Повага
Колонки

Не відкладений рік

Новий 2023 я розпочала з обіцянки прожити його саме так, як запланувала ще минулого року. 

Тоді, в 2022, я прагнула розширити простір для себе (ось ці важливі речі, коли дослухаєшся до себе і чуєш), багато їздити в рідний Скадовськ і подорожувати з татом. 

Тоді я саме звільнилася з потужної правозахисної організації, в якій пропрацювала 10 років, і для мене це було непростим рішенням.

Але давалася взнаки накопичена за ковідні часи втома, тим паче, що була працюючою мамою з маленькою дочкою. 

Непрожитий біль від смерті мами.

Читайте також: Мамине варення

Стерті між офісом і домом межі — коли все перетворилося в одну суцільну роботу, яка емоційно не вимикалася ані ввечері, ані на вихідних. Я тільки і встигала, що одягнути притомну кофтинку, а внизу ноги гріли теплі вовняні шкарпетки.

Щоб зберегти рештки себе, я вирушила у відпустку. І це стало останньою спільною поїздкою до моря всією родиною.

…О шостій ранку 24 лютого 2022 року всі мої плани полетіли шкереберть. 

Злякана, виснажена роком «до», розгублена, — я не тільки вирушила за кордон у невідомість з дитиною, а й пішла протореною колією.

Я знову занурилася в роботу.

А ще довелося емоційно проживати дві країни. Удень — Данію з її очікуваними вимогами до мене як до біженки (оформити документи, влаштувати дитину в садок, знайти роботу…) А вечорами і ночами — Україну. Соціологічне дослідження, статті, тренінги… І команда проекту, яку потрібно було підтримувати, і яка водночас давала сили й мені. Бо творивши корисне для своєї країни, я впочувалася значимою, живою.

Усе інше — умовна безпека (пишу «умовна», бо коли родина розірвана, не можна вважати це безпекою вповні), прогулянки на велосипедах, морозиво на набережній — усе це не мало значення.

Певною мірою мій план «подорожувати Європою з татом» втілився у життя: дуже швидко тато приєднався і всіляко підтримував мене, зрештою, як робив це завжди.

Але після восьми місяців намагань відчути себе живою в іншій країні, я повернулася додому. 

Чому мені не вдалося ще трохи перечекати, принаймні зиму — це було б так правильно, еге ж?

Відповідь лиш одна: усе це — вимушено, не з власної волі. 

Раніше я так часто зловживала приказкою «мені гроші з неба не падають», що коли вони «впали», це було гірко, а подекуди навіть принизливо. Коли тебе годують і купують тобі білизну в той час, коли ще не зійшла засмага з твого обличчя після відпустки на морі. Тільки тому, що ти з України, на тебе дивляться із жалем, а твоїй дитині готові дарувати іграшки та цукерки, хоча їх у неї ціла кімната…

І тобі бракує сил пояснити, що маєш на картці пару сотень євро, вищу освіту і великий досвід роботи, родину і твій дім у Києві, який поки що вцілілий… 

Дивна річ, я майже все біженство почувалася безпорадною. Попри те, що давала раду всім викликам.  

В Україні ж до мене повернулася моя енергія і сила.

Але і найбільший страх — страх смерті.

Коли в Новий рік над моїм домом збили ракету, яку запустила Росія, і кімнату осяяло, як ніколи доти… Від вибуху струсонуло стіни. Я не змогла дочці чесно відповісти, що нас хоче вбити країна-сусід. Тільки за те, що ми українки. Я обіймала її, сонну, і говорила, що зараз триває розмінування, що ЗСУ захищають наш сон, мама і тато поруч, а отже з тобою все буде добре.

Після чергових прильотів і жахливих новин я купила квитки за кордон. І спланувала маршрут містами Європи, де зараз живуть мої близькі подруги. З дітьми, дехто з них має інвалідність, у декого відповідальність не лише за дитину, а й за літніх батьків.

Ці сильні, незламні жінки вже не були в Україні майже рік. Вони не знають звуку прильоту поруч із домом, але мають такі ж фантомні болі, як і я.

І всі ми — в Україні, в Польщі, Іспанії, Франції, Північній Македонії та інших місцях — прагнемо бути живими.

Тож щоб 2023 не став відкладеним роком, я повертаю собі обіцянку — турбуватися про себе, дбати про сім’ю і близьких, створити для дочки максимальний простір безпеки та берегти її дитинство. Записатися у басейн і нарешті туди ходити. Вчитися в автошколі і їздити в київських заторах. Писати ціннісні тексти. Зрештою, подорожувати з татом. 

Не-ви-му-ше-но.

«Ми – вільні люди, найвища цінність – воля».

«Не відступати. І не здаватись. Нам уже нічого боятись…», — наспівую улюблені пісні гуртів «Без обмежень» і «С.К.А.Й», чекаючи донечку під садочком, де вже третю годину немає світла.

Сказала їй, що ми збираємося у невеличку подорож. На що моя п’ятилітка серйозно відповіла:

«Мамо, але ми маємо повернутися до параду перемоги! Ми в садочку домовилися, що коли закінчиться війна, всі підемо на парад. І навколо нас буде багато військових. А я вдягну свою білу сукню. Ту, що з пишною спідничкою…».

Ірина Виртосу

Схожі записи

Радикальні феміністки руйнують відеоігри?

Ответить за тело

Мій батько був тричі одруженим