Повага
Image default
Статтi

«Бив, бо хотів зробити з тебе мужика»: насильство в житті чоловіків

«Є стереотип, що чоловіки не розповідають про насильство і не скаржаться, бо це нібито не по-чоловічому. Хлопців виховують у світі, де вони не повинні скаржитися, бо «треба бути мужиком», — говорить речниця правозахисної організації Amnesty International Україна Катерина Мітєва.

Нещодавно Amnesty International Україна провела всеукраїнське соціологічне опитування про насильство в соціалізації чоловіків. Про ляпаси або побиття ременем удома до 16 років розповіли 65% опитаних, а про домашнє насильство в дорослому віці — 6%. Про вуличні побої говорила третина респондентів (31%), а про булінг та/або побиття у школі — кожен четвертий (25%).

«Повага» зібрала історії про насильство в житті чоловіків. А також ми спробували з’ясувати, чому чоловіки схильні до замовчування насильства і яким чином насильство, від якого вони потерпали в дитинстві, потім впливає на їхнє доросле життя. 

Дарій Лажневський, письменник, наративний дизайнер Frogwares:

— Мені було 4 роки, ми з батьком ішли робити мені щеплення. Я дуже плакав, бо не хотів укол, як і всі діти. Тоді батько сказав, що я його соромлю. Узяв за руку, відвів додому й побив ременем. Побив дуже сильно. Бабця розповідала, що тоді моя спина та сідниці були «такі сині, що аж чорні». Але я не одразу розповів про це родичам. 

Бо батько сказав, що якщо розповім комусь, то отримаю ще. Якийсь час я ховався від нього, намагався не втрапляти на очі. Спочатку він відвіз мене до своїх батьків, я побув там якийсь час. А потім мене забрали, побої помітила інша бабця — мамина мама. Тоді я їй розказав. Зрештою мама розлучилася з батьком. Нещодавно я розпочав психотерапію, маю підозру на ОКР: багато нав’язливих думок, компульсій. Психотерапевтка корені бачить якраз у цій історії.

Дарій Лажневський

У школі насильства було достатньо. Я був малий і худий, тому був легкою мішенню. У нас у класі був один великий агресивний хлопець, який любив ображати всіх. А якщо ти щось відповідав на образи — одразу бив. Були епізоди, коли він виводив мене в центр класу й бив перед усіма. Я був упертий, тому вставав весь час після того, як він кидав мене на підлогу. А в підсумку просто ще більше отримував, бо не міг йому нічого зробити. 

Вуличне насильство теж траплялося неодноразово. Пам’ятаю, як ми компанією йшли Львовом, голосно кричали, на нас напали ззаду. Мене кинули на землю, почали бити ногами. А якось ми їхали в маршрутці з другом Колею, який думав, що приязно спілкується з іншою компанією. Але або в нас було викривлене сприйняття приязності, або в тієї компанії — викривлене сприйняття «бикування». Після якогось жарту нас запитали, куди ми їдемо. Коля, нічого поганого не підозрюючи, назвав нашу зупинку. Коли ми вийшли — нас двох зустріли 8 друзів тієї компанії з маршрутки.

Армія — це очевидно досвід насильства в моєму житті. Якщо не фізичного (хоча дідівщина буває й фізичним насильством також, це просто мені пощастило), то психологічного. Але ми, як суспільство, повинні на нього йти. Армія не може бути без насильства, бо ти приходиш туди, аби навчитися вбивати. В армії ти — не особистість. І тобі про це постійно нагадують, втовкмачують це в голову. 

Крім армії, вуличні бійки та бійки в школі, думаю, точно гендерно зумовлені. Бо все ж у соціумі побутує думка, що дівчат не б’ють, а хлопців можна.

Даниїл Задорожний, журналіст «Детектор медіа»: 

— Із насильством можу навести кілька емблематичних випадків. Якось на шкільному подвір’ї ми з однолітком через щось поконфліктували й між нами почалася бійка. Вона скінчилася тим, що він мене захватом притис до землі, доки я не почав плакати й просити мене відпустити. На це дивилися наші однокласники, однокласниці та вчителька. Вона мені сказала тоді: «Ну що ж, хлопчики повинні вміти захищатися». Це був 6 клас. 

Даниїл Задорожний, журналіст «Детектор медіа»

Мені здається, такі випадки не вчать захищатися. Радше привчають до безсилля. Провокують вивчену безпомічність та страх інших. Особливо, якщо це ситуація регулярного приниження іншими. Особливо, коли сили наперед нерівні — я не займався боротьбою на відміну від. Також помітив, що були хлопчики, чия жорстокість могла бути пов’язана з сімейними негараздами, які вони бачили й переживали вдома. І це були досить страшні речі. 

Якось мій друг у барі приліг на диван, поклавши голову мені на коліно. На виході з закладу деякі відвідувачі, помітивши це, дочекалися, коли ми вийдемо, й напали на нас зі своїх гомофобних міркувань. При цьому вони кричали чомусь, чи «були ми на Майдані?», маючи на увазі 2014 рік. Звісно, що ніяка відповідь їх не цікавила.

На мою думку, насилля загалом стає менше. Воно, звичайно, є, але цю тенденцію зменшення докладно обґрунтовує Стівен Пінкер у своїй книжці «The better angels of our nature». Щодо суспільства, то було б класно, якби в школах та й загалом культивувалися ненасильницькі форми поведінки й виховання дітей. Має бути розуміння, що насильницькі форми неприйнятні в приватній комунікації між людьми. Не можна толерувати насилля там, де це домінація та дії, які відбуваються проти чиєїсь волі. 

Мені здається, що ставлення до чоловіків/хлопчиків, те, якою є їхня гендерна соціалізація, частково ще спадок радянського гендерного устрою. Адже в цій системі люди більше були ресурсом для держави. Однак Україна намагається бути іншою країною. І це держава має бути для людей, а не навпаки.

Анонімна історія про насильство:

— Найяскравіші приклади — школа й батько. У школі була класична на той час схема, коли «круті хлопці» нацьковували між собою інших, підбивали на стрілки після школи. Я старався уникати цього, не вирішувати конфлікти на публіці, але іноді все ж, на жаль, піддавався впливу. Це один із найбільш травматичних досвідів.

І це, звісно, гендерно зумовлено. Класична рольова гра гендерів. Що мають робити хлопчики? Битися. 

Історія з батьком теж зумовлена гендером, але не моїм, а мого батька. Він — яскравий приклад супертоксичної маскулінності. Мені навіть трохи пощастило народитися з членом у моїй родині, бо мені прилітало найменше. Діставалося переважно мамі й сестрі. 

Але я теж кілька разів сильно постраждав від фізичного насильства з його боку. Був один випадок, коли він бив мене ногою по голові. Від удару я вдарявся головою об стіну. І так кілька разів. Коли при черговій сварці я намагався йому нагадати про це, а поруч була наша тітка, він почав усе заперечувати. Казав, що ні разу мене не чіпав. Хоча я йому казав, що проблема в тому, що він культивував і ростив насильство в родині з найменшого віку. На що він почав казати, що мене навіть не чіпав. Щоразу, коли я з ним намагаюся про це говорити, він або заперечує, або каже: «Я хотів з тебе мужика зробити». Мабуть, з сестри він хотів зробити мужика більше, бо їй прилітало більше.

Було б непогано для початку перестати грати в бісові гендерні ролі. Навчитися рефлексувати та переосмислювати досвід, аби розірвати замкнене коло». і

Чому чоловіки схильні мовчати про насильство?

Речниця Amnesty International Україна Катерина Мітєва розповідає, що основним фокусом у роботі організації завжди були жінки, які більше страждають від домашнього й сексуального насильства. 

«Але ми вирішили розширити фокус, адже розуміємо, що проблема насильства щодо чоловіків теж існує, вона теж табуйована, про неї говорять ще менше. Опитування потрібне для статистичних даних, для того, аби зняти табу. Ідеться не про те, щоб порівнювати жінок і чоловіків, а про те, щоб говорити, що незалежно від гендеру, статі, соціального статусу, національності чи релігії, всі люди тією чи іншою мірою страждають від насильства», — каже вона.

Катерина Мітєва у горах

Найбільше з результатів вразило те, що здебільшого чоловіки вбачають загрозу фізичного насильства саме з боку інших чоловіків. Так відповіли 78% респондентів.

Крім того, чоловіки не схильні повідомляти про випадки насильства щодо них.

«Проблема замовчується, вони не звертаються по допомогу. І це не залежить від віку. Ба більше, чоловіки не завжди розпізнають певні ситуації як насильство. Наприклад, про домашнє насильство у віці до 16 років повідомили 25% чоловіків. А коли запитали, чи були випадки побиття ременем або ляпасів удома від батьків чи родичів, про це вже сказали 65%. А це домашнє насильство. Тобто різниця — 25% та 65%. Нерозпізнавання насильства — одна з причин, чому про нього не повідомляють», — пояснює Катерина Мітєва.

Інші ж причини — страх, сором, суспільні стереотипи, упередження на ментальному, культурному рівнях. 

В Amnesty International Україна вважають, що все починається з дитинства, з виховання, з системних змін. Адже установки закарбовуються в підсвідомості. Надзвичайно важливе правильне виховання в контексті гендерної рівності, ненасильницької комунікації. Важливі роз’яснення, що таке насильство, які ситуації не є нормальними. Впровадження цього в освітній процес починаючи з дитсадочка. 

Як на чоловіках позначається насильство, від якого вони потерпали в дитинстві?

«Повага» поцікавилася, чи впливає пережитий у дитинстві досвід насильства на прояви насильства в дорослому віці. 

Психотерапевт Дмитро Різниченко каже, що впливає. Як насильство в родині, так і більшою мірою довкола: у дворі, у школі.

«Людина — це самопрограмована система. Вона сприймає поведінкові патерни середовища, у якому росте. Людина їх засвоює, робить ці моделі поведінки своїми. Це дуже хитрий і тонкий психологічний механізм. 

Якщо дати дворічній дитині кошеня, з яким вона бавитиметься, а потім його забрати, то дитина почне повзати, нявчати як це кошеня. Так само людина наслідує, інтроєктує, робить частиною себе батьківські образи, образи свого оточення, друзів. Фраз, виразів міміки людина вчиться, а не придумує це все сама.

Людина народжується в культуру. Тобто в готову систему цінностей, заборон, знаків, які її оточують з дитинства, а тому сприймаються як природні. Якщо вона виростає в атмосфері насильства, то насильство стає для неї так само абсолютно нормальним, природним. Більше того, їй важко уявити світ без насильства. Ролі жертви або агресора стають для неї звичними. І навіть якщо світ довкола з часом змінився і людина змінила своє середовище, ці запрограмовані моделі залишаються. 

Одного мого знайомого, наприклад, батько бив до 16 років. У 16 знайомий у відповідь почав бити батька, бо нарешті міг це зробити.

Дмитро Різниченко

Таким чином він виріс, знаючи, що в цьому світі тебе б’ють, і єдиний спосіб цього уникнути — бити самому. З часом знайомий став нацистом, бо там діє культ сили, культ насильства», — пояснює він.

Дмитро Різниченко як психотерапевт переконаний, — говорити про насильство, пояснювати, як воно проявляється — корисно й правильно. 

«Мова — головна ознака культури, а культура — це те, що обмежує імпульсивні звірячі прояви, переводить їх в умовності, які дозволяють уникнути видимої шкоди. У природі турніри серед тварин теж часто проходять ритуалізовано, наче танок, наче ритуал, без відвертого насилля. І люди так можуть, ми маємо культуру, ми можемо все вирішити словами», — каже він.

Amnesty International Україна планують доповнювати даними опитування про насильство у житті чоловіків проєкт «Все не для дому». А також залучати лідерів та лідерок думок для підняття теми. 

«Цим опитуванням ми хотіли розпочати дискусію в Україні. Аби далі розмірковувати над тим, які зміни потрібно впроваджувати на рівні держави», — каже речниця Amnesty International Україна Катерина Мітєва.

Ана Море

Схожі записи

Марш жінок 2020: як це було? ФОТОРЕПОРТАЖ

Мужчинам нравится синий, а женщинам — розовый, — гендерный миф?

До лонг-листа премії Шевченка увійшли 15 жінок: розповідаємо про них