештою, я їх уже майже перестала брати. Окрім хіба що малинового, яке в мене було за ліки при перших ознаках застуди. Очевидно, що з наукової точки зору – переварена малина з цукром ніяк не сприяє одужанню від гострих респіраторних вірусних інфекцій. Але той «компот», який я пила літрами на основі розведеного варення, допомагав. Так у дитинстві лікувала мене мама, і це дивним чином рятує й тепер.

На всі наші з татом прохання облишити, бо скільки тієї закрутки треба, мама тільки відмахувалася – і ми «всі дружно», як казала мама, ставали й робили. Останні кілька років, як у неї почала боліти спина, ми робили закрутку вдвох (або тато сам, якщо вже мене не було вдома).

Пригадую дику сварку з мамою через помідори. Перезрілі, вони лопалися й пускали солодкий сік. Ці відра м’якої кваші просто волали: «зробіть із нас щось». Я це бачила, але відмовлялася засотувати рукава. Я домовилася про інтерв’ю, були ще інші плани на вечір…

Я щебетала мамі свої якісь новини й не одразу збагнула, що щось не так. Мама була мовчазна й наче мене не чула. А коли я прилетіла після інтерв’ю і збуджено розповідала, яку мала цікаву розмову, у відповідь почула коротке: «Закінчила? Тепер ставай до помідорів…»

У мене всередині наче все обірвалося. Помідори, серйозно? Не яка я молодець, що в мене все вдалося, не почути про мої плани, які я торочила зранку. Головне – ці осоружні помідори, яких уже толком ніхто й не їсть…

«Ні, я не мінятиму плани. Я сказала, що до них візьмуся завтра», – грюкнула дверима й пішла. Весь вечір я ридала чоловікові, а наступного дня ми «вдвох дружно» зробили аджику. Чоловік її з’їв ледь не в перший місяць зими.

…Коли біль у маминій спині став нестерпний, вона нарешті погодилася поїхати в Київ по лікарях, бо свої, місцеві, вже не допомагали. По приватних лікарнях. Вона дивилася, як я щоразу діставала по 500-600, а то й 1000 грн тільки за одну консультацію, і її погляд темнішав. Результати були не дуже гарні – усе вказувало на онкологічний діагноз. Обстеження тривали і тривали, а потім мама сказала: «Якщо я лікуватимуся, то тільки в себе вдома».

У Херсонському онкологічному диспансері мама лежала кілька тижнів – її перевірили на все. Це були нестерпні емоційні гойдалки, коли ти плачеш від щастя, що діагноз не підтвердився. Але продовжували шукати, і знову це нестерпне очікування та сльози полегшення…

Залишилося перевірити тільки кров. Мама різко слабшала, їй було тяжко ходити. Пригадую той серпневий день, коли я сиділа на лавці під березою, що кидала слабку тінь, а мама буквально лежала на лавці, поклавши голову мені на коліна. Як я, коли була маленькою.

Така вже благенька, не схожа на саму себе. Нефарбоване волосся з сивиною, у своєму вічному халаті – синьому в ромашках. Утомлена. Тиха. Повіяв легкий вітер. «Як добре… У палаті нема чим дихати», – тихо сказала вона. А потім додала: «Якщо і в крові нічого не знайдуть, і це «тільки нерви», то я почну жити по-іншому. Я почну.»

…Мама померла через три місяці. Вона, спостерігаючи, як я працюю до двох ночі, сердилася, що себе не бережу. Що вбиваюся на роботі й не відпочиваю. Я знову намагалася пояснити, що мені подобається те, що роблю, і так багато працюю не завжди. Це просто період такий, потім стане легше.

Після похорону я почала перевіряти рахунки, комуналку, документи. Усім цим займалася мама, тато майже не втручався, хіба що виконував роль кур’єра – піти в банк оплатити. Я була шокована цій ретельності: сплачені комунальні послуги до копійки, упорядковані документи.

Мама працювала секретаркою дачного кооперативу. За дачу переживала, здавалося, дужче, ніж за мої справи. І до останнього просила тата – не продавати козу, «бо чим ти тоді займатимешся, як мене не стане».

А ще склала пакет із одягом, у якому її ховати, і показала, де лежать гроші «на смерть».

Останній місяць я вже не мала сил сваритися з мамою. Просто говорила собі, що тут доросла ще й мама, і вона має право на такі рішення.

Але зараз я злюся. На те, з якою ретельністю мама готувалася до смерті. На те, як швидко вона відмовилася жити. Навіть не спробувала. Може, вона щось більше знала, але як мати берегла мене, свою дочку, і не сказала. Але якого біса! Вона порахувала, скільки витратиться на лікування, і вирішила лікуватися вдома. Бо це дешевше. І переконати її було нереально.

У той час, коли я роздумувала над клінікою й морально готувалася до допису на фейсбуці про збір коштів на лікування, вона сказала: «Вези мене додому».

Я злюся, що замість відпочинку після копання картоплі, вона до півночі крутила банки з варенням.

Що замість купити собі новий халат, вона знаходила виправдання, мовляв, «не можу знайти той, що я хочу», і відкладала гроші, щоб допомогти дітям купити квартиру.

Я не маю соціологічних досліджень, але спілкуючись не з однією жінкою з покоління моєї мами, з жахом усвідомлюю: наскільки вони не вміють дбати про себе. Не знають ані своїх бажань, не мають своїх кордонів – а відтак легко порушують кордони інших. Бо зростали в парадигмі «все спільне», а отже, нічого свого. Дбати про себе – це бути егоїсткою, і це суспільно засуджувалося. Усе своє життя оглядаєшся, а що люди скажуть.

У 90-х роках батьки втратили все: стабільність, орієнтири, цінності, спокій. На роботі не платили по кілька років, хіба що мішками недолугих макаронів, рибою та ковбасою. Викручувалися, як могли, бо ще й двоє малих дітей на руках. Тому за кожну роботу мама чіплялася до останнього, а дача стала рятівним кругом. І в сенсі їжі, і в сенсі сталості.

Мама не надбала нічого для себе, натомість усе, що мала, залишила дітям. Я навіть не встигла втомитися біля неї, коли вона хворіла. Таке враження, що вона покерувала і тут – щоб нас не напружувати.

І найважче було прийняти, що я… така, як мама. Просто я не варення кручу до півночі, а пишу статті.

Та на відміну від мами, у мене ще є можливість жити «по-іншому». І найперше – почати дбати про себе, чути свої бажання, приймати себе, не боятися «не бути хорошою дівчинкою» для людей. І показувати іншу модель своїй дочці – модель турботи про себе.

…У коморі ще повно варення. Ми його навряд чи встигнемо з’їсти в найближчі два-три роки. Але я знаю, що тепер із ним робити. Я вчуся зустрічатися з друзями просто так, не по роботі. І на зустріч із якоюсь близькою мені людиною я несу баночку варення: як спомин про маму, її життя у вічних клопотах, які вона так любила, і в цих клопотах проявлялася її безмежна любов до нас.

Ірина Виртосу

Схожі записи

#metoo. Початок ери виходу з темноти  

Сергій Осока

Ти ніколи не зможеш їм догодити

Не при жінці сказано

Юлія Фомічова