Повага
Жінка в історії Статтi

Алла Горська: художниця, яка боролася

Алла Горська. Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура

Алла Горська — художниця, монументалістка, діячка правозахисного руху, яскрава представниця руху шістдесятників. Її робота була знищена за вказівкою спецслужб, а сама вона була убита у віці 41 року за до кінця не з’ясованих обставин.

Вона зростала в номенклатурній родині, але стала одним із символів дисидентського руху. Українка з вибору, що вивчала українську мову, пишучи диктанти в дорослому віці. Соцреалістка, що боролася за збереження пам’яті жертв сталінського терору в Україні.

Суспільне Культура розповідає про життя і творчість мисткині.

Дитина з російськомовної номенклатурної родини

Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Ялті. Її батько Олександр Горський був директором спочатку Ялтинської, потім Ленінградської і Алма-Атинської кіностудій, а згодом десять років керував Київською кіностудією. Мати Олена працювала вихователькою у дитячих закладах, коли ж подружжя переїхало до Ленінграда, стала працювати художницею по костюмах і залишилася в цій професії.

Разом зі своєю матір’ю 11-річна Алла пережила в оточеному нацистами Ленінграді дві блокадні зими — батько Горської поїхав на зйомки фільму до Монголії і не зміг повернутися до Ленінграда. Алла мала старшого на десять років брата Арсена, сина від першого шлюбу матері. Він воював у складі диверсійно-партизанської частини і загинув у піхотному бою, що стало величезною трагедією для родини.

Після прориву блокади родина возз’єдналася в Алма-Аті, а вже у 1943 році Горські переїхали до Києва, де Олександр Горський став директором Київської кіностудії. Відповідно до посади він отримав трикімнатне помешкання біля парку Шевченка на вулиці Терещенківська, 25 (тоді Рєпіна).

Переїзд до Києва і студентські роки

Після переїзду до Києва Алла Горська вступила до художньої середньої школи. Але майбутня художниця не могла не помічати, що її родина відрізнялася від інших. Після закінчення Другої Світової війни Київ був зруйнованим, більшість містян жили за межею бідності, а «учні художньої школи були постійно голодними, дехто не змінював одягу місяцями», як згадувала художниця і подруга Горської Ірина Левитська.

Алла Горська в юності. Фото: Secondary Archive
Алла Горська в юності. Фото: Secondary Archive

Життя Алли було зовсім іншим — до школи її щодня привозила службова машина батька і вже лише це одне могло зробити її непідступною,пригадувала подруга. Але так не сталося — «уже через кілька місяців після початку навчання Алла стала лідером. Вона була росла, сіроока, розумна дівчина, лагідна, добра, товариська — об’єднувала всіх», — писала інша шкільна подруга Галина Зубченко у книзі «Червона тінь калини».

Ті, хто вчився із Аллою Горською, називали її душею компанії і згадували незалежний характер, відкриту та веселу вдачу дівчини.


Читайте також: Ганна Собачко-Шостак: «перша леді» українського авангарду


Горська мала третій розряд із волейболу й перше місце на першості київської обласної ради «Іскра». Після закінчення школи із золотою медаллю вступила на живописний факультет Київського художнього інституту.

Перші картини художниці були присвячені шахтарській праці. Її роботи одразу потрапили на всесоюзні виставки, і, здавалося, її чекала блискуча кар’єра «радянської художниці». Але Алла захопилася українством.

Алла Горська з однокласниками. Фото з родинного архіву Олени Зарецької
Алла Горська з однокласниками. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

Треба сказати, що навчання Горської в інституті припало на останні роки сталінщини та репресій, а перші роки її роботи – на «хрущовську відлигу». Тоді мистецький світ відчув можливість політичних і культурних змін і на цій хвилі в інтелігентському середовищі почалися пошуки зокрема свого українського коріння. Занурилася в українство і Горська. Збереглося її листування з друзями, де вона сміливо ділиться думками про те, яким бачить українське мистецтво:

«Мені не подобається мистецтво Пікассо як прояв світогляду світового міщанства. Мистецтво без коріння, народу, нації. Мистецтво індивідуумів, яке базується на власних почуттях (Фрейд). Проте Пікассо до с…и мої протести, базікання. Він існує об’єктивно як певна філософія, світогляд. Але існує мистецтво Мексики, що представляє свій народ. І я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ. І воно викриває справжнє обличчя Пікассо».

Під час навчання Алла Горська зустріла Віктора Зарецького, з яким вони побралися, будучи студентами. Зарецький згадував, що на побачення Алла приїжджала на службовій машині батька і брала з собою бутерброди у спеціальній валізці. Закохані працювали в одній майстерні, подорожували Україною і разом захопилися монументальним мистецтвом.

Алла Горська і Віктор Зарецький в художній майстерні, початок 1960-х рр. Фото з родинного архіву Олени Зарецької
Алла Горська і Віктор Зарецький в художній майстерні, початок 1960-х рр. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

У родині Алли Горської українською не говорили, тож вона вивчила мову, спілкуючися з друзями і читаючи вірші Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка. Більше того, коли вона відчула, що чуття мови їй не достатньо, вона стала брати уроки в своєї подруги Надії Світличної. Вивчення довелося почати з алфавіту, а згодом під диктовку Світличної художниця писала диктанти українською. Горська не була долучена до української культури з народження, але свідомо стала однією з тих, кого за «українськість» карали.

Клуб творчої молоді й протест

Помешкання Алли Горської у центрі Києва дуже швидко стало одним із місць, в якому збиралися однодумці, яких ми зараз знаємо як шістдесятників. У 1961—1965 роках Горська разом з Віктором Зарецьким, Василем Стусом, Василем Симоненком, Лесем Танюком, Іваном Світличним стала однією з організаторок і активною членкинею Клубу творчої молоді «Сучасник», тодішнього центру українського національного життя у Києві, осередку, який створив «шістдесятництво» як явище.

Ось як згадував Аллу Горську того часу її друг Сергій Білокінь: «Висока, могутня блондинка. Усміхнені щирі очі з-під снопа розкішного золотого волосся. (…) Алла жила серед нас, але відчувалося, що вона належала до інакшої породи людей, до породи титанічної, була гребенем розбурханої української стихії. Аллу було неможливо перепинити».

Розбитий вітраж

«Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово!» — масштабний вітраж із таким написом створила група художників у 1963 році до 150-річчя Тараса Шевченка. Це були Алла Горська, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Зубченко.

Робота у вестибюлі червоного корпусу Київського університету тривала цілий рік. У центрі композиції митці зобразили Тараса Шевченка, який однією рукою пригортає Україну-мати, а іншою ніби застерігає, зупиняє кривдників. Хоча ескізи пройшли затвердження, після того, як художники створили макет у натуральну величину, вибухнув скандал. Побачивши макет, партійне керівництво запанікувало.


Читайте також: Софія Левицька: художниця і її п’ять кольорів


«Чому мати-Україна така сумна? Який «суд», яку «кару» і на кого накликає Тарас? І взагалі, чому це Україна «за ґратами»?» — згадувала шістдесятниця Михайлина Коцюбинська. Партійне керівництво назвало твір формалістично-ворожим. Замість офіційного відкриття, щойно закінчений вітраж розбили на тисячі друзок. «Ректор Київського університету Швець особисто гатив молотком по художньому склу — за вказівкою секретаря міськкому КПУ з ідеології Бойченка», — розповідала Коцюбинська.

Було терміново скликане засідання компартійного бюро.

«Вітраж дає грубо-спотворений архаїзований у дусі середньовічної ікони образ Т.Г. Шевченка, який нічого немає спільного з образом революціонера-демократа, якого палко любить радянський народ і народи всього світу», «Вітраж дивився секретар КПУ товариш Скоба, працівники ідеологічного відділу. Вони висловили думку, що це хуліганство в мистецтві. Художників, які вийшли з таким явно формалістично-ворожим твором, треба виключити із Союзу», — таким було рішення партійного бюро Спілки художників від 13 квітня 1964 року.

«Вона не сприймала дворушництва й нещирості. Коли працювала над Шевченком, він не міг у неї вийти ні пригладжено зализаний, ані просто ніякий. Як і Панас Заливаха, докопувалася до суті явища, пророчої, біблійної енергії Шевченка, що потрясав імперією, до трагедійної пристрасті Шевченкового слова. (…) Каркас, на якому мало кріпитися скло, мистці передбачили підкреслено грубим, як ґрати.

Його розбили по-злодійському, мало хто встиг його й побачити. Надто конфліктні, палкі вийшли спектаклі. Надто багато вогню, гніву було у вітражі»— згадував Сергій Білокінь.

Ескіз вітража "Шевченко. Мати" для Київського університету, 1964 рік.
Ескіз вітража «Шевченко. Мати» для Київського університету, 1964 рік.

«Арнольдові цікаво, де блукає пані Горська»

Аллу Горську виключили зі Спілки художників. Для того, щоб поновитися, пряма та рішуча Горська поїхала до Москви. А в цей час КДБ організувало прослуховування в її квартирі. Згодом переслідування стало буденністю. Горська знала, що за нею стежать — син художниці згадував, що вдома був приколотий аркуш із віршиком:

«На даху куняє ґава. На щаблях сидіти жорстко, а Арнольдові цікаво, де блукає пані Горська».

Хто такий Арнольд? Мова йшла про агента, який слідкував за художницею і сидів на дерев’яних сходах до горища в будинку, де вона жила. Друзі Горської жартома називали його Арнольдом і навіть віталися з ним, а дехто згадує, ніби КДБ-іста і справді звали Арнольд.

Протест Горської не обмежився «ідейно-неправильним» вітражем — ще вона вчиняла таку «ідеологічну диверсію», як-от покладання квітів біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Шевченкові дні настільки допікали радянській владі, що в дні народження і смерті письменника сквер оточували співробітники КДБ. Алла Горська хотіла показати своє ставлення до цих обмежень і спеціально взяла участь у покладанні квітів.


Читайте також: Любов Панченко: із забуття в безсмертя


Також разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком вона відкрила місця поховання розстріляних енкаведистами в 1930-х роках у Биківні, на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, про що написала заяву в Київську міськраду. Сучасники згадують, що моторошні поховання в Биківні допомогли відкрити діти, які грали у футбол… людським черепом із отвором від кулі.

Невдовзі почалися перші після смерті Сталіна арешти української інтелігенції і за ґратами опинилося багато друзів художниці, зокрема художник Опанас Заливаха, один з авторів вітражу «Шевченко. Мати». За антирадянську агітацію та пропаганду йому дали п’ять років таборів. Алла Горська приїхала до Мордовії навідати друга.

«Пізнали ми її по зросту і знаменитій довжелезній шубі. Вигляд був такий, ніби княгиня приїхала до свого маєтку і не може зайти, бо загубилися ключі (!). Алла була сповнена розпачу й невдоволення. Як мене, так і нашу громаду зігріло лише одне видження такої високої постаті із самого Золотоверхого нашого Києва», – згадував Заливаха у книзі «Червона тінь калини».

Увесь час заслання Горська також писала художникові листи. Згодом Опанас Заливаха зізнавався, що це надзвичайно підтримувало його в арештантські роки.

Лист Алли Горської до Опанаса Заливахи, 1964 рік. Фото: Музей шістдесятництва/УП Життя
Лист Алли Горської до Опанаса Заливахи, 1964 рік. Фото: Музей шістдесятництва/УП Життя

У другій половині 1960-х Горська неодноразово була на допитах в КДБ, де показала себе не ніжною, якою її знали друзі, а сильною й незалежною. Коли розпочалися арешти, Алла Горська надіслала заяву прокуророві УРСР, протестуючи проти порушення прав людини.

«Коли хтось зважувався на протест, на ризик — в нього на обличчі було написано, як він поборює звичний страх, як він «відважується». А в Алли була посмішка, яка наче вимовляла: «Ну що тут особливого? А як інакше?» – згадував вчений Юрій Кочержинський.

У 1968 року Алла Горська поставила свій підпис під відомим листом-протестом 139 діячів науки і культури до керівництва СРСР проти переслідування, арештів і судів над дисидентами. Репресії почалися проти підписантів. Деяких під тиском змусили відмовитись від своїх підписів. Але жодні погрози не подіяли на Горську — після цього її вдруге виключили зі Спілки художників.

Усі дисиденти знали, що квартира Горської — це місце, де завжди прихистять, а в час тотального контролю за прописками важко переоцінити таку щирість.

Окрім емоційної підтримки, Алла Горська була тією людиною, яка активно допомагала друзям фінансово. Частину грошей, які вона заробляла, художниця віддавала родинам політв’язнів або тим, хто повертався з таборів.

Очікуючи на повернення з табору Заливахи, Горська організувала друзів, які купили для нього одяг. Також вона орендувала половину кафе «Наталка» для свята з нагоди повернення друга. Та зустріч була для них останньою — за кілька місяців Аллу Горську вб’ють.

Загибель Алли Горської

28 листопада 1970 року Алла Горська вийшла зі свого будинку на вулиці Терещенківській і поїхала до Василькова до свекра Івана Зарецького для того, щоб взяти швейну машинку. Вона не повернулася. Чоловік Віктор Зарецький поїхав до Василькова, але знайшов оселю батька замкненою. Попри тривогу рідних, міліція не погодилася відкрити будинок.

29 листопада біля залізничної станції Фастів-2 на коліях знайшли тіло Івана Зарецького з відрізаною головою. 2 грудня міліція нарешті зайшла у будинок і знайшла в погребі тіло Алли Горської, убитої ззаду ударом сокири по голові.

«Слідство дійшло до висновку, що свекор (Іван Зарецький) убив свою невістку Аллу Горську через особисту неприязнь, а потім вчинив самогубство».

Є свідчення, що перед загибеллю Алла зустрічалася з незнайомцем, з яким розмовляла в парку Шевченка.

У сімейному й дисидентському середовищі всі були переконані, що це політичне вбивство. Обставини загибелі художниці ніхто не досліджував, хоча у справі було багато невідповідностей: Іван Зарецький був літньою людиною, а Горську було вбито «професійно, одним ударом», як сказав медексперт. Також те, що Зарецький лежав на залізничній колії догори обличчям і є підозри, що його могли тримати.

Станом на зараз зіставлення слідчої справи та доповідних голови КДБ дає аргументовану доказову базу спланованого замаху.

Протест на похороні Горської

Але тоді довести правду чи добитися справедливості було неможливо. Похорон Алли Горської в Києві 7 грудня 1970 року перетворився на мітинг протесту проти панівного комуністичного режиму.

Із прощальним словом на виступили Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко. Невдовзі їх заарештували. Стус, який згодом загине в концтаборі Пермської області, свідомо виступає проти режиму — на похороні він першим публічно називає убивство Алли Горської убивством. Василь і Алла були близькими друзями — на похороні він ніс її портрет, збереглося фото з того дня. Також Горській Стус присвятив вірш «Ярій, душе, ярій, а не ридай».

Аллу Горську хотіли поховати на Байковому кладовищі, але влада не дозволила і змусила поховати художницю на кладовищі у Берківцях.

Зліва — Василь Стус тримає портрет Алли Горської на її похороні. Справа — натовп, який прийшов проводити мисткиню в останню путь 7 грудня 1970 року. Фото: Memory.gov.ua
Зліва — Василь Стус тримає портрет Алли Горської на її похороні. Справа — натовп, який прийшов проводити мисткиню в останню путь 7 грудня 1970 року. Фото: Memory.gov.ua

Зруйновані Росією мозаїки Горської в Маріуполі

Влітку 2022 року в Маріуполі російські війська знищили мозаїки Алли Горської та Віктора Зарецького «Дерево життя» та «Боривітер» у приміщенні колишнього ресторану «Україна».

Зруйновані Росією мозаїки Алли Горської в Маріуполі. Фото: Yevgen Nikiforov
Зруйновані Росією мозаїки Алли Горської в Маріуполі. Фото: Yevgen Nikiforov

Вони були створені у 1967 році, обидві роботи були експериментальними, оскільки художники використали в них нестандартні матеріали: шлакоситал та метал; у «Дереві життя» були фрагменти з листового алюмінію, а в «Боривітрі» — з нержавіючих ложок.


Читайте також: «Її треба читати як детектив»: феномен художниці-наївістки Поліни Райко


Ці роботи вважалися перлинами маріупольського зібрання монументалістики.

Пам’ять про Аллу Горську — виставка

14 березня в Києві відкрилася перша ретроспективна виставка Алли Горської в Українському Домі. Там представлено понад 100 творів живопису, графіки, ескізів монументальних робіт, а також архівних матеріалів, які розповідають про творчу й громадську діяльність Горської.

Спеціально для виставки сучасні українські митці Олексій Сай і Микола Марусик створили відеосвітлову інсталяцію за мотивами знищеного вітража «Шевченко. Мати». Експозиція також знайомить відвідувачів із ескізами мозаїчних панно, створених групою Горської в Києві та на сході України, сценографічними рішеннями вистав Леся Танюка, портретами Василя Стуса, Івана Світличного, Василя Симоненка, Івана Драча, Ліни Костенко та інших.

Куратори проєкту — Олена Грозовська, Тетяна Волошина, Михайло Кулівник, Катерина Лісова. Виставка «Алла Горська. Боривітер» триватиме до 28 квітня.

Схожі записи

Баланс думок чи зустріч потерпілої з аб’юзером: Янкіну цькують після ефіру

Як має виглядати гендерно збалансований матеріал. Поради від Поваги

Українські медійниці підтримали засуджених у Білорусі журналісток