Повага
Колонки

Що за гарним фото у фейсбуку

Мені подобається фейсбук за те, що я можу «творити» кращу версію себе. Бо я з тих, хто не фотографується зі сну, не причепурившись. 

Закрити «гештальт біженки»

Нещодавно я здійснила майже півторамісячну мандрівку Європою з 5-річною дочкою й 67-річним татом. Це сім країн, купа автобусів і літаків. Для мене важлива була ця подорож. Так би мовити – закрити свій «гештальт біженки». 

24 лютого 2022 року я фактично за один день утратила відчуття самості. 

І хоч усі вісім місяців,  протягом яких рятувалася від війни поза Україною, я давала собі раду, мені довелося ще довго себе повертати в притомність.

У Європі, окрім питання безпеки для дочки й зустрічі з подругами, мені важливо було відчути себе самостійною та фінансово незалежною українкою.

Я охоче ділилася враженнями від подорожі на своїй сторінці в фейсбуку. І найчастіше в іронічній формі, із жартами та кумедними фото описувала свої пригоди. 

Я жодного разу не згадала, що за всю поїздку мала щонайменше два емоційних зриви, про істерики своєї малечі й ті випадки, коли в тата боліла нога. І замість того, щоб зі мною та внучкою гуляти якоюсь гарною набережною, він лежав у ліжку. 

Бо навіщо комусь знати про мої проблеми?

Але що реально за гарною фотографією у фейсбуку?

Я — мати 5-річної дитини. І тут не може бути все безхмарно 

Моїй Владі, ясна річ, не подобається прокидатися о 3 ранку, щоб добиратися в аеропорт на черговий літак. Або котрий день поспіль їхати, сидячи в автобусі від 10 до 20 годин. Майже без скиглення. З відносно мінімальним користуванням телефоном. 

Я таку непросту подорож спланувала, бо розраховувала на мою (ще маленьку!) дочку, що вона чинитиме, як доросла. А для мене це означало — не вимагатиме більше, ніж я можу зараз їй дати. І насамперед емоційно.

«Гаразд, ще одне морозиво можна. І плюс одну пісню в Youtube також. Але через 5 хвилин ми вимикаємо телефон», — торгуюся з нею, десь глибоко в душі радіючи, що відбулася поки легким переляком.

Наприкінці нашого довгого маршруту домовлятися ставало дедалі складніше. 

Як і протистояти викликам

Адже ця фантастична мандрівка різними країнами з теплими зустрічами — це не пауза, не відпустка. Це частина мого життя. А отже, попри позитивні емоції, завжди є місце побутовим проблемам, втомі, очікуванню, щоб хтось розвантажив тебе від цієї купи завдань (по телефону з чоловіком багато справ не вирішиш).

…Скасували авіарейс. За два дні до вильоту. Окрім того, що втрачаю гроші, мушу максимально швидко змінити логістику. Бо далі ламається весь наступний маршрут, як картковий будинок. 

І поки я три години розчиняюся в інтернеті в пошуку нового найадекватнішого авіарейсу, дочка грається в іграшки — з дідусем, на балконі, у ванні, ще десь, де – я навіть не в курсі. А потім тихенько каже: «Мамо, я голодна. Що є їсти?» А мій погляд вихоплює на столі тільки засохлий хліб і холодну тайську їжу, якої дочка не їстиме.

Мандрівка — це частина мого життя з його проблемами

Попри сплановану логістику, я не можу передбачити купу дрібниць. Що на гугл-карті не відображатиметься громадський транспорт міста, де ми наразі опинилися, прокурений хостел, неможливість скористатися своєю банківською карткою чи обміняти євро на місцеву валюту… 

Банально — відшукати туалет, коли приспічило п’ятирічці.

А ще хвороби. У нашій одній валізі й рюкзаку четверту частину речей займає дорожня аптечка. Жарознижуюче для дитини, дорослого, щось від отруєння й розладу шлунку (ще б пак — така кількість країн із різною кухнею й водою!), від алергії, для серця, знеболювальні… І, звісно, чарівні пластирі, які лікують від усього. Так вважає дочка. І це справді працює. А ще схрещую пальці й молюся, щоб нічого серйозного не трапилося, бо контактувати з місцевою медициною хочеться менш за все. 

Робота. Вона завжди зі мною. А садочок — ні. Тому в дорозі я прокидаюся о 5-6 ранку, і ці перші три годині найпродуктивніші. Далі, очевидно, можу доспати, поки дочка гуляє чи дивиться мультфільми. Але ніколи не працювати сконцентровано. Бо завжди є «їсточки», «водички», «пограйся зі мною», «щось ще дуже важливе»…

Мультфільми й зависання в гаджетах. Цього багато. Я не знаю дітей, які в дорозі чемно читають книжки. Познайомте мене з ними. Буду вдячна.

Тато. Він у мене боєць. Опора. І витривалий. Але йому хочеться поділитися зі мною всіма новинами з фронту. Помріяти, коли ми повернемося додому в нині окупований Скадовськ. Попланувати, коли саджатиме цього року картоплю. Несподівано з’ясовується, що в нього болить нога. І взагалі в автобусі він погано спить. А я після стресу на роботі, істерики дочки, постійного спілкування англійською й мішанини мов уже не маю ані ресурсу, ані часу «колихати» ще й тата.

Тому коли складається дві й більше несприятливі обставини, таке, як неприбрані іграшки Влади — дрібниця, еге ж! — виносять мене швидко й голосно. І я кричу: «Владо, прибери іграшки. Тату, не втручайся!» І багато того, про що тут не напишу.

Тиск, який змушена витримувати

Я кричу не через неприбрану кімнату. А через той тиск, який вимушена витримувати, бо на мені в цій дорозі все: фінанси, логістика, їжа, емоційна турбота, а ще — ці бісові іграшки.

Ясна річ, можна зменшити напруження. До прикладу, не ставити собі таких стресових маршрутів, брати менше роботи. І взагалі залишити дочку й тата хоч раз удома, а не тягнути їх за собою. Можна. 

І такі «підступні» думки мене не раз навідують. Особливо коли дочка вередує. І тоді я… тікаю. Хоча б у магазин. Я залишаю дитину на дідуся (без нього подорож була б ще складнішою), грюкаю дверима  — і йду купувати все, що треба, і ще щось для душі. 

І ось із купою торб, із яких випадають мандарини, втомленою ходою йду до тимчасово орендованого дому. Навкруги чую сексуальну французьку. А сама відчуваю, як до моєї шиї нижче потилиці прилипло волосся від поту. Я сумнівно приваблива. Я ледь не плачу. 

Пригадую свої сміливі мрії дівчинки-підлітки. Про ті ненаписані репортажі з саван Африки чи з судна в Тихому океані з Жак-Івом Кусто… 

А реальність така: за останні п’ять років я тільки як білка в колесі — «принеси-подай-мамо, я покакала». Бо я — мати. І навіть непогана в ті моменти, коли не зжираю саму себе від почуття провини.

А потім від однієї думки — зупиняюся. Ставлю ті незручні торби на землю. Розправляю плечі. Починаю дихати — глибоко й рівно. 

Прислухаюся до себе знову й чую: «Але без моєї Влади все інше для мене не має значення!»

Ірина Виртосу

Схожі записи

«Це буде чоловік, щоправда, з сильним жіночим началом…»

«Добра справа сама себе похвалить?»

Сексуальне насильство як тактика ведення війни