Image default
Жінка в історії Статтi

Валентина Шевченко – жінка на залізних підборах

Біографії рідко бувають однозначні. Зазвичай вони рясніють білими плямами. Часом герої біографій навіть не завважують страшних суперечностей між власними думками і діями, блукають у нетрях свідомо обраної ідеології.

Валентина Шевченко – єдина жінка, яка сподобилася стати Головою Верховної Ради УРСР. Обережно пройшла всі коридори й кулуари, оминула всі рифи, виграла в усіх підкилимних іграх. Чи була вона типовим представником (так і хочеться сказати – «продуктом») свого часу і своєї політики? Спробуємо розібратися, хоч зарані ясно, що нічого з цього не вийде – з часу її діяльності значення слів і вчинків так змінилися, що навіть невідомо, у яку часову площину покласти оцінки й висновки.

Вона померла 3 лютого цього року, на 84 році життя. Кажуть, перед цим довго хворіла. Кажуть, останніми роками не давала інтерв’ю. Лікувалася в «Феофанії». Пильно стежила за подіями в країні зі своєї київської квартири…

У Валентини Шевченко дуже правильна, дуже підходяща біографія для радянського партійного діяча, чиновника й функціонера. Жодних шляхтичів, царських сановників, куркулів, офіцерів білої армії. Усі, як кажуть, «від станка». Точніше – від сохи. Обоє батьків – неписьменні. У Вікіпедії читаємо: «…з українського козацького роду Соляників. Представники роду Соляників у юридичних документах, пов’язаних з цим регіоном, згадуються вже в середині XVIII ст.» Це вже, здається, віньєтка нового часу. Така собі інкрустація. Хтозна, чи написала б Валентина Семенівна щось там про козацький рід у, скажімо, комсомольській автобіографії.

Далі все також як під лінійку – «Навіть десятикласники мене слухали, хоча я була набагато молодша!» Старша піонервожата, секретар Криворізького міського комітету ЛКСМУ Дніпропетровської області, секретар Дзержинського районного комітету КПУ міста Кривого Рогу, секретар і завідувач відділу ЦК ЛКСМ України, секретар і завідувач відділу ЦК ЛКСМ України й нарешті – заступник Голови Президії Верховної Ради Української РСР і Голова Президії Верховної Ради Української РСР.

Фото: istpravda.com.ua

Сама Валентина Шевченко у своїх інтерв’ю нового часу, здається, дивується власному кар’єрному росту: «Коли вже постало питання про мою кандидатуру на голову Президії Верховної Ради, мені Щербицький сказав: «Ви думаєте, я вас так просто рекомендував? Я спершу поговорив з усіма секретарями обкомів партії, з усіма міністрами, з головами облвиконкомів. І всі підтвердили, що на вас можна покластися». Це був великий ризик! Ніколи жінка в Україні не була на такій високій посаді».

Ризик Валентина Семенівна, мабуть, виправдала. Хоча – хтозна. Вона сама говорить, що не соромиться свого минулого: «…не соромлюся свого минулого і не відхрещуюся від нього. Що було — те було, і від нього нікуди не дінешся. … Все те, що було здійснене моїм поколінням доброго, нікому й ніколи не вдасться перекреслити, витіснити з пам’яті людей. Так, були проблеми, були труднощі, багато треба було міняти, вдосконалювати, але не знищувати, тим більше не розкрадати та не привласнювати те, що було створено розумом та важкою працею мільйонів людей і що належить їм, їхнім дітям та онукам».

Власне тут – досить типово. От тільки щодо «знищувати» можна й сумніватися. З тієї ж Вікіпедії: «У квітні 1988 року підписала Постанову Президії Верховної Ради УРСР про відмову у помилуванні Івана Гончарука, якого було розстріляно у червні 1989 року за антирадянську військову діяльність у лавах УПА, причому за цими звинуваченнями він вже відбув покарання у 1945—1956 роках в Гулазі і потім до 1975 року в засланні».

Тут уже настільки промовисто й прямо все сказано, що краще утриматися від будь-яких додаткових оцінок і коментарів.

Після смерті Валентини Семенівни в соцмережах розгорілася палка дискусія. Ось що пише журналістка Мирослава Барчук: «Валентина Шевченко – одна з найбільш реакційних і жорстоких керівників радянської України. У неї була репутація залізного чобота щодо діячів культури, акторів, гнобителя усякого вільнодумства і дисидентства. Колись на початку 80-х Валентина Шевченко під час розмови сказала Івану Миколайчуку: «Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що ми не бачимо націоналістичних підтекстів «Вавилону ХХ» і всього вашого поетичного кіно. Буде відповідальність, запам’ятайте мої слова. Не довго лишилось». … Валентина Шевченко і в цій історії, і в інших, була одним з decision makers і одним із найвпливовіших «катків» радянського “бульдозера”, який зачищав українську культуру. … Івану Миколайчуку лишалось жити кілька років. Він згорів від тяжкої хвороби у 1988. Фактично нікого з геніїв українського поетичного кіно нема. Валентина Шевченко помирає у 84 роки в елітній Феофанії і її вшановують українські медіа разом з парламентом. Містична історія».

Віталій Портніков: «Вона була і залишилися функціонером епохи Щербицького — епохи наполегливого знищення всього українського. Останні роки цієї епохи — час, коли вона очолювала Верховну Раду УРСР — був часом, коли керівництво УРСР пручалося будь-яким змінам, що їх розпочав у Радянському Союзі Горбачов. Перебудова в Україні, її національне відродження фактично почалася вже після Щербицького і Шевченко. Поза сумнівом, Валентина Шевченко залишиться в українській історії — але історії колонії, а не держави…»

Сама Валентина Шевченко найбільш охоче згадує свою діяльність після аварії на ЧАЕС: «…раненько 28 квітня вирушила в Чорнобиль. Нікому, навіть Володимиру Щербицькому, про це не сказала. На місці зустрілася з членами медичної комісії. … Я ходила по дворах, розмовляла з людьми, цікавилася, як евакуйованих прийняли. Ми з водієм навіть обідали там. Зайшли в магазин, купили ситра, хліба, ковбаси… Як зараз пам’ятаю: із лісу вийшли жінки з великою мискою чорних ягід. Пригостили нас. Я повернулася з Чорнобиля десь о 12-й ночі. У Вільчі нас зупинив радіологічний пост, якого зранку ще не було. Мене попросили вийти з машини для перевірки. Мої босоніжки страшенно “світилися”. Тож я їх там і залишила. … Коли зайшла мова про вивезення з міста дітей, вони закрутили головами: це виключено, немає необхідності… Я розплакалася і запитала: “Якби в Києві були ваші діти й онуки, ви б їх вивезли?”. Вони мовчали. Для нас це був сигнал, що дітей треба вивозити. Уже наступного дня я переговорила з керівниками всіх союзних республік щодо прийому наших дітей. … Уявіть, ми вивезли 526 тисяч дітей за п’ять днів! Я назвала цифру 526 тисяч дітей, а насправді, з дорослими, які їх супроводжували, ми вивезли десь 700 тисяч осіб».

Фото: Сергій Тушинський

Ось ще цитата, яка заслуговує уваги: «Під час демонстрації 1 травня на трибуні на Хрещатику стояли і мій син, і моя вагітна невістка. Та й усі керівники прийшли зі своїми рідними». Це дуже типова риторика радянських функціонерів. Щербицький також на першотравневому мітингу тримав на руках маленького онука, а потім часто й охоче згадував про це. Усе це не дивує. Просто характеризує.

«Обіймаючи високі посади, я не крала, не привласнила жодної державної копійки, нічого не «прихватизувала», не будувала «хатинок» на Канарах і Багамах, не споруджувала вілл і на рідній землі. Не зловживала службовим становищем. Не мала і не маю запасних аеродромів ні за Голанськими висотами, ні за океаном, навіть, як тепер кажуть, у північного сусіда» – тут Валентина Шевченко порівнює політиків радянських із діячами нового часу. Точніше, думає, що порівнює. Насправді ж вона зіставляє не людей, а часи, хоч, здається, і не усвідомлює цього.

Про українську ментальність: «люди — добрі, працьовиті, терплячі — бувають несправедливими до тих, хто ними править…»

Про мовний закон 1989 року: «І ми записали, що державною мовою в Україні є українська. Але в місцях компактного проживання нацменшин на рівні з українською може використовуватися рідна мова іншої національності. Було дуже важко приймати цей закон, ми працювали над ним сім місяців, і коли я побачила, що закон валять, я вискочила на трибуну: «Товариші депутати, я знаю цей проект напам’ять, тут немає порушення прав жодної національності. Але державною мовою в Україні має бути українська. Ми мусимо мати свою мову!». І тільки тоді за нього проголосували».

Вийшовши на пенсію, Валентина Шевченко займалася громадською діяльністю. Очолювала Національний фонд «Україна — дітям», Всеукраїнський благодійний фонд сприяння розвитку фізичної культури, спорту і туризму. З 2002 року — голова Конгресу ділових жінок України. Не відмовлялася від інтерв’ю. Говорила, що «пенсія – це не для мене». Наголошувала, що раніше 12 ночі спати не лягає, а пізніше 7 ранку не встає.

Здається, у жодному її інтерв’ю немає ні переосмислення, ні жалю, ні каяття. Складається враження, що зі своїх комсомольських років до глибокої старості Валентина Шевченко не поставила й не витерла зі свого світогляду жодної коми. Нам тим більше не годиться це робити. Хай залишаться факти й цитати. Вони завжди говорять самі за себе.

Сергій Осока

Схожі записи

Чому «берегинь» не менше

admin

Заручниці родин: як впливає сімейний статус на політичну кар’єру українських жінок

admin

«Щоб тато бачив красиву жінку й не пішов з родини»

admin

Залишити коментар