Повага
Книжкова полиця Статтi

Уривок із роману Сари Гейвуд «Кактус»

Роман «Кактус» — історія жінки-колючки, якій необхідно тримати все під контролем. С’юзен Ґрін стримана й нетовариська (не надто приємна жінка, якщо чесно). Їй просто не до вподоби надмірна чутливість та емоційність. Сюрпризи? Ні-ні, сюрпризи С’юзен ні до чого. Найкраща подруга чи кохання всього життя? З цим теж не до неї. Усі ці соціальні зв’язки — такі часо- й енерго­затратні… Хіба воно того варте?

Але все не так просто. Незапланована вагітність у 45 від партнера по сексу, раптова смерть матері, дуже дивний заповіт, ще й брат, з яким стосунки не склалися з дитинства, постійно псують життя… Плани С’юзен руйнуються зі швидкістю світла.

Від чого ж вона себе захищає, контролюючи все на світі? Невже кожна колючка цього кактуса, яким стала С’юзен, проростає з її дитинства? І взагалі, вміють ті «кактуси» цвісти чи ні?

Роман Сари Гейвуд став бестселером The New York Times, а Різ Візерспун обрала цю книжку для свого читацького клубу Reese’s Book Club x Hello Sunshine.

«Повага» із дозволу видавництва публікує уривок із роману «Кактус».

***

— У Ноя тонзиліт, — сказала Кейт. — Йому дали антибіотики. Поки температура не почне падати, його кілька годин потримають у лікарні — спостерігатимуть, тож я залишуся з ним. Мені не вдалося зв’язатися з Алексом, але я залишила йому повідомлення з поясненням ситуації й проханням набрати мене, як тільки він зможе.

— А він далеко? Як швидко він зможе сюди дістатися? Я маю важливі справи.

— Уявлення не маю, де він. Він мене покинув. Напевне, у своєї подружки.

Я висловила належне співчуття з приводу такого стану справ, проте переконливо попросила її знайти когось — будь-кого, — хто б якнайшвидше мене замінив. Кейт повідомила, що батьки її мешкають під Бірмінгемом і не зможуть стати в пригоді, а всі подруги або зі своїми родинами, або не в Лондоні. Я дала їй номер свого мобільного і звеліла зв’язатися зі мною одразу ж, щойно виїде рятувальна команда.

Перш ніж я договорила з Кейт, дівчинка вже рівно всілася на ліжку, її очі були цілком ясні, і вся вона була готова до нового дня.

— Ще не ранок, — спробувала пояснити я, водночас акуратно підштовхуючи її назад на ліжко. — Давай поспимо ще годинку-другу.

Вона вивернулася, вибігла зі спальні й по хвилі повернулася з цілим оберемком книжок. Я намагалася її ігнорувати. Та ця мовчазна наполегливість була такою, що врешті-решт я капітулювала і сіла читати казку за казкою про створінь, місця та ситуації, які ніяким чином не могли стосуватися реальності. Коли, за моїми відчуттями, минула приблизно година, я вирішила, що поки чекаю на дзвінок, який позначить кінець цього випробування, я з тим же успіхом можу виконати заплановані справи — досить лише дещо посунути графік. Тож я вдягла дівчинку відповідно до погоди, прихопила кілька іграшок із найменш ядучим забарвленням і спустилася до своєї квартири. Оскільки дитина вперто ходила за мною, як прив’язана, я розмістила її перед екраном телевізора — чого, звичай- но, не зробила би з власною дитиною, — аби приготувати нам сніданок. Вона з’їла не так і багато пластівців та випила лише дещицю грейпфрутового соку, я розуміла, що пізніше вона про це пошкодує. Після сніданку я пояснила, що зараз ми покатаємося поїздом і що я очікую від неї найсерйознішої поведінки. Дівчинка кивнула на знак згоди.

На касі станції метро я попрохала у схожої на птаха жіночки — ця жіночка завжди видавалася мені сердитою занудою — дитячий одноденний проїзний.

— Любесенька, за маленьку платити не треба. Скільки їй? — із сяючою усмішкою спитала касирка.

Вона кістлявою долонею помахала дитині у візочку, і дівчинка несміливо помахала у відповідь.

— Уявлення не маю. А ви як думаєте?

— Ви не знаєте? — очі касирки з підозрою звузилися. Я спробувала пригадати перше знайомство з дитиною. — Гм, гадаю, не більше трьох.

— Мені два.

— О, то вона розмовляє, — здивувалася я. Пересуватися в метро з малою на дитячому візочку виявилося значно складніше, ніж я сподівалася. Перед кожним ескалатором мені доводилося зупинятися, відстібати дитину, складати візочка (що легше сказати, ніж зробити) і закидати його на рухомі східці, одночасно притримуючи дитину й скеровуючи її в належному напрямку. А вже після кожного ескалатора все те саме необхідно було зробити у зворотному порядку. І весь цей час всі інші пасажири атакували нас як стадо буйволів.

Неймовірно, скільки ж ескалаторів потрібно подолати для такої короткої поїздки. А ще ж, поки ми досягли лише першого пункту призначення, були й пересадки та сходи (на яких слід було виконувати візком хитромудрі маневри, тягнучи його за собою на задніх коліщатках). Я однозначно вирішила викласти свої думки про таку організацію транспортної системи в електронному листі на ім’я керівництва метро. У вагоні з’ясувалося, що уникати уваги інших пасажирів мені значно важче, ніж зазвичай: всі тільки й робили, що радісно усміхалися дитині, після чого дивилися на мене й усміхалися вже мені. Дехто навіть цікавився її ім’ям та віком — тепер-то я могла упевнено ділитися цією інформацією! Гадаю, нас приймали за маму і дочку, що весело проводять вихідний. Особисто я не надто цікавлюся дітьми, але, як на мене, дівчинка виглядала симпатично — з її золотавими кучериками, рум’яними щічками й великими блакитними очима. Якщо, звичайно, вам усе це до смаку.

До першої крамниці з мого списку ми прибули на сімдесят дві хвилини пізніше за початковий графік. Я вибрала той одяг для вагітних, який хотіла приміряти, й пішла до примірочних. Візочок там не поміщався, тож мені довелося поставити його в коридорчику, а дитя посадити в кутку на підлозі. Тільки-но я почала роздягатися, як дитина заскиглила, що хоче їсти. Я пояснила їй, що вона сама винна, раз не доїла пластівці: я ж от з’їла все — і досі сита. Але вона виявилася нездатною прийняти відповідальність за становище, в якому опинилася, і нила далі.

Я не звертала уваги, продовживши важливу справу оцінки якості, функціональності та зовнішнього вигляду обраних мною речей. Але в цей час за завісу просунула голову одна з продавчинь і стурбовано поцікавилася, чи все гаразд. Я пояснила, що дитина сама створила собі неприємності, та жінка все одно дивилася на неї з жалістю.

Озброєні двома великими пакетами покупок, ми рушили назад до метро. Намагаючись припинити скиглення дівчинки, я зупинилася біля фруктового кіоску, купила кілька бананів, почистила один і дала їй. Дитина роздушила його пальчиками, які потому витерла об пальтечко, одяг і візочок.

Я спокійно розтлумачила, чому її поведінка є неприйнятною, але вона перейшла на нерозбірливий крик. Я вловила лише «мама», «додому» і щось на кшталт «цукелку». З соромом зізнаюся, що нашу мандрівку магазинами вдалося завершити тільки за допомогою продуманого використання шоколадних кульок, які я згодовувала дитині з п’ятихвилинними інтервалами.

***

Коли ми нарешті дісталися додому, вже почало вечоріти, а від Кейт усе ще не було ані слова. Зворотний шлях був ще складнішим, адже тепер закидати на ескалатори, як і знімати з них, доводилося — на додачу до дитини й візочка — ще й чималу кількість пакетів із покупками. Я не спала всю попередню ніч, тож буквально валилася з ніг. Тому просто поскидала пакети на кухні і вмостилася на ліжку разом із дитиною. Ми обидві миттєво заснули.

Пізніше ми повечеряли смаженою куркою з пюре й горошком — цього разу дитина схвалила їжу, — і тут надійшло спасіння. Щойно я провела Кейт на кухню, мала просто повисла на своїй матері. Здавалося, вони не бачилися цілі місяці. Кейт поставила на підлогу автокрісло з тепер уже цілком спокійним немовлям і всілася біля доньки, поки та завершувала свою вечерю. Моя сусідка пояснила, що температуру в малого таки вдалося збити і їх відпустили додому завершувати курс антибіотиків.

— Так вдячна вам за допомогу, — сказала вона. — Алекс, за словами його шефа, на Сардинії. Я перед вами в боргу. — Усе гаразд, — сказала я, підводячись, щоб прибрати зі столу. — Проте я рекомендувала б вам мати список контактів для критичних ситуацій у вашій родині, якщо такі повторяться в майбутньому.

Підвівшись, щоб мені допомогти, Кейт зауважила в кутку кухні гору пакетів із магазину для майбутніх мам. Вона перевела погляд на мій живіт.

— О, ви вагітні. Вітаю, — сказала вона. — А таточко куди сховався? — додала вона таким тоном, ніби він і справді міг сидіти в серванті.

— Таточка немає.

— Що ж, ми могли б підтримувати одна одну. Дві самотні матусі — це буде весело.

— Це буде просто прекрасно, — відповіла я. Здається, вона подумала, що я серйозно.

Схожі записи

Альтернативні законопроєкти щодо сексизму: що пропонують змінити?

В Українському правописі з’явилися фемінітиви

Розраховувати можна лише на себе: історії трьох переселенок

Євгенія Цебрій