Повага
Колонки

«Він. Біжить. За мною…», або в Україні немає сталкінгу

Це був вечір лютого 2020. Холодно і темно. Година пік. Біля пішохідного переходу з десяток людей. Серед них я. Вловлюю відчуття, наче на мене дивляться. Повертаю голову праворуч. 

Це Він. На відстані кроків п’яти.

Обличчям — до мене, до дороги — боком. Посміхається. Вмить перестаю чути, про що крізь слухавку говорить мама. Бо це знову Він. Всередині розливається холод.

Зелене. Кидаюся вперед і переганяю решту пішоходів. Обертаюсь. Він переганяє теж. Зупинка. Перша ліпша маршрутка. Коли від передніх дверей мене відділяє крок чи два, він підбігає до задніх. Чорт! 

Іду далі. Так швидко, як дозволяють пуховик і чоботи. Обертаюся. Він іде за мною. Йду швидше. Обертаюся знову. Він пробує сховатись між людьми, визирає з-за чужого плеча, а коли додаю ще швидкості, то Він пришвидшується теж. 

Різко розвертаюся й іду у протилежному напрямку. Він за мною. Я починаю бігти. 

Він. Біжить. За мною…

Сталкінг — це переслідування, що виявляються в різних формах, і поведінка, що змушує людину, на яку вона спрямована, відчувати страх. Сталкер стежить, шукає інформацію, виявляє нав’язливу увагу і становить загрозу емоційному стану, здоров’ю або й життю того, за ким стежить. Але не в Україні. Вітчизняні кодекси про таке явище не знають.

«Українське законодавство не дає визначення сталкінгу. Переслідування згадується (але не визначається) в рамках статті про домашнє насильство в Кодексі України про адміністративні правопорушення, а також у Кримінальному кодексі, але по відношенню до журналістів», — пояснює юристка неурядової організації «Центр “Розвиток демократії”» Олена Зайцева.

Кілька пошукових запитів у Гуглі – і ми вже знаємо, що українським Фейсбуком ширяться дописи з хештегами #StopStalking або #СтопСталкінг, 14 травня — День протидії сталкінгу, а займається цією проблемою в Україні правозахисна організація Amnesty International. І, принаймні на перший погляд, більше ніхто.

На їхньому ж сайті публікації з підтвердженнями — законодавчого механізму захисту немає. А навіть близьке оточення людей, що потерпають від сталкінгу, часто не розуміє, в чому проблема, якщо не доходить до насильства. Хоча до фізичних розправ доходить теж. Як часто — сказати неможливо.

Того вечора я сховалася в найближчому торговому центрі. Забігла в магазин із дитячими іграшками і близько двадцяти хвилин нервово ходила від стелажа до стелажа. Я не могла наважитися вийти. 

Телефон. Месенджер. Груповий чат із подругами.

«За мною щойно гнався той чоловік, про якого я говорила раніше. Я сховалася, зараз ітиму до зупинки. Якщо за 15 хвилин не напишу, що в безпеці, викличте, будь ласка, поліцію». 

Далі все як у тумані. Але десь за годину, об’їхавши пів міста, щоб не їхати звичним маршрутом, я все ж дісталася до гуртожитку, в якому тоді жила. Двері на ключ. Вечерю до біса. Бажання виходити з дому найближчий тиждень — туди ж.

Пам’ятаю, як писала ще кільком друзям про те, що сталося. Не лише про цей вечір, а й про те, звідки знаю свого переслідувача.

«Роковая женщіна!) Ахах, вже за тобою чоловіки в прямому сенсі бігають. Треба було хоч номер йому дати!»

«Ну хотів познайомитися ближче, що тут такого? Сама ж кажеш, що не відповідала на його повідомлення».

Найближчий тиждень мені сниться, як за мною женуться. На кожен вихід із гуртожитку доводиться налаштовуватися.

Коли запитую в Олени Зайцевої, що може загрожувати сталкеру, юристка підкреслює — притягнути до відповідальності можна родича, колишнього чи теперішнього чоловіка (дружину) і співмешканця. Якщо ж сталкером стає не настільки близька людина чи незнайомець, можна спробувати подати до суду за фактом дрібного хуліганства, але наразі це все, що може запропонувати законодавство. 

«Як свідчать реальні приклади, навіть у цьому випадку отримати захист украй важко, саме через відсутність у правоохоронних органів та й у суспільстві розуміння, що таке переслідування і що воно також має каратися», — додає правозахисниця. 

Своєю історією ділиться ще одна дівчина. Оля розповідає, як поверталася з університету додому й до неї підійшов незнайомець. Спершу все було ненав’язливо і дружелюбно. Обом начебто було по дорозі.

«Спочатку зав’язалася цілком нормальна розмова. Стандартна якась, я навіть не пам’ятаю, про що ми говорили. Ми досить довго йшли разом, але потім він почав чіплятися. Я сказала, що мене зустрінуть подруги, тому далі мене проводжати не потрібно. Але він наполягав. Я сказала, що мене забере хлопець і пішла вперед», — ділиться дівчина.

Далі Оля подзвонила до свого хлопця й попросила вийти по неї, коли той звільниться. Обернувшись, побачила, що чоловік і далі йде за нею. Після цього, каже, стало боязко. Найменше дівчині хотілося, аби незнайомець дізнався її адресу.

«Він весь час ішов за мною. Весь час! Я вирішила зайти в найближчий гуртожиток, бо подумала, що навряд чи він живе взагалі в цьому районі, тим більше, в гуртожитку. Я зайшла й дивлюся у вікно, а він там стоїть. Я сиділа в гуртожитку хвилин 30, весь цей час він стояв. Далі він зайшов усередину, я сиділа біля вахтерки. Він подивився на мене й вийшов».

Коли Олю забрав хлопець, чоловік знову пішов за ними. Навіть у якийсь момент перегнав і щось сказав, тоді начебто пішов геть. Через деякий час пара помітила переслідувача знову, але зайшла в людне місце, і він згубився в натовпі.

Вечору, коли я втікала від свого сталкера, передували й інші події. Кількома місяцями раніше на вулиці до мене підійшов чоловік і запитав, чи я не проти, аби Він склав мені компанію, якщо нам по дорозі. Я спробувала відмовитися, та це не спрацювало. Тоді я дізналася його ім’я і ще кілька біографічних фактів.

А Він сам, наче випадково, обмовився, що знає, де я працюю. Мовляв, бачив на одному з заходів, що організовували ми з колегами, а тепер упізнав і вирішив підійти. 

Як Він увечері зі спини впізнав закутану в об’ємну куртку дівчину, яку бачив один раз ще літом, я не запитала. 

Коли до мого житла лишалося пів дороги, я сказала, що нам пора розходитися. 

«Вам прямо, мені повертати. Якщо будете проводити, пропустите автобус. Та і я хочу лишитись на самоті».

Ми розпрощалися. Контактів Він не попросив. Та вже зранку у Фейсбуці була заявка в друзі від сторінки без реальних фото. А в повідомленнях велике зізнання в тому, що Він не може мене забути, перерахунок ще кількох місць, де Він буцімто випадково бачив мене раніше, і пропозиція зустрітися. 

Мені було не по собі. Я вирішила не приймати заявку й ігнорувати повідомлення. Після нього були присвячені мені вірші, нові прохання про зустріч і запитання, як у мене справи. А потім настав той вечір, з якого я почала…

Як би дивно це не звучало, та коли сталкер починає погрожувати, ситуація спрощується. Усні погрози можна записати на диктофон, письмові — зберегти чи заскрінити. Такі докази в поліції матимуть вагу. Та що робити зі сталкерами, які зізнаються в коханні й погрожують у випадку відмови зробити щось із собою — незрозуміло. 

У такій ситуації опинилася Іра. І якщо для її сталкера історія скидається на любовну пригоду, то дівчина називає це тиском і моральним насильством.

«Ми познайомилися у Фейсбуці. Він написав мені банальне “Привіт, як справи?”, і якось так ми почали спілкуватися. Спочатку все було добре, він зацікавив мене. Але на п’ятий день спілкування освідчився в коханні. Попри те, що ми були знайомі менше тижня і навіть ні разу не бачилися».

Дівчина розповідає, що Ігор з іншого міста, а зараз взагалі працює в іншій країні й коли повернеться на Батьківщину, точно не знає. 

«Він записував мені голосові повідомлення, де було чути, як він плаче. Говорив, що цей світ не має сенсу без мене, що я найідеальніша людина на Землі тощо. А одного разу сказав, що не ляже спати, поки я не скажу, що я його дівчина. Він працював у нічну зміну, а вдень замість відпочинку писав мені. І часто маніпулював цим», — розказує Іра.

Далі, за словами дівчини, почалися ревнощі й дорікання, що вона спілкується з іншими хлопцями. Напружували обіцянки Ігоря приїхати, істерики після її відмов. 

«Він часто дзвонив мені. Я брала слухавку, бо боялася, що в нього будуть якісь нервові зриви, весь час заспокоювала його… У мене був страх. Я розуміла, що людина не до кінця здорова психічно і боялася за нього, тож відповідала хоча б на рівні “так/ні”. Потім він сам написав мені, що не буде нав’язуватись, подякував за спілкування. Не писав дні три, але зараз ми спілкуємося знову. Якщо повторяться ці освідчення в коханні тощо, я заблокую його у всіх соцмережах і на тому все», — підсумовує дівчина.

Той вечір, коли Він побіг за мною, став для мене переломним. Я почала боятися. І не впевнена, що це відчуття до кінця зникне. Після того Він продовжив мені писати. Тепер ще й в інстаграмі. Повідомлення були цілком невинними, але навіть їх витримувати було складно. Я довго не блокувала його, щоб відчувати, що якось контролюю ситуацію. 

Мені почали телефонувати з невідомих номерів і мовчати у слухавку. Я не знаю, чи це був Він. Можливо, ні. 

А потім я натрапила на Нього випадково. Він стояв у компанії якихось чоловіків, я йшла з подругою. Поглядами ми зустрілися, коли були у трьох кроках одне від одного. 

Він не пішов за нами. 

Потім до мене в друзі додавались нові фейкові профілі. Щойно створені й абсолютно пусті.

Абсурду в проблему сталкінгу в Україні додає покарання за нього, якщо переслідування трактують як домашнє насильство. 

«Від 170 до 340 гривень, або громадські роботи 30-40 годин, або адміністративний арешт на строк до 7 діб. При повторному порушенні протягом року штраф буде вже від 340 до 680 гривень або громадські роботи 40-60 годин, або адміністративний арешт на строк до 15 діб. Також може бути виданий обмежувальний припис — заборона в будь-який спосіб контактувати з постраждалою особою», — констатує Олена Зайцева. 

Юристка говорить, що Стамбульська конвенція містить окрему статтю, яка визначає переслідування (як умисну поведінку, яка полягає в повторному здійсненні загрозливої поведінки, спрямованої на іншу особу, що змушує його чи її боятися за свою безпеку) і вимагає встановити за таке порушення кримінальну відповідальність. Проте в Україні конвенцію досі не ратифікували.

Інший вихід — внесення визначення переслідувань або сталкінгу в законодавство і встановлення чіткого покарання за нього. Та схоже, що поки обидва виходи надійно заблоковані.

Минув рік із того вечора, коли я вперше побачила свого сталкера. Відтоді він то зникає на довгі тижні, то вкотре нагадує про себе. На момент написання цього тексту наша остання зустріч була два тижні тому.

Він перейшов дорогу на мій бік, тим самим опинившись дещо переді мною. Людей навколо було багато. Якби Він підійшов, я здійняла б галас. Він був змушений обертатися на мене, але продовжувати йти вперед. Він постійно сходив із тротуару і починав обходити припарковані автівки, тим самим роблячи шлях довшим. 

А я зупинилась. І просто дивилася йому вслід. Сподіваючись, що цього разу Він піде остаточно.

Марія Смик

Схожі записи

Право на слабкість і до чого тут фемінізм

Права жінок у розрізі змін клімату. Що варто знати?

Знайомтесь, це Віка