Повага
Колонки

Зламані гілки

Останні півтора місяця я з 5-річною дочкою й 67-річним татом подорожувала Європою. Польща, Іспанія, Франція, Сербія, Північна Македонія, Греція, Словаччина. Десь затримувалася на тиждень, десь на день. Третина подорожі — у дорозі. Із дочкою ми гралися в загадки, роздивлялися краєвиди за вікном, нудилися в телефоні, слухали музику. Це була заздалегідь спланована подорож. 

31 грудня 2022 року російська армія вкотре завдала руйнівних ракетних ударів по різних містах України. Зокрема по моєму Києву. Денну тригодинну тривогу ми з дочкою перечекали в укритті. А пізніше, ледь устигнувши з’їсти мандарини, зустрічали Новий рік під спалахи й вибухи уламків ракет поруч із домом. 

Прокинувшись, дочка питала: «Що так світиться?» Це був найбільший «новорічний феєрверк» у моєму житті. І наступного дня я вже купувала квитки в Європу. У пошуках безпеки для доні. 

Тільки за даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ) від 20 березня 2023 року майже 5 мільйонів українців офіційно зареєстровано в системах тимчасового захисту в Європі. Загалом же понад 8 мільйонів осіб перетнули кордон задля порятунку. 

Минулого року я була однією з тих мільйонів. Розгублена й перелякана. Та на відміну від мене зразка 2022, тепер я знала, куди їхатиму й чому.

Сьогодні Європа стала настільки близькою й тісною, що я інколи жартую, що це як поїхати до бабусі в далеке село на Західній Україні — незручно й довго, але можливо. 

Майже в кожній європейській країні є дім, куди я можу приїхати

Війна розкидала українок по всьому світі. А це означає, що майже в кожній європейській країні є дім, куди я можу приїхати. І де мене неодмінно чекають. 

Я кажу щонайменше про своїх подруг і колег.

Це українки, які вже рік не були вдома. Які через тривалу й виснажливу війну вимушені пускати коріння на новому місці. Діти моїх подруг вивчають іспанську, французьку, польську. 

Подруги пізнають місцеву культуру, знають, де купити недорогі смачні круасани чи пахлаву. І навіть уже вивчили кілька міцних брутальних фраз про всяк випадок.

Читайте також: Не відкладений рік

В українок за кордоном за рік війни вже є мінімальний набір для життя: дозвіл на проживання, школи й садки, яка-не-яка робота, житло, нові сусіди й перші поїздки на відпочинок у сусіднє містечко в гори чи на озеро. Ще обережно. Без фотографій у фейсбуці. Щоб не наразитися на шквал агресії з давніх (колишніх?) знайомих із України або найчастіше — від зовсім незнайомих користувачів соцмереж.

Українки, які щонайменше пів року не бачили своїх чоловіків. І тепер заново вимушені знайомитися з ними, при нагоді налагоджувати побут, вибудовувати нові правила взаємодії. 

Українки, у яких зруйнувалися сім’ї, з’явилися нові кохані й коханці. І цей біль взаємний і з боку чоловіків, які лишилися по український бік кордону.

Уже є перші спостереження, а то й дослідження про українські родини й ті незворотні структурні зміни, що відбулися внаслідок повномасштабної війни. І таких досліджень із невтішними для України демографічними висновками буде більше.

Сьогодні мій максимум — обійняти подруг

А сьогодні я лиш бачу своїх подруг. І мій максимум — їх обійняти. І говорити про Україну, слухати про їхнє життя в новому «тут», про біль і мрії. Про них. Зранених, але сильних. Зрештою, впізнавати в них себе.

Прощаючись, ми даємо обіцянку зустрітися дуже-дуже скоро, але вже в Україні. І я хочу в це вірити. Якщо не цієї весни, то влітку обов’язково. А ще краще — у Скадовську, запрошую до себе додому, звідки я родом. І мало хто з них доти знав, де те невелике містечко на Херсонщині, але подруги хоч зараз готові купувати туди квиток. Бо це про перемогу України в цій кривавій війні, про мир, про майбутнє для їхніх дітей у Новій Каховці, у Запоріжжі, у Вінниці, а ще в Бучі, у Маріуполі, у Дніпрі, в Бахмуті…

Моя мандрівка впродовж усього часу відгукувалася мені тихим болем документального фільму «Зламані гілки» режисерки Аяли Шарот (Ізраїль, 2014). Це фільм-спогад уже літньої єврейської жінки, якій завдяки батькам пощастило виїхати до Ізраїлю. До початку Другої світової війни. Але яка в Голокост утратила всю свою родину. Старша сестра писала їй листи з проханням про порятунок. Але що могла вдіяти 14-річна дівчинка? 

Читайте також: Кола на воді: чому наші історії важливі для світу

Цей фільм ми нещодавно обговорювали в межах діяльності кіноклубу Docudays UA Слобожанської селищної громади Харківської області. Я слухала тамтешню молодь, яка ділилася своїми враженнями від фільму впереміж із відчуттями «власної» війни. Це були думки сильних молодих людей, яких війна загартувала раніше, ніж власне життя.

Ми говорили, що означають ці «зламані гілки». Що значить бути врятованим, жити в безпеці, але без своєї родини?

Ще тоді я не знала, що цей смуток, який відчувала все своє життя єврейська жінка, я зчитуватиму у своїх подругах — у їхніх поглядах, у словах, у міцніше стиснутих обіймах.

…Чому стільки драм? Та хай сідають в автобус та повертаються додому. Як це зробили вже 9 мільйонів українців. Як живе та сама молодь на Харківщині… У соцмережах не раз читаю схожі коментарі-докори.

І як відповідь — 22 березня. Ніч перед нашим в’їздом в Україну. 

Тоді ще ми не знали, що Ржищів атакують безпілотниками. 

У безпечній сонячній Греції моя п’ятилітка прокидається в неспокої. Пригорнувшись тісніше, сонно-злякано шепоче: «Я боюсь, що наш дім зруйнують. І у вогні згорить мій тато й кицька».

Ірина Виртосу

Схожі записи

Одна на вокзалі

Роксолана Жаркова

14 жовтня: бо ворожа куля чи снаряд не питають, жінка ти чи чоловік

Вікторія Дворецька

Ти ніколи не зможеш їм догодити