Повага
Жінка в історії Статтi

Софія Яблонська: мандрівниця, письменниця, фотографка

До 140-річчя українського жіночого руху

Марокко, Єгипет, Джибуті, Цейлон, Китай, Лаос, В’єтнам, Камбоджа, Сіам, Малайзія, Ява, Балі, Австралія, Нова Зеландія, Таїті, Бора-Бора. Чого я шукала в цих екзотичних і таких далеких місцях? Свободи й незалежності? Земного щастя? Далеких обріїв? Райських островів? Цікаво, бо в дитинстві я була певна, що ніколи не покину нашого села, широких полів, зелених сіножатей, затишних гайків. А особливо тата, няню Юстину, мого єдиного друга пса Боруна. 

Я пережила багато й бачила багато

Двадцятирічною поїхала в Париж шукати слави в кіно, але стала мандрівницею, «жінкою з фотоапаратом», що наробила сотні світлин, нафільмувала низку короткометражок про інші народи й культури. До яких тільки трюків я не вдавалася, щоб обійти забобони місцевих мешканців і отримати бажаний знімок чи кадр! Довелося навіть використати метод «прихованої камери». 

Я побувала в палаці в’єтнамського імператора і в гаремі арабського каїда. Куштувала столітні яйця і слимаків. Утікала від куль сахарських кочівників та ударів камінням у спину в Китаї. Мало не померла від укусу бананової гадюки та соку отруйної орхідеї. Вилікувалася від малярії та позбавилася залежності від опію.


Читайте також: Коли речі промовляють: як фотографка Світлана Корабльова створила проєкт «пеRE:селенці»


Я була загартована від життєвих незгод, бо в дитинстві мусила пережити страшні події — стала свідком початку великої війни й революції. Тато вчив мене завжди бути відважною, і я була відважною. Згадую, як семирічною асистувала йому під час операції. Як утікала з мамою з рідного села під вибухи гармат, залишаючи таких дорогих мені тата, Юстину, свій дім… Так, 1914-1915 року під час російської окупації Галичина була епіцентром трагічних воєнних подій.

Боротися за себе, щоб вижити

Уже 1915 року, піддавшись брехливим ідеям москвофільства, які приніс у наше село «чоловік із півночі», як називали селяни російських агітаторів, мій тато-священик потягнув дружину та п’ятьох дітей у далеку й небезпечну подорож через Ростов, Таганрог та Новоросійськ аж до Азовського моря. Як ми натерпілися в тій Росії за шість років! Голод, злидні, хвороби! І найбільша трагедія — втрата брата Мирка. Тато, який двічі рятував мене малою від смерті і який за все своє життя вилікував тисячі селян, не зміг допомогти. Мирко помер від тифу на чужині. 

Ох, тату, мав рацію дядько Прокіп. Ми — українці, а вони називали нас «рускими», щоб роз’єднати, щоби здобути нас для себе. Ти нафантазував собі ту «братню» Росію, тату! Але я не гніваюся. Розумію, що тебе гнав у дорогу страх за наше життя й попелище на місці нашого дому. Я навіть трохи вдячна тобі за ту школу життєвого гарту, до якого ти, я впевнена, спричинився ненавмисно. 

Я рано подорослішала. Згадую, як за більшовиків дев’ятирічною дівчинкою заробляла по фабриках на хліб. У «трудовій школі» навчилася шити черевики. Після повернення додому — здобуття фаху в учительській семінарії, на курсах діловодства, крою й шиття, у драматичній школі. Так я навчилася радити собі, здобувати, чого хочу. Боротися за себе, щоб вижити в цьому світі. Ці знання в майбутньому не раз виручали мене під час мандрів далекими країнами та островами.

У пошуках світу, якого не існує

Я стала мандрівницею. Таку вже обрала собі долю! Мої подорожні репортажі друкували провідні галицькі часописи. Згодом вони вийшли окремими книжками.

Перший тревелог «Чар Марока» став літературною сенсацією на західноукраїнських землях. На зустрічах із читачами я збирала повні зали. Але й пристрасті вирували шалені! Бо не може молода жінка покинути не просто своє місто, а й країну, і без супроводу чоловіка подорожувати далекими світами. А тим більше — так майстерно описувати свої мандрівки. Але, як бачите, може! Це я довела наступними двома книжками «З країни рижу та опію» і  «Далекі обрії», які вмістили мої враження від навколосвітньої подорожі. 

Обкладинки книг Софії Яблонської
Обкладинки книг Софії Яблонської

Читайте також: Марія Бек: політикиня, адвокатка, громадська діячка


Знайомлячись із давніми тисячолітніми культурами, я все більше почувалася українкою. Всюди, де була, творила навколо себе Україну. Перше, що робила на новому місці — закладала городець із мальвами, соняшниками та роменами. Вчила китайців варити борщ, виробляти сир і масло. Запах свіжоспеченого хліба був для мене милішим за пахощі найекзотичнішого квіття. Вірила, що колись, коли вже набридне подорожувати, прихистком для мене стане не острів Таїті, не казкова Індія, а хатина під солом‘яною стріхою десь у Карпатах. За садом — воркотіння прозорого струмка. Затишна, вимріяна пристань!

Софія Яблонська із чоловіком
Софія Яблонська із чоловіком

Під час окупації більшовиками Галичини 1939 року помирає тато. Я вже ніколи не зможу побувати в рідному краї, побачити засніжені Карпати.

То чого ж я шукала в екзотичних і таких далеких місцях? Може, світу, якого вже не існує?..

Хто така Софія Яблонська

Софія Яблонська — українська письменниця, журналістка, фотографка, мандрівниця, подорожі якої припали на період між Першою та Другою світовими війнами. Одна з перших у світі кінооператорок документального кіно. Друкувалася в провідних часописах «Нова Хата», «Жіноча доля», «Діло», «Нові шляхи». 

Перша українка, яка здійснила навколосвітню подорож. Маршрут пролягав через Марокко, Єгипет, Шрі-Ланку, Китай, Лаос, В’єтнам, Камбоджу, Таїланд, Малайзію, острови Індонезії та Французької Полінезії, Австралію, Нову Зеландію, Північну Америку. Свої враження від мандрівки Софія описала в тревелогах «Чар Марока», «З країни рижу та опію», «Далекі обрії», проілюструвавши їх власними фото. Автобіографічна повість «Книга про батька» та збірка новел «Дві ваги — дві міри» були видані вже після смерті Софії, яка загинула в автокатастрофі у Франції. 

Підготувала Олена Онищенко

2024 року український жіночий рух відзначатиме 140-річчя. Громадські організації об’єднали свої зусилля й ресурси та розпочали інформаційну кампанію «До 140-річчя українського жіночого руху», присвячуючи цій даті свої проєкти. Одним із них став проєкт «Жінка для жінки: підтримка лідерства ВПО та посилення впливу на прийняття рішень», який реалізовує «Бюро гендерних стратегій і бюджетування» у партнерстві з «Центром гендерної культури» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні  та фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) Women’s Peace & Humanitarian Fund

Учасниці менторської програми проєкту створили добірку текстів про відомих українських діячок «Видимі: українки в історії» (менторка — Слава Світова).

«Повага» приєднується до інформаційної кампанії та з дозволу авторок публікує історії українок, які в різні часи натхненно творили жіночу історію.

Більше текстів ви можете знайти на сайті Простору гендерної культури.

Схожі записи

Розраховувати можна лише на себе: історії трьох переселенок

Євгенія Цебрій

Наші за кордоном. Стосунки між чоловіком і жінкою: від стереотипів до сюрпризів

«У нас 80% тьолки»: Поплавський вдався до сексизму