Нещодавно український інформаційний простір сколихнули скандали через обговорення жіночого тіла. «Краще б їх не було», — хотіла дописати я, але не буду, попри гіркоту й розчарування (а «віз і досі там»!). Адже вони сигналізують навіть не про виразки, а системні недуги українського суспільства, без лікування яких легко втратити демократичні здобутки та цінності, за які гинуть наші військові.
Спершу була інформаційна атака на очільницю Музею Голодомору Лесю Гасиджак. Огидне цькування людини з натяками на газлайтинг винятково тому, що комусь не подобається чиясь зовнішність. Маю припущення, що в підтексті йдеться про глибші, фінансово обґрунтовані претензії. Але хай із цим дають раду слідчі — я ж уболіваю за притягнення натхненників атаки до відповідальності.
Читайте також: Фотосесія та інтерв’ю для Vogue: Леся Гасиджак розповіла про цькування і судовий позов
Другий скандал зачепив скульптуру «Впевнена» тонкого, високофахового митця Василя Корчового. Дискусія триває, поки має простір для конструктиву й доки не перетворилася на гейт. На жаль, у цій ситуації дискусії не було, за винятком обговорення мистецьких аспектів і контекстів у «бульбашках». Є пошкоджена вандалами скульптура й тонни хворобливих коментарів, спродукованих людьми різного віку, статі та професії.
«Впевнена» — це про жіночу красу, яка може бути різною
Восени 2021 року ми з колегами-критикинями скульптури були на резиденції в Каневі. Василь робив «Впевнену» на моїх очах. Мені прикро перед митцем за вульгарщину й нерозуміння, павутиною якої багато коментаторів обплутують мистецький твір. Одна з його цілей справді — показати, що жіноча краса буває різною. Але найперше, як для будь-якого скульптора, для Корчового важлива форма. З матеріалом і формою він працює блискуче.
Навпроти Дніпра скульптура почувалася добре: навіть далекі від мистецтвознавства місцеві люди визнавали за нею могутність і не вбачали нічого крамольного — ми розпитували. Натомість у культурній столиці Львові в перші дні дійшло до вандалізму.
Читайте також: Фетфобія: Коли вага стає проблемою?
Але про мистецький бік і проблеми з публічним сприйняттям скульптури напишу окремо. Зараз мені йдеться про проблеми, що оголили обговорення в соціальних мережах.
Здавалося б, тема права на тіло й жіночої тілесності проговорена тисячі разів. Навіть палкі опоненти фемінізму знають формулу «моє тіло — моє діло». Проте щоразу зовнішність і тіло, передусім жіноче, стає предметом загального обговорення. Ми продовжуємо стикатися з естетизацією й сексуалізацією в не релевантних контекстах (найперше в політиці, медіа, рекламі), з вимогами відповідати «стандартам» розміру й вигляду частин тіла (скандал зі звільненням виховательки за фото в купальнику став класикою, дрескод про обов’язкове носіння підборів у деяких сферах), народжувати у правильний час правильну кількість дітей тощо. Ці й інші практики відсилають до патріархатної системи відносин. У ній жінка перебуває на позиції сексуалізованої, об’єктивованої Іншої. А її головний капітал — «правильне» тіло, яке дає доступ до привілеїв у чоловічому світі.
Право мати будь-яке тіло — це про права людини
Право на тіло в його унікальності, з хворобами й недоліками, естетикою — це найперше не про естетику. А про права людини. Про шанування розмаїття, повагу до особистості, визнання свободи й унікальності кожної та кожного з нас. Про здорове суспільство, в якому люди почуваються видимими, вільними й не затиснуті у вузьку рамку «нормального».
Крім феміністичного аспекту, я думаю про брак емпатії. Суспільство травмоване війною і щоденною присутністю смерті. Тяжко проживати трагедії навколо без ризику втратити розум. Якийсь рівень знечулення в частини з нас можна пояснити травмою й намаганням психіки зберегти себе в океані горя. Але емпатія — це те, що робить нас частиною людської спільноти. Відрізняє від мікробів, каміння і зрештою — більшості росіян.
У чорні нинішні часи бачимо багато світла. Люди рятують тварин із води біля зруйнованої росіянами Каховської дамби, прихищають постраждалих із місць бойових дій, віддають останні гроші на лікування поранених. Я мрію про трохи більше чутливості й поблажливості в цивільному житті й до жінок — половини суспільства, якій багато дістається лише через невідповідну, на чиюсь думку, вагу чи сукню.
Христина Семерин
