Повага
Колонки

Наш іконостас

Пригадайте будь-який шкільний кабінет і його стіни. Що там висіло? І що було на сторінках шкільних підручників? Портрети якихось хрестоматійних дядьків і парад костюмів. Такі, щоб до самого випуску та атестату ми не мали шансів знати, що жінки зробили щось справді велике. Так, звичайно, була ще Леся Українка. Та її незмінний образ юної дівчини у віночку суцільної «Лісової пісні» не залишав простору, аби дізнатися про Ларису Петрівну як зрілу жінку, зрілу авторку наших головних текстів. Жінка-авторка з іконостасу української літератури не може бути дорослою. Вона у віночку – і ніби молодша та менша на тлі класиків-чоловіків.

Коли мені було 15 років, я сумнівалася, чи жінки взагалі колись винаходили чи створювали бодай щось вартісне. Полиці книжок у шкільній бібліотеці повнилися першорядними чоловічими іменами – авторів, винахідників, митців. Античність, Доба Відродження, Бароко, Класицизм, Романтизм і так далі – суцільні списки літератури без жодного жіночого імені.  Так, там є Сапфо й Жорж Санд, а ще Марко Вовчок, але ці винятки радше ілюструють правило. Вони з першого погляду видаються ніби менш значимими. Літературу довелося довчити до Лесі Українки та Вірджинії Вульф, аби трохи з тим усім почати давати раду.

Читайте також: Жінка в науці: сучасні українки, про яких варто знати

Із наукою ще складніше. Сторінки підручника фізики вкриті не лише формулами, але й чоловічими іменами. Марія Кюрі – одна на всіх, та й про ту без згадок про чоловіка не пишуть. Ада Лавлейс або Світлана Герасименко, як і інші жінки, з’являються вже згодом. У той самий час я знайомлюся зі студентами науково-технічних спеціальностей – хлопцями, які зі сміхом розповідають про викладачів, які на сесіях не ставлять студенткам «п’ятірок»… бо жінка, мовляв, за визначенням не може добре знати математику, фізику чи мови програмування.

Про все це я згадувала, стоячи на сцені в ролі ведучої церемонії нагородження переможниць конкурсу есеїв «Наука – це вона». Дівчата з усієї України надсилали тексти про жінок-науковиць, чиї долі та відкриття до них промовляли. Це не перша й не єдина ініціатива на підтримку тему видимості жінок у науці. Кожна з таких ідей працює на головну мету: запропонувати молодим дівчатам нові рольові моделі. Нинішні 15-літні мали такі ж завішані галереєю чоловічих портретів шкільні класи. І такі ж наповнені парадом чоловічих зображень шкільні підручники. Від того, що й про кого знатимуть 15-літні, залежатиме, чиї портрети бачитиме покоління їхніх доньок – онучок когось із вас, дорогі читачки й читачі.

Можливо, то будуть портрети когось із них, нинішніх 15-літніх. 

Того вечора, поки я стояла на сцені, у промовах подекуди лунала теза про те, що всі проблеми – лише в жіночих головах і бар’єрах, які жінки самі собі нібито ставлять… Я не дуже з цим згодна. Для того, щоби в іконостасі портретів і в списку важливих імен з’явилися нові жіночі постаті, хтось має про них дізнатися. Хтось має написати про цю постать, створити її портрет. 

І головна вимога. Хтось має той портрет повісити на видному місці, а не в запорошеній коморі, де ніколи нікого немає. І на тому видному місці таких портретів має бути більше одного, аби жіночий образ не видавався потішною девіацією.

Ірина Славінська

Схожі записи

Coming out

Жодна жінка нічого не винна

Ніка Новікова

Виховання в стилі «Авада Кедавра»