Військовослужбовиця, поетеса, цьогорічна лауреатка Шевченківської премії Ярина Чорногуз розповіла в інтерв’ю для Тижня про службу, розмови з донькою, військову літературу й мобілізацію жінок.
Про Шевченківську премію
Це стало для мене великою несподіванкою.
Десь у листопаді, коли я була на Херсонщині з морпіхами, мені написала Тетяна Терен (виконавча директорка українського ПЕН. — ред.). Вона повідомила, що мене вирішили подати, і попросила заповнити анкету.
«Ви серйозно? Це ж друга збірка, і навряд чи щось із того вийде».
— «Ми вважаємо, що ти хороша кандидатура. Тому подаємо».
— «Ну добре…»
Але я вважала, що це ні до чого не приведе. Навіть забула про подання, чесно кажучи.
І була вражена!
Дмитро Лазуткін (другий переможець у номінації «Література». — ред.) має чимало збірок, багато написав. Я читала його ще в одинадцятому класі, цитувала вірші на перших курсах на філології. Любила поезію Дмитра Лазуткіна! І дуже рада, що ми з ним удвох отримали премію, він класний поет.
Про поточну роботу
Мені не зовсім дозволяють про це розповідати, але я працюю над аналітичною роботою з озброєння. Найімовірніше, це тимчасово, тому що і я, і мій чоловік рано чи пізно будемо потрібні на… Та ні. Ми й нині потрібні на фронті.
Просто в нас 2,5 роки не було ротацій. Змінювалися ділянки, але була відпустка на 10 днів — і все.
Читайте також: Ярина Чорногуз: Жінка має багато переваг, що в армії, що на війні
Утім, я не приймала б пропозицію перевестися в Київ, якби не донька. Це рішення було продиктоване тільки цим, сьогодні я мушу побути з нею. Чотири роки моєї відсутності вплинули на дитину, і мені треба пофіксити все.
Якщо бути відвертою, дуже сумую за ротою, за бойовою роботою. І думаю, що повернуся. Я ставлюся нормально навіть до перспективи повернутися за, скажімо, п’ять років. Розумію, що досі буду потрібна.
Крім того, у мого чоловіка ще немає дітей. У мене є, а в нього — ні. Я хотіла б, щоб він став батьком.
Про дітей та війну
Спочатку я говорила з донькою максимально щиро. Час від часу вона казала, що не хоче до школи, бо втомилася — як часто діти кажуть. Я відповідала: «Ти повинна йти вчитися заради тих дітей, яких забрала війна. Яких украла Росія. Ти маєш учитись і за себе, і за них». Казала, що ми маємо вчитися, тому що дуже багато платимо за країну. Платимо життями.
Потім її батько — він цивільний — сказав мені, що я занадто багато розповідаю дитині. Що їй важко чути про смерть. Що донька й так багато пережила. Бо я тривалий час була на фронті. Бо їй довелося поїхати за кордон — батько відправив просто з подругами. Його самого тоді не випускали, а я була в боях у Волноваському районі. Для неї це були дуже важкі два місяці в Європі. Без рідних поруч… Я намагаюся й далі говорити з нею відверто, бо треба все пояснювати, але тему смерті зайвий раз не зачіпаю.
Потім донька зі своїм батьком була в Америці. І вона дуже раділа поверненню звідти в Україну. Хоча дещо її трохи розчарувало.
Наприклад, коли знайшли нібито гарну школу, приватну, там вона зіткнулася з булінгом за українську мову…
У свої дев’ять вона вже знає, як надавати першу домедичну допомогу. Також я навчила користуватися турнікетом. Не факт, що їй вистачить сили затягнути його, але принцип вона розуміє.
Про зміни в ставленні до жінок в армії
Ще перед повномасштабною війною я проходила КМБ в морській піхоті. Окремо жили чоловіки, окремо — жінки. Одній з них не подобалося, що я не підтримую «філософію», нібито жінкам треба робити щось легше. Я приходила з маршів уся в траві, з мого броніка на її койку все це сипалося… Також інші дівчата трохи сердилися, коли ми йшли дуже довгим маршем — і я принципово пройшла в одному строю із чоловіками. Дівчатам дозволили йти окремо. Зрештою, я переселилася в розташування до чоловіків… Це був стрес для начальника Школи морської піхоти. Та й самі чуваки стресували. Бо це, мабуть, я і в душ з ними тепер буду ходити! (сміється) Але жила в них, а в душ ходила жіночий. Потім з’явився інший курс жінок, і я заселилася до нього.
Тривалий час була єдиною дівчиною у своїй роті, і єдиною в батальйоні на бойовій посаді — бойовий медик взводу розвідувального. З повномасштабкою з’явилося ще дві жінки. Та й стало загалом більше дівчат на бойових посадах.
Читайте також: Олена Риж, Віра Савченко, Настя Конфедерат: історії про бойовий досвід трьох воячок
Однак, якщо сказати відверто, багато залишилося по-старому. Дуже важко дівчатам через ТЦК мобілізуватися. І вже на місці служби все залежить від конкретного командира, від підрозділу. Але все одно я думаю, що у 2014–2015 роках значно більше було стереотипів щодо жінок у ЗСУ.
Про чоловіка
Ми із чоловіком почали зустрічатися 2020 року, а розписалися 2021-го. Служили тоді в різних підрозділах.
У листопаді 2021-го в нього закінчився черговий контракт. Чоловік трохи відпочив — два місяці. І перед повномасштабкою просто приїхав до нас на позиції. Сказав: «Привіт, я вже маю три контракти. І на посаді розвідника, і на посаді кулеметника був». Йому сказали: «Ок, давай з нами на РПК». Але оформили його аж за три місяці.
Цей час він воював без зарплати, як доброволець. Як він казав — фрилансером. Фрилансер-кулеметник!
Про військову й ветеранську літературу
Я пораджу Артура Дроня. У нього вийшла дуже крута збірка «Тут були ми». Сама нещодавно купила.
Також раджу Лізу Жарікову. Ніби вже додрукували тираж «Мурахи Йоганна Себастьяна». Вона нині в ТРО, теж бойовий медик. Пише дуже якісні тексти.
Скоро з’явиться збірка моїх друзів Васека Духновського й Оленки Соколовської. Вони тільки мають видатися, я теж намагаюся в цьому допомогти. Васек на фронті вдруге — нині вже третій рік за мобілізацією. У нього круті філософські вірші, до того ж без сильних акцентів на військовій тематиці. Дуже глибокі. Його дружина Оленка, яка чекає на нього, теж поетка. І збірка буде спільною.
Валерія Пузіка теж раджу. Кота Характерника. Сьогодні багато вартого уваги!
Незабаром я, можливо, модеруватиму презентацію книжки Валерії Суботіної «Полон». Намагаюся активно включатися, поки я в Києві, у допомогу іншим поетам і письменникам — тим, хто має фронтовий досвід.
Про ситуацію на фронті
Велика проблема в мобілізації, не вистачає людей. Якщо не буде ухвалено якихось рішень щодо мобілізації та укріплення передової, мені здається, ми можемо втратити території. Хочу помилятися в цьому, я ж лише старша солдатка й не знаю повної картини. Але такі в мене відчуття…
Я підтримую мобілізацію жінок абсолютно. Коли цю позицію висловлюю своїм подругам-волонтеркам або тим, хто захищає права військових, вони кажуть, що пішли б. «Але ж ти розумієш, більшість жінок не готові». А я відповідаю їм, що ми насправді не знаємо. Ніхто не проводив опитування.
Жінки, які втратили коханих на війні, матері, що втратили синів, чи не хотіли б вони боротися й далі?
Читайте також: Інна Совсун пояснила, чому підтримує мобілізацію жінок
Якби хтось озвучив, що нам сьогодні потрібні, скажімо, 50 тисяч мобілізованих жінок для потреб армії, — ці жінки знайшлися б.
Коли я публікувала дописи на цю тему, дівчата часто казали, що підтримують ідею: «Добровільно сама — ні, бо шукати шляхи, кудись вписуватися жінці — це важкий процес. Але якщо мені скажуть, що я потрібна державі, — піду».
Валерія Бурлакова,
