Повага
  • Головна
  • Статтi
  • «Жіноча історія — це неоране поле»: вийшла монографія про історичний досвід українського жіноцтва
Книжкова полиця Статтi

«Жіноча історія — це неоране поле»: вийшла монографія про історичний досвід українського жіноцтва

Колективну монографію «Жіночі виміри минулого: уявлення, досвіди, репрезентації» представив Центр міської історії. До написання цієї книжки долучилися 22 авторки й автори. Наукова редакторка — докторка історичних наук, президентка української Асоціації дослідниць жіночої історії Оксана Кісь. Під час онлайн-презентації вона розповіла про історію створення видання та його важливість для науки, історії, суспільства. 

Монографія присвячена висвітленню маловідомих аспектів історичного досвіду українського жіноцтва в контексті панівних суспільних уявлень, правових норм, соціальних інститутів та узвичаєних практик відповідної доби (від кінця XVII до початку ХХІ століття). Крізь призму літератури, епістолярію, фольклору, кіномистецтва та візуальної творчості простежено культурні (само)репрезентації жінок. Розглядаються успіхи й труднощі входження та самореалізації жінок у професійних середовищах та в міському просторі початку ХХ століття.

«У цій книжці є багато того, що може промовляти до різних авдиторій, що може дати імпульс дослідницям і дослідникам, студентам і студенткам зацікавитися й побачити своє минуле, як минуле з людським обличчям, через реальні жіночі досвіди. Зрозуміти, як можна працювати з певними соціальними верствами, зважаючи на гендерні особливості таких верств у дуже конкретних історичних контекстах. Але також книжка може промовляти й до тих, хто працює з іншими сучасними проблемами в суспільстві, оскільки це видання дає нам велику поживу для роздумів про те, ким ми є і чому ми такими є», — каже Оксана Кісь.  

Усе почалося з лекцій та конференції

Ця книжка — титанічна праця великої кількості людей, яка тривала не один рік. Статті, що ввійшли до видання, були написані за результатами однойменної Міжнародної конференції, що відбулася 2021 року.

«На самому початку задуму про монографію не було. Ішлося лише про конференцію, присвячену 10-річчю створення української асоціації дослідниць жіночої історії. Конференція мала на меті зробити огляд стану справ, подивитися, яка ситуація на дослідницькому полі, чого вдалося досягти, які насправді є виклики, які є потенційні точки росту, в яких ділянках ми змогли зробити значне просування у вивченні жіночого минулого, і який у нас є кадровий потенціал — де ми маємо фахівців і фахівчинь, які здатні розвивати ці студії», — пригадує Оксана Кісь. 

Оксана Кісь
Оксана Кісь

На конференцію подали понад 100 заявок. Однак це була невелика триденна подія, у яку хотіли включити можливість для повноцінних дискусій, обговорень, обміну досвідом, щоб учасниці й учасники могли представити свої доповіді не в тезовому режимі. Тому організаторам довелося з гірким серцем значну частину цих заявок відхилити. У результаті було 25 доповідей. 

Тема викликала великий інтерес 

Оскільки конференція відбувалася в гібридному режимі й усі обговорення транслювалися онлайн і залишилися в записі на ютуб-каналі Центру міської історії, то виявилося, що є величезний інтерес до цієї теми. 

«І як для такого рівня матеріалів, була висока кількість переглядів. Бо розуміємо, це не розважальний контент. Це досить специфічні наукові доповіді й обговорення. Також курс онлайн-лекцій перед тим був дуже популярним. Це свідчило, що є значний запит, що є потреба знань про жіноче минуле. І коли відбулася конференція, ми зрозуміли, який високий рівень цих досліджень і наскільки вони унікальні, наскільки вони свіжі чи то за піднятими темами, чи то за підходами, чи то за обраними джерелами і способами їх інтерпретації. Стало зрозуміло, що, звичайно, відеоформат — це дуже добре, але важливо такі дослідження також перетворити на справжній інтелектуальний науковий продукт. І так з’явилася ідея цього збірника», — розповідає наукова редакторка видання. 

Не всі виступи, доповіді, лекції ввійшли до колективної монографії. Роботу над проєктом на півроку зупинила повномасштабна війна. 

«Я дуже пишаюся й надзвичайно вдячна тим авторкам і авторам, які зробили неймовірні зусилля, щоб таки допрацювати свої тексти, бо це була складна багатоступенева робота. І ось ми маємо цю чудову книжку. Тому ще раз дякую всім причетним», — каже Оксана Кісь.

Спроба показати, що є вже щось напрацьоване й родюче на цьому загалом дуже плідному полі

У структурі книги є чотири розділи: про культурні репрезентації, економічну сферу, активізм і насильство. Оксана Кісь пояснює, чому обрали саме таке рубрикування.

«Оскільки йшлося про конференцію, то вона мала свою структуру, тематичні панелі, і це просто склалося історично. Воно може видаватися на перший погляд дуже клаптиково, бо справді тематика дуже різна, з дуже різних підходів. І справді є міждисциплінарні, бо ми бачимо й історичні дослідження, і літературознавчі, культурологічні, фольклористичні та інші. Але такий вигляд  насправді й має українська жіноча історія як дослідницька ділянка. Точно так само, як ця книжка. Вона не є суцільним полем, у якому щось зроблено в кожній темі». 


Читайте також: Климентина Авдикович-Глинська: підприємиця, меценатка, феміністка


Жіноча історія не інституціалізована в Україні, це не регулярна освітня дисципліна, як, до речі, і гендерні студії загалом, продовжує історикиня. Те, що виникали якісь ґрунтовні дослідження в тій чи іншій темі, було зумовлено передусім тим суб’єктивним інтересом різних дослідниць і дослідників, які розпорошені по різних інституціях, вищих навчальних закладах, академічних установах. 

«І якщо подивитися ширше на те, який вигляд має сьогодні українська жіноча історія, то ми побачимо, що це таке велике неоране поле, велика цілина, на якій тут і там клаптиками є добре оброблені ділянки, на яких уже щось родить. Але насправді ще дуже багато таких пустих земель, які очікують на своїх дослідниць і дослідників. І ця книжка — ще одна спроба заповнити ці землі, створити ще такі невеличкі грядочки, показати, що є вже щось напрацьоване й родюче на цьому загалом дуже плідному полі, яке, на жаль, дуже важко обробляти. Адже століттями цього ніхто не робив, і там бур’янами все шалено заросло».

Загалом поділ монографії на ці чотири розділи достатньо умовний, зазначає наукова редакторка.  

«Для нас було важливо показати, як усе це насправді переплетено, як неоднозначно ми маємо розуміти жіноче минуле. З одного боку, я не втомлююся повторювати, що ми не повинні глорифікувати та героїзувати жіноче минуле, піднімати жінок на п’єдестал. Але нам також не варто їх безкінечно оплакувати й говорити про жінок, як жертв історичних обставин — усе це працювало одночасно. І кожен із текстів дозволяє це побачити».

Часовий діапазон книжки — від XVII до XXI століття

У монографії є тексти, що стосувалися й давніших епох, і відносно свіжі дослідження, наприклад, Катерини Яковленко. Її дослідження сягає практично сьогоднішнього дня — вже до часів після повномасштабного вторгнення. 


Читайте також: Софія Яблонська: мандрівниця, письменниця, фотографка


Загалом часовий діапазон книжки досить великий — від XVII до XXI століття. 

«Кожен із цих текстів для мене дуже близький і дуже важливий саме через їх різноплановий потенціал. Бо вони дозволяють нам побачити, як працюють дослідники й дослідниці з дуже незвичними для нас історичними джерелами. Часто історики нарікають, що жінок в історії не було, що нема як шукати і як вивчати. А якраз тут ми дуже добре бачимо, як можна оперувати, наприклад, такими різними статистичними джерелами, пов’язаними з виробничими процесами. Щоби побачити жінок, які, наприклад, приходили на працю на цукрові заводи в другій половині XX століття. Як вони починали працю, як змінювалися її умови, зарплата, яку роботу вони виконували. Тобто це бодай частково дозволяє нам побачити життя цих робітниць. І це робота з джерелами, які є документацією цих цукрових заводів», — говорить Оксана Кісь. 

Можна зрозуміти витоки різних проблем у суспільстві

Як каже наукова редакторка монографії, для неї особисто  надзвичайно цікава робота з кримінальними книгами, судовими справами, через які можна зрозуміти, як вибудовували сімейні стосунки, розв’язували сімейні чи інші конфлікти в громадах у певні історичні епохи. 

«Це те, що стосується наукової частини книжки. Якщо б ішлося про популяризацію, то очевидно, зараз є більший запит на знання новітніх історій, тих подій, що пов’язані з ХХ століттям. Особливо з радянською епохою — доволі кривавою і драматичною для українців. І в цьому сенсі абсолютно проривна для мене розвідка Дарії Маттінглі про сексуальне насильство під час колективізації й Голодомору»

На думку Оксани Кісь, це те, що ми маємо знати про свою недавню історію. І це те, що повинні знати не лише дослідники й дослідниці, студенти і студентки, які вивчають історію України. Це має дуже важливе значення для українського суспільства — щоб зрозуміти, як відбувалася нормалізація сексуального насильства в радянських контекстах. 

«Чому досі деякі керівники вважають цілком прийнятним і нормальним, коли є випадки сексуальних домагань на роботі, демонструвати це право на жіноче тіло. Чому жінки досі часом вважають своє тіло таким ресурсом, що дозволяє їм вирішувати повсякденні проблеми».


Читайте також: Закулісні сексуальні домагання: чому ми толеруємо насильство?


Ми повинні розуміти витоки таких речей, вважає історикиня. Зокрема травму Голодомору, частиною якої зокрема було сексуальне насильство над жінками — беззахисними й безправними в тих умовах. Бо злочини чинила сама влада, і не було до кого апелювати. 

«Як це вплинуло на те, що ми можемо називати менталітетом. І багато речей, які наше суспільство досвідчує, як сучасні практики, з якими не завжди успішно борються, мають дуже конкретне походження. Що краще ми розуміємо ці витоки, то краще нам викорінювати ці абсолютно неприйнятні в демократичному світі явища». 

***

Над книжкою «Жіночі виміри минулого: уявлення, досвіди, репрезентації» працював Центр міської історії спільно з Українською асоціацією дослідниць жіночої історії в партнерстві з Інститутом народознавства НАН України за підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля (бюро Київ, Україна).

Авторками та авторами монографії є Вікторія Іващенко, Мар’яна Байдак, Олена Галета, Оксана Кузьменко, Анастасія Канівець, Катерина Яковленко, Ігор Карпенко, Анастасія Боженко, Софія Роса-Лаврентій, Мейгіл Фaвлер, Олена Ганусин, Анастасія Мишуста, Марина Вороніна, Ольга Лабур, Ірина Савченко, Аліна Добошевська, Олексій Вінниченко, Ольга Посунько, Іванна Черчович, Дарія Маттінглі, Олена Кондратюк, Олеся Хромейчук.

Євгенія Цебрій

Схожі записи

Новорічне привітання Зеленського: 30 чоловічих персонажів і одна «домогосподарка»

Поліція відкрила кримінальну справу через т.зв. «стосунки» 8-річної моделі та 13-річного блогера

«Сексуальні домагання впливають на рівень боєздатності армії»: як розв’язують проблему в ЗСУ

Наталка Сіробаб