Повага
Жінка в історії Статтi

Софія Левицька: художниця і її п’ять кольорів

До 140-річчя українського жіночого руху

Напевно це моя остання картина. Мої пальці, колись тонкі й граційні, торкалися сотні полотен, вбирали під шкіру тисячі відтінків, пакували десятки валіз і вітали безліч усміхнених облич. А тепер вони, покручені роками та ревматизмом, обтягнуті тьмяною, жовтуватою шкірою, стали схожі на сухі гілки столітнього горіха на батьківському подвір’ї. Тепер пензлик у моїх руках тремтить, і лінії виходять хаотичні й уривчасті. Лінії життя. 

Жовтий

Софія Левицька, «Середземноморський краєвид»
Софія Левицька, «Середземноморський краєвид»

Першим на сухе шершаве полотно лягає теплий, шафраново-жовтий. У домі, де я виросла, було багато сонця й тепла. Яскраві промені заливали мою кімнату, коли я вранці розплющувала очі. Світилися між гіллям старого горіха, виблискували в батьківських вусах, коли він нахилявся, аби мене пригорнути. Мій брат Моді носив тоді золотий нагрудний годинник. А по неділях, коли до батька приходили друзі, ми збиралися в саду пити солодкий чай із медом. Інколи я сідала навпроти, під аличею, і малювала всіх їх у старенькому зошиті, поки поруч сюрчали цвіркуни. Володя, що мав такі ж вуса, як мій батько, і пшеничні кучері, якось сказав: «Соню, з твоїх пальців тече життя». Згодом я повезу кольори моїх ланів далеко за море. Його слова довго не давали мені спокою, тому я зрештою вмовила батька відіслати мене до малярської школи. 

Чорний

Я беру чистий пензлик із цейлонського гебану й занурюю його в темно-чорний, прюнелевий. Такого ж кольору була шовковиця в маєтку Маліновських, але на смак — нещадно кисла. Юстин, їхній старший син, мав густе каштанове волосся і пронизливий погляд. «Погоджуйся, пан лікар — гарна партія», — шепотіла мені мама на Спаса за обідом. Ті слова навели такого страху, що я замість води помилково відпила батькової сливовиці й ледь не захлинулася. Чорні лінії на полотні стають усе чіткішими, закрученішими. То виринають, то ховаються. Іронічно, але найбільшу пристрасть Юстин мав не до мене, а до тієї ж сливової палинки. А здорові діти народжуються від пристрасті людської. Бідна моя Олечко. Я не знаю, де ти зараз. Але хіба це має значення. Ти все одно ніколи не зможеш вимовити слово «мама». На мої грубі старечі щоки зринають сльози.


Читайте також: Ганна Собачко-Шостак: «перша леді» українського авангарду


Зелений

Мої руки тремтять, із горла виривається глухе хрипіння. А на полотні квапливо з’являються м’ята, лайм і лікер Шартрез — кольори мого Парижа. Квітучий та галасливий Монмартр на довгі роки став моїм другим домом, а школа Еколь де Боз-ар — квитком у світ мистецтва. Нас називали мрійниками — купку іноземців, які спали на підлозі й заварювали женьшень замість кави, аби на заощаджені кошти накупити пензлів і полотен. А як пощастить — придбати квиток до галереї Берти Вейль. Я захопилася кубізмом, гравюрою й розписом на шовку. На одній зі своїх хусток я намалювала журавлів, які летять додому. Але ж сміливі завжди мають щастя? На одну з моїх виставок завітав Гійом Аполлінер і назвав моїх єдинорогів «ковтком свіжого повітря в мистецтві». 

Червоний

Софія Левицька, «Поцілунок»
Софія Левицька, «Поцілунок»

Густим яскравим шаром на полотно лягає червоний. Вогняні й насичені відтінки, як і моє кохання з Жаном. Його талант художника повсякчас потребував запалу. І коли я гладила його світлу бороду й сипала словами захоплення — він оживав. Я додаю бордово-вишневого, як ріки вина, що ми спустошили на мистецьких вечорах щочетверга в нашій вітальні. Відчинені навстіж вікна, пісні, танці, читання віршів, розмови про останнє інтерв’ю Робера Делоне для журналу «Montjoie». До пізньої ночі теревенять Рауль Дюфі, Зеґонзак, Льорітан, Менсіє, Жільман. Лора Гійо показує нові знімки оголених натурниць. Коли їхні постаті розсіюються у вранішньому тумані, мене знову затягують ті сни, в яких я тону у кривавій річці… Моді присилає листа, у якому розповідає про революцію, і я плачу, коли ми читаємо його з моїми українськими друзями. А тоді я замислюю створити роботу, де козак, поборовши двоголового орла, б’є білого…


Читайте також: «Її треба читати як детектив»: феномен художниці-наївістки Поліни Райко


Блакитний

Коли я згадую про Україну, то всміхаюся. Мені пахне скошеною травою й солоним морем. Пензлик м’яко просковзує на полотно, залишаючи небесно-блакитний слід. Мої сині гори, до яких ми їздили з донькою шукати спокою. Моє небо, в якому я рахувала зірки й загадувала бажання. Я розповідаю всі ці історії мої паризьким друзям. Вони захоплюються майстерними лініями скульптур Олександра Архипенка, милуються роботами Олекси Грищенка. Я часто пригадую, як удома на Святвечір ми готували кутю, молилися перед вечерею, колядували… А одного дня я знову побувала у прекрасному рідному Львові, так схожому на Париж. 

Нахиляюся ближче й помічаю, що на полотні не залишилося вільного місця. Все моє життя у п’яти кольорах. Мій перший урок у Київській школі малярства запам’ятався мені назавжди. Перші слова, які я там почула, визначити все моє мистецьке життя: «Колір, і тільки колір завжди був і буде сюжетом». 

Хто така Софія Левицька

Софія Левицька, «Портрет паризької дами»
Софія Левицька, «Портрет паризької дами»

Софія Левицька — українська художниця-емігрантка. Відома своїм живописом та графікою у стилях кубізму та постімпресіонізму із впливом народного українського мистецтва. 

Народилася 9 березня 1874 року на Поділлі в багатій українській поміщицькій родині. Бажання стати художницею в Софії з’явилося ще у школі. У 19 років поїхала до Києва, щоб відвідувати мистецьку студію Сергія Світославського. За порадою майстра 1905 року Софія переїжджає до Парижа,  навчається у школі Еколь де Боз-Ар. Її творчістю захоплюються Гійом Аполлінер, Шарль Мальпель, Роджер Аллард, Поль Валері. Кращі художні галереї Франції змагалися за можливість експонувати і продавати її твори.

Софія Левицька жила не лише живописом. Її цікавила музика, поезія, література, вона привертала до себе творчих людей, знайомила французів із українською культурою. Її будинок став своєрідним творчим салоном, де збиралися відомі художники, письменники, критики. Скромна в побуті, невибаглива, з власною життєвою трагедією, художниця стала справжньою перлиною в культурному житті Парижа першої половини ХХ століття.

Донька Софії Левицької Ольга мала вроджену психічну хворобу. Спочатку художниця жила сподіваннями вилікувати дочку — водила її до різних спеціалістів, але хвороба не піддавалася лікуванню. Родинна й особиста трагедії наклали важкий відбиток на психіку Софії. На початку 1930-х років у неї почали проявлятися перші ознаки психічної хвороби. На тлі нервового виснаження і психічної недуги Софія Левицька, втративши надію вилікувати дочку, намагалася її отруїти — але така спроба закінчилася власним божевіллям. 20 вересня 1937 року Софія Левицька померла.

Підготувала Юлія Желізко

2024 року український жіночий рух відзначає 140-річчя. Громадські організації об’єднали свої зусилля й ресурси та розпочали інформаційну кампанію «До 140-річчя українського жіночого руху», присвячуючи цій даті свої ініціативи. Однією із них став проєкт «Жінка для жінки: підтримка лідерства ВПО та посилення впливу на прийняття рішень», який реалізовує «Бюро гендерних стратегій і бюджетування» у партнерстві з «Центром гендерної культури» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні  та фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) Women’s Peace & Humanitarian Fund

Учасниці менторської програми проєкту створили добірку текстів про відомих українських діячок «Видимі: українки в історії» (менторка — Слава Світова).

«Повага» приєдналася до інформаційної кампанії та з дозволу авторок публікувала історії українок, які в різні часи натхненно творили жіночу історію.

Більше текстів ви можете знайти на сайті Простору гендерної культури.

Схожі записи

Встигаю лише поспати і погодувати кота — лікарки розповідають про роботу в період епідемії

Феміністками бути модно

Горана Млінаревіч: Війна завжди несе масове гендероване насилля

Христина Семерин