Повага
Image default
Жінка в історії Статтi

Любов Панченко: із забуття в безсмертя

Як це часом трапляється з митцями, про творчість Любов Панченко у світі дізналися лише після її трагічної загибелі. 84-річна художниця померла у квітні 2022 року — її здоров’я підірвали голод і холод під час російської окупації Бучі.

У вересні презентували перший альбом художниці «Любов Панченко. Повернення», а в лютому 2023 року в Києві відкрили виставку її робіт.

Любов Крупник для видання Тиждень розповідає історію мисткині Любов Панченко: про творчість та життя.

За довге життя мисткині виставок було небагато — наймасштабніша відбулася 2008 року в Національному музеї літератури, коли публіці представили півтори сотні її творів. Найбільше виставок художниці було в Музеї шістдесятництва (2012, 2020, 2022) та Музеї Михайла Грушевського (2010, 2014). 2020 року вийшов цікавий інтерактивний онлайн-проєкт українською та англійською мовами «60. Втрачені скарби», однією з героїнь якого стала Любов Панченко. Але ким була ця забута художниця?

Шлях до мистецтва

Любов Михайлівна Панченко народилася напередодні Другої світової війни, 2 лютого 1938 року в селі Яблунька, що зараз є частиною міста Бучі, у селянській родині. Багату народну культуру цього регіону України художниця вбирала через рідних, а ще — зі спостережень за неймовірно красивою природою. Любов з дитинства привчили до сільської роботи, але їй завжди хотілося малювати. Як і кожна дівчина свого покоління, вона шила й вишивала. Після закінчення семикласної школи Люба вступила до Київського училища прикладного мистецтва на відділення вишивки. З роками вона вдосконалила свою майстерність настільки, що могла без приміряння «на око» розкроїти, пошити й оригінально оздобити одяг.

Училище розташовувалося на території Лаврського заповідника. Там поряд із професійними художниками вчителювали вцілілі під час репресій народні майстри розпису, ткацтва, кераміки. А ще на території Лаври розташовувалися музеї з колекціями ХVII-XVIII століть. «Ткані і вишивані золотими і срібними нитками тканини, орнаментовані пояси, гладенькі і ворсові килими, поліхромне шиття з введенням гнучкого шнура, розмаїття оздоблення скатертин, покривал, риз, зразки народних строїв, твори народного мистецтва різних століть вабили зір, радували душу, дивували уяву Люби Панченко. На все життя Лаврський заповідник стане для неї священним місцем, куди знову і знову вертатиметься для розради і поради», — писав академік Національної академії мистецтв України, народний художник України Василь Перевальський.

Читайте також: Єлизавета Милорадович: «гетьманша», меценатка і жінка-емансипе

Любов Панченко. Джерело —The lost treasures

Люба мешкала в гуртожитку в столиці. Це були голодні післявоєнні роки, і тому дівчиною навіть опікувалися викладачі. Після училища вона пішла працювати в кравецьку майстерню, але тоді вже мріяла стати художницею. Тому, коли в Києві відкрили відділення Київської філії Львівського поліграфічного інституту, вона вступила на факультет графіки. Тут опанувала основи художнього оформлення книги й техніку ліногравюри. Потім Люба працювала в Проєктно-конструкторському технологічному інституті художницею-модельєркою, а згодом — у Республіканському будинку моделей.

У середині 1960-х художниця подорожувала Карпатами, звідки привозила етюди, виконані розмаїтими способами акварельного живопису та гуашшю. На Поліссі вона збирала зразки народної творчості, вимінюючи автентичні вишивки на звичайні рушники й простирадла, куплені в магазинах. У 1970-х Люба Панченко захопилася створенням дивовижних колажів-аплікацій із пальтової тканини, створюючи образи Тараса Шевченка («Думи мої, думи…», 1973), імовірно, засудженого товариша Івана Світличного («Вогнище інквізиції», 1973) тощо. До речі, її роботу «Скорбота (Пам’ять)» (1978) тепер можна побачити лише в згаданому альбомі: вона була в будинку шістдесятниці Валентини Чорновіл у Бучі, знищеному під час російської окупації 2022 року.

Шістдесятниця

Уперше про Любов Панченко авторка цих рядків почула в Музеї Івана Гончара на початку 2000-х. У гостях у скульптора Івана Гончара художниця бувала неодноразово. Його хата на Печерських пагорбах була одним з острівців збереження самобутньої української народної культури, а також одним з осередків шістдесятницького руху в зросійщеному Києві. 1969 року Іван Гончар у своєму щоденнику писав:

«Прийду я з міста в свою рідну хату-музей — і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, об’їдають його, зневажають, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі».

Удома в Гончара збиралися колядницькі гурти, які відроджували цю традицію на хвилі хрущовської відлиги. А ще господар створив неповторну колекцію старожитностей, які звозив з усієї України, і створив у своєму будинку музей. Колекція Івана Гончара несла зовсім інше ідейне навантаження, яке абсолютно спростовувало офіційні ідеологічні догми. Відвідувачі цього приватного музею могли на власні очі пересвідчитися, що український народ має багатющу історико-культурну спадщину. Саме тому пробували забрати колекцію та розпорошити експонати по державних музеях. Навіщо? Та щоб перетворити музейну збірку на набір речей, позбавивши її первинного змісту — ідеї, що є основою кожної музейної колекції. Проте у власній хаті-музеї Іван Гончар сформував своє середовище, де панували цінності, альтернативні офіційним, і під цим впливом змінювалися його гості. Серед них була й Любов Панченко — активна учасниця цих зібрань. Вона сформувалася у середовищі шістдесятників.

Читайте також: Параска Плитка-Горицвіт та її магічний реалізм

Формування світоляду

Ще одним вагомим осередком, де формувався світогляд Любові Панченко, був київський Клуб творчої молоді «Сучасник», створений наприкінці 1959 року. Його учасниками були такі лідери національного-культурного життя й талановиті новатори: літературознавець Іван Світличний, поет Василь Стус, художники Алла Горська та її чоловік Віктор Зарецький, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, лікар Микола Плахотнюк та інші.

Джерело —The lost treasures

Прикметно, що влітку 1963 року шістдесятник Віктор Могильний з поетом Грицем Тименком та маляркою Любою Панченко організували при Жовтневому палаці культури в Києві студію поетів-робітників «Брама». Вона діяла при Клубі творчої молоді. Крім того, Любов Панченко вишивала й шила для хору «Жайворонок», який діяв у 1962–1966 роках і відроджував традиційну народну культуру, зокрема веснянки й колядки, а також була його учасницею. Вона писала нарбутівським шрифтом афіші для творчих заходів шістдесятників, оздоблювала своїми рушниками приміщення, де відбувалися ці вечори.

Хор «Жайворонок» у костюмах, розроблених і виготовлених Любою Панченко, 1970 рік. З альбому «Любов Панченко. Повернення»

Так, шістдесятник Василь Здоровило згадував, як 1964 року до ювілею Тараса Шевченка Микола Плахотнюк запропонував організувати вечір і запросити Любов Панченко його оформити. І вона оздобила приміщення клубу заводу довгими вишитими рушниками від стелі до підлоги, а також повісила їх по горизонталі. А для чоловічого хору «Чумаки» для десяти осіб безкоштовно вишила й пошила сорочки. Такою була Люба Панченко — працьовитою й безкорисливою дівчиною, яка ділилася своїм талантом з людьми, щедро роздавала й роздаровувала свої роботи.

Читайте також: Ірина Баковецька-Рачковська: Коли жінки пакували тривожні валізки, то клали туди свої вишиванки

Костюми від Любов Панченко. Джерело —The lost treasures

Жовто-блакитна стрічка

Одним із проявів інакодумства в 1960-х — на початку 1970-х стало вшанування роковин перенесення праху Тараса Шевченка з Петербурга до Канева, яке припадало на 22 травня. Завідувач відділу науки і культури ЦК КПУ Юрій Кондуфор направив першому секретарю Петрові Шелесту повідомлення. У якому зазначав, що «окремі особи намагаються представити цей день, як такий, коли, мовляв, українці назавжди відібрали у Росії Кобзаря». У цей день люди збиралися біля пам’ятника Тарасові Шевченку навпроти університету в Києві. Читали поезії Кобзаря, а також сучасних поетів, співав хор «Гомін» на чолі з Леопольдом Ященком, виступали промовці, ділились актуальними проблемами, зав’язували дискусії, неформально обмінювалися думками. У зібраннях брали участь такі знані особи з-поміж української творчої інтелігенції, як актриса Тетяна Цимбал, художники Алла Горська, Людмила Семикіна, Віктор Зарецький, Галина Зубченко, Галина Севрук, лікар Микола Плахотнюк та інші.

Звісно ж, була серед них і Люба Панченко. Валентина Чорновіл твердить, що її брат В’ячеслав Чорновіл та чоловік Микола Плахотнюк згадували, що «у 1960-х роках 22 травня принесли одного разу до пам’ятника Тарасу Шевченку у Києві вінок зі стрічкою жовто-блакитною. А потім розповідали, що це Люба Панченко пов’язала цю стрічку жовто-блакитну. Це була така дивина: жовто-блакитна стрічка у той час!». Але за зібраннями уважно стежили відповідні органи, і присутніх біля пам’ятника Кобзарю відразу ж «брали на олівець».

Щоб відволікти увагу від підозрілих заходів, започаткували фестиваль комсомольців і молоді «Київська весна», що тривав з 21 по 24 травня. Проте це не дало потрібного результату. І у травні 1967 року кількох учасників святкування роковин перепоховання Тараса Шевченка в Україні арештували. Микола Плахотнюк запропонував присутнім піти до будинку ЦК партії, щоб звільнити осіб, яких затримала міліція. Такого за всю практику ЦК КПУ ще не було: затриманих відпустили! Однак згодом влада оговталася, рішучіше взялася за викорінення цього зухвальства в центрі столиці Радянської України. Запобіжні заходи були досить різноманітними: від попереджень до виключення з вишів, позбавлення роботи тощо.

Любов Панченко була як прапор

Любов Панченко. Джерело —The lost treasures

Любов Панченко — вродлива, з розкішною довжелезною чорною косою, що тільки на долоню не діставала п’ят, завжди одягнена в український національний одяг — привертала увагу. Розповідають, що одного разу мистецтвознавець Вадим Скуратівський привіз їй воронятко. Вона його вигодувала, і ворон сидів у неї на плечі. У поєднанні з чорною косою та яскравою красою Люба здавалася чаклункою. Вона жила серед буйної природи Приірпіння, яку любила й розуміла. Це лягло в основу її творчості, а особливо — вишуканих декоративних розписів. Віддалено вони нагадують знаменитий петриківський розпис, але в Любові Панченко своя витончена манера, сюжети, поєднання кольорів.

Хтось із шістдесятників сказав, що Любов Панченко була, як їхній прапор. Одягнути й носити вишиванку — це вже був невербальний опір! А ще Люба завжди та скрізь розмовляла українською мовою, мала свою думку, вміла дотепно й гостро відповісти. «Вона багато знала прислів’їв, приказок народних, вона ними сипала. Її українська мова була багата, пересипана тими зворотами. Багато вона знала народних звичаїв. Це йшло від її батьків», — згадувала її сусідка й товаришка Валентина Чорновіл.

Але трагічне та комічне в житті ходять поруч. Коли одного разу до Любові Панченко прийшли з обшуком і допитувалися, чи має вона самвидав, та відповіла: «Спитайте Галю!». Її питають: «Яку Галю?». На це Любов Панченко: «Ось коза Галя. Може, вона з’їла їх!». «Вони їй цього гумору не могли пробачити. Потім десь там з роботи викидали її. Вона розповідала багато тих історій. Розповідала, як її не сприймали вдома. Селянська родина. Батьки були дуже привітні люди. Як туди гуртами приходили шістдесятники-колядники, то там, у батьківській хаті Люби Панченко, влаштовували спільну вечерю після того, як поколядували. Але в той же час не сприймали своєї дочки: «Що це таке за робота? Малює! Сидить і малює! Що це за робота?». Розповідала також, як до неї, такої красуні, залицялися чоловіки», — згадувала Валентина Чорновіл.

«З журбою радість обнялась»

Любов Панченко мала особисті трагедії, які дуже її підкосили. Коли зрадив чоловік Валентин, вони розлучилися. Це був 1972 рік — «великий погром» дисидентського руху. Тоді арештували її друзів: Миколу Плахотнюка, В’ячеслава Чорновола, Івана та Надію Світличних, Євгена Сверстюка, Василя Стуса. А до неї, до батьківської хати, стали ходити з обшуками, допитувати. Під цим тягарем у Люби почалися психічні зриви, і ця біда переслідувала її все життя. Від ліків, які довелося приймати, їй було важко говорити. Усе це разом завадило мисткині отримати визнання: Любов Панченко не могла «пробитися» самостійно й залишалася відомою лише у вузькому колі.

Джерело —The lost treasures

У 1970-х Любов Панченко пов’язала життя з відомим художником-графіком Олексієм Олійником, який з 1960 року був членом Спілки художників УРСР, з 1956 року мав виставки в Україні, а з 1968 року був учасником закордонних виставок. Олексій Олійник брав участь у Другій світовій війні. Він одним із перших зрозумів, яким неповторним талантом була його дружина. 1978 року збудував гарний будинок із мансардою в Лісовій Бучі на вулиці Набережній, 30-А. Там на другому поверсі була майстерня Любові Панченко: добре освітлена, із великими вікнами, у якій мисткиня могла творити.

«Олексій Петрович, помітивши, що одягатися у світі починають ніби за її ранніми ескізами, жартував, що нинішня програма розвитку сучасної світової моди розробляється у Лісовій Бучі. Любов Михайлівна стала професіоналкою високого класу, знала всі тонкощі технології, естетики й економіки галузі, в якій з ентузіазмом творила. Вона вловлювала сутність розвитку стилів, знала, як треба робити традиційне національне сучасним», — писав товариш Олексія Олійника, народний художник України, академік Академії мистецтв України Василь Перевальський.

Дизайн одягу Любові Панченко. Джерело —The lost treasures

Любов Панченко першою почала застосовувати елементи давніх українських автентичних строїв у сучасному одязі. Її задуми реалізувала й розвинула художниця Людмила Семикіна, із якою вони певний час мешкали в Києві. Перша персональна виставка Людмили Семикіної 1970 року отримала дуже високу оцінку. З’явилася мода на такий одяг з елементами автентики. Ці моделі, зокрема свити, вирізняли людину із сірої юрби, були своєрідним невербальним гаслом між незнайомими особами на вулицях зрусифікованих міст. Проте виставку Людмили Семикіної закрили, а в 1964 й 1968 роках її виключили зі Спілки художників, бо і творчість, і громадська позиція художниці суперечили нормам поведінки радянського художника.

Читайте також: «Вишиті болем»: рушники з історіями жінок, які пережили сексуальне насилля

Любов Панченко не вступила до Спілки художників УРСР, хоча членство в ній давало певні пільги. Про це вона казала так: «Ті, хто туди входили, працювали під чужу дудку, а я — під свою. Мені все життя нав’язували політику, а я була далека від неї. Але завжди і скрізь розмовляла українською мовою». Маючи гострий язик, вона могла відрізати, що коли міністру не подобаються її роботи, то, може, варто поміняти міністра? Усе це разом призвело до того, що заслуженої слави вона не здобула. Після смерті чоловіка Любов Панченко була самотня, покинута й безпомічна.

Із забуття в безсмертя

Любов Панченко у свій день народження 2 лютого 2022 року. Джерело — buchanews.com.ua

Так сталося, що за 22 дні до початку повномасштабного російського вторгнення, а саме 2 лютого 2022 року, авторка цих рядків разом із сусідкою, депутаткою Бучанської ради Ольгою Продан та її помічницею Наталією Кухельною відвідали Любов Панченко в її домі — мисткиня якраз святкувала свій 84-й день народження. Того дня в нас спонтанно народилась ідея показати іменинниці змакетований, але ще не надрукований альбом «Любов Панченко. Повернення» на планшеті. Треба було бачити цю радість: художниця, одягнена в національний одяг власної роботи, завмерла, вдивляючись в екран, гладила цифрове зображення своїх робіт, дякувала та дивувалася, що вони нарешті зібрані разом!

«Любов Панченко. Повернення»

Тоді ж художниця дозволила нам забрати й перевезти до Музею шістдесятництва частину своїх робіт, які переважно зберігалися на мансарді її будинку та псувалися в неналежних умовах. «Заберіть, бо якщо сьогодні ви їх не заберете, то завтра їх не буде!..» — сказала нам Люба Панченко. Хто міг тоді подумати, що невдовзі будівлі на її подвір’ї пошкодить вибуховою хвилею, а Буча стане місцем однієї з найбільших трагедій наших часів… Деякі роботи Любові Панченко, як-от згадувана «Скорбота (Пам’ять)», втрачені назавжди. Частина творчого доробку художниці перебувала в бучанському будинку Валентини Чорновіл. Унаслідок бойових дій під час окупації від нього залишилася лише купа цегли — тепер ці твори Любові Панченко можна побачити тільки в альбомі.

Козак Мамай, 1973 рік. З альбому «Любов Панченко. Повернення»

Валентина Чорновіл дуже шкодувала, що альбом не надрукували скоріше. Побачити його наживо художниця міряла все життя, бо її роботи були для неї, як діти. Але кошти на друк альбому ще треба було знайти. Коли стало відомо, що Любов Панченко, виснажена перебуванням в окупованій Бучі, у лікарні в критичному стані, люди почали збирати кошти, щоб оплатити їй перебування в пансіонаті. На жаль, урятувати художницю не вдалося. Після її смерті 30 квітня 2022 року частина невикористаних коштів пішла на друк 500 примірників альбому, який презентували у вересні минулого року. Друкували наклад, до речі, теж у воєнних обставинах — в обстрілюваному росіянами Харкові.

На відкритті виставки Любові Панченко 2008 року шістдесятник Євген Сверстюк сказав так: «Ці роботи явно несуть печать геніальності. Вона живе у своєму світі, вона відкриває нам цей світ!». Минув уже понад рік, як художниця відійшла в засвіти, але двері в її дивний і захопливий світ назавжди залишаються відчиненими для кожного.

Схожі записи

У Великій Британії планують дозволити жінкам воювати на передовій

«Вам буде дуже незручно»: 5 стендапів для тих, хто втомився від сексистських жартів

«Літня жінка»: чиновник у Бердянську отримав зауваження за ейджизм