Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Режисерка Майя Мартіняк: Акушерське насильство є в усьому світі
Статтi

Режисерка Майя Мартіняк: Акушерське насильство є в усьому світі

«Невидимі» — це коли ти 9 місяців вагітна, а потім родина, знайомі та близькі бачать тебе вже з малюком. Усміхнену та щасливу. Все, що відбулося під час пологів, за стінами чи ширмою пологового залу — історії не для всіх. Для всіх — фото зі щокатим малюком та візком, а для породіллі — спогади про сам процес, подекуди болючий і фізично, і морально. Досвід, яким іноді немає навіть із ким поділитися. І з роками легше не стає.

Словацька режисерка Майя Мартіняк зняла документальну повнометражну стрічку «Невидимі» про те, що таке пологова травма і як її проживають жінки в різних країнах. Хтось наважується судитися, хтось роками складає себе, немов пазл, хтось навіть наважується на ще одні пологи. 

Фільм «Невидимі» отримав дві відзнаки на Міжнародному фестивалі документального кіно One World у Словаччині

В Україні стрічку вперше показали в березні 2021 року в рамках Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Вона отримала відзнаку студентського журі та нагороду в номінації RIGHTS NOW! 

Нещодавно Майя Мартіняк відвідала Україну на запрошення ГО «Докудейз». В інтерв’ю «Повазі» режисерка розповіла, чому обрала цю тему та як історії конкретних жінок відображають мовчазну сліпоту суспільства щодо пологової травми

Підтримка глядачів — як ліки від травми

Майя Мартіняк: Я змогла усвідомити й прийняти той факт, що навіть моє народження було травматичним

Народження дитини процес інтимний, і його вкрай рідко деталізують у розмовах. Особливо якщо йдеться про моральні та фізичні травми, що їх жінка отримує у процесі. Про це нечасто наважуються говорити публічно. А у вас повнометражне  документальне кіно. 

Перед цим я створила інший фільм — «Зуна», і він був про пологи вдома. Я розмовляла з жінками про їхній досвід пологів, але паралельно чула справді жахливі та моторошні історії. Важко було повірити, що це правда. Щось усередині мене просто кричало: розберися  в цьому питанні, шукай! Тож я почала більше спілкуватися з жінками та розкопувати тему. Так я зрозуміла, що акушерське насильство існує. Що це не просто негативний досвід, воно призводить навіть до посттравматичного стресового розладу. 

Зізнаюся, що в процесі пошуків мені довелося боротися навіть із власними переживаннями та думками. Адже якщо я продовжуватиму копати й доносити проблему до суспільства, воно може й надалі вдавати, що проблеми не існує, або сприйматиме це вороже. Але розуміючи, що все це насправді відбувається, я відчула, що не зможу стати осторонь і зупинитися.

Тут мушу додати: працюючи над фільмом «Зума», я змогла усвідомити й прийняти той факт, що навіть моє народження було травматичним. Отоді я справді зрозуміла, чому ця тема мене так захопила.

В одному з інтерв’ю ви розповідали, що над фільмом працювали 7 років. Із них 2 пішло лише на те, щоб донести до людей, чому ця тема важлива й варта документалістики. Наскільки важко було знайти героїнь?

Пошук жінок для фільму був дуже повільним. Але не менш повільно тривав пошук коштів на цю роботу. Складно також було і знайти підтримку — від людей, які би зрозуміли, що ця проблема існує. Хоча тепер я розумію, що ці повільні процеси насправді були важливими і для фільму, і для мене також. Я мала достатньо часу, щоб осмислити всі отримані знання про пологову травму. Зрештою, я бачу і зміни в суспільстві щодо цієї теми. Якщо говорити про схожі фільми, що вже раніше вийшли в Словаччині та Чехії, то перша реакція на них була вкрай негативною й від суспільства, і від медиків. Тепер же, коли вийшов мій фільм, суспільство вже стало більш відкритим до цієї теми.

Кадр із фільму «Невидимі» (режисерка Майя Мартіняк)
Кадр із фільму «Невидимі» (режисерка Майя Мартіняк)

Оскільки в процесі я спілкувалася з різними фахівцями у сфері дітонародження, я отримала й чимало порад щодо фільму, і допомогу в пошуку жінок, які би погодилися говорити. Зокрема в Чехії адвокатка познайомила нас із однією з майбутніх героїнь — Стеллою. У США Пенні Сімкін, експертка щодо пологової травми, дозволила нам зустрітися з Мелоді та зняти частину фільму саме з нею (усі ці жінки є героїнями фільму авт.). 

Але мушу зазначити, що досвід зйомок у фільмі не є дуже простим для всіх цих жінок. Проте ми завжди говорили кожній із них: вони мають час на погодження того матеріалу, що ввійде до фінальної версії. Якщо ж говорити про Мелоді, то вона проводила з нами значно більше часу. Наприклад, була поруч навіть тоді, коли ми знімали епізоди з Пенні Сімкін. Мелоді в цей час була по той бік камери і стежила за процесом. Коли ж ми закінчили фільм, змонтували і знову запитали дозволу на використання кадрів, Стелла, Мелоді та ще одна жінка зі Словаччини – Вероніка, якій робили кесарів розтин (ці кадри також є у фільмі) взяли достатньо часу кожна, щоб зрозуміти, чи це комфортно для них — бути в стрічці. Зрештою вони дали дозвіл, бо розуміли, що настав час і їм говорити про травму, отриману під час пологів. Бо це більше, ніж просто їхній особистий досвід. 

Я зустріла Стеллу на прем’єрі фільму в Словаччині, і вона сказала, що дуже щаслива, що погодилася на використання її історії у фільмі. Бо відчула підтримку від публіки, а це для неї — процес одужання.

Медики сприймають цей фільм як докір

Майя Мартіняк: не надто переймаються відчуттями жінки в процесі пологів і не дослухаються до неї

Якою була реакція медичної спільноти після виходу фільму?

До прем’єри вони зберігали цілковиту мовчанку. Вдавали, що не в курсі процесу зйомок. Навіть досі намагаються вдавати, що його не бачили і що цієї теми для них не існує.

При цьому реакція на інший фільм про акушерське насильство, що вийшов раніше, була досить сильною та агресивною. Це привернуло ще більшу увагу до мого фільму. Тож, думаю, саме тому вони обрали тепер протилежну стратегію. Наприклад, ми запрошували на прем’єру головних лікарів мед закладів. Ми знаємо, що багато хто з них бачив стрічку. Наприклад, один із очільників лікарні давав інтерв’ю на одному з телеканалів про необхідність змін, однак він здебільшого захищав позицію саме лікарів. Це ще раз показує, що вони не надто переймаються відчуттями жінки в процесі пологів і не дослухаються до неї. 

Однак є приклад зі словацького міста Тренчин. Один із тамтешніх головних лікарів подивився фільм сам і попросив своїх колег переглянути його. Проте наразі жодних змін у їхній роботі ми не помітили. Повна тиша.

Насправді можна зрозуміти поведінку медиків. Вони думають, що цей фільм — суцільні докори та звинувачення в їхній бік. Але правда в тому, що якщо ми намагаємося змінити ситуацію для жінок, ми також маємо змінити й умови праці медперсоналу. Наприклад, у країнах Вишеградської групи (четвірка центральноєвропейських країн: Чехія, Словаччина, Польща та Угорщина – авт.) я бачила багатьох медпрацівників, які працюють у дуже складних умовах. Тісні приміщення, низькі зарплати. Зрештою, якщо на їхній зміні стається щось погане, вони навіть не мають із ким про це поговорити. Це теж впливає на їхню роботу.

Кадр із фільму «Невидимі» (режисерка Майя Мартіняк)
Кадр із фільму «Невидимі» (режисерка Майя Мартіняк)

Існує сильна ієрархічна система в названих мною країнах. Така ж ситуація, наскільки я знаю, є в Україні. Коли дуже важко добитися хоч якихось змін. 

Наприклад, у Словаччині я підтримую зв’язок із акушерками та медсестрами. За їхніми словами, вони бояться будь-яких змін, бо від цього їхня робота стане ще складнішою та важчою.

Також варто врахувати, що не вистачає медичних протоколів, чинних на рівні держави і  створених за участю і старшого медперсоналу, і акушерок, і представниць самих жінок. Бо в Словаччині усталена практика – вирішувати питання щодо жінок у пологах за зачиненими дверима та за участю кількох лікарів, зазвичай чоловіків. Але без самих жінок чи акушерок.

Тож потрібно визнати той факт, що у Словаччині становище жінок не рівне чоловікам, на їхню думку завжди зважають менше. Це може не так помітно в інших сферах, але щодо репродуктивних прав жінок, саме в цій галузі це дуже помітно. Наприклад, ми маємо дуже хороший закон щодо абортів. Однак є ініціатива однієї політикині, яка намагається зробити його жорсткішим, на кшталт польського варіанту. Хоча я сподіваюся, що ця ситуація згуртує жінок боротися за їхні права.

Пологи, війна і ПТСР

Майя Мартіняк: Усі маніпуляції, що їх проводить медперсонал, усі втручання та навіть спілкування з породіллею — усе це впливає на досвід жінки й на можливість отримання нею пологової травми

В Україні досі можна почути фразу, популярну за Радянського Союзу: «У чоловіків є армія, у жінок — пологовий будинок». Мовляв, нема чого нарікати, в кожного своя доля і свій досвід.

Передусім хочу зазначити, що при всій подібності цих питань проблема травми при пологах стосується не лише окремо жінок, як пережита війна спершу стосується лише конкретної людини, яка була свідком тих подій. У процесі народження зазвичай є жінка, чоловік і дитина. 

Під час карантину в нашій країні багато пологових будинків заборонили партнерські пологи.

Це має бути вільним вибором жінки, з ким вона хоче народжувати. Чи це чоловік, чи партнер, чи мама, чи подруга або й друг, чи доула. Насамперед це має вирішувати сама породілля, а не медичний заклад. Якщо ми дозволимо чоловікам бути присутніми на пологах, проблеми пологів уже ніколи не будуть стосуватися лише жінок. 

Особливо зважаючи на те, що посттравматичний стресовий розлад часто діагностують у людей, які пережили війну, військових. Але при цьому і в жінок, які пережили пологи. Тобто вже немає чіткого поділу на «чоловічі» та «жіночі» проблеми й досвіди.

Коли ми чуємо про ПТСР, ми схильні думати, що це лише про бойові дії. У суспільстві ця проблема видима, бо військові або люди, які пережили війну, часто стикаються з депресіями, нічними жахіттями та поведінковими розладами. Це створює ілюзію, що цей діагноз ставлять лише при саме такому пережитому досвіді і що стосується він переважно чоловіків. Ще донедавна пологів не пов’язували з ПТСР. Та й тепер про це не говорять так часто, як про людей, які пережили війну. 

Але Пенні Сімкін, яка спершу фокусувалася на досвіді жінок, що пережили сексуальне насильство в дитинстві чи підлітковому віці, у певний момент зрозуміла, що є жінки, які не мають цього негативного досвіду, але при цьому мають симптоми моральної травми. Вона вирішила провести інше дослідження: спершу опитувала жінок про їхні переживання після пологів, а за кілька років повторила запитання. Виявилося, що жінки навіть через багато років пам’ятають абсолютно все, пов’язане з пологами. Вони розповідають історії досить точно. Якщо досвід був хорошим, через роки вони сприймають його також позитивно. Але якщо досвід був травматичним, вони пам’ятають його ще гіршим, описи стають гнітючішими. Опрацьовуючи цю інформацію, Пенні Сімкін також спілкувалася з доулами. Це допомогло зрозуміти, якою була ситуація, описана кожною конкретною жінкою, на їхній погляд. 

У процесі цього дослідження Пенні Сімкін також побачила, наскільки терапевтичний позитивний досвід пологів, бо ж сам процес точно не з легких. Я розповідаю це, щоб показати: пологова травма не зникає сама собою просто тому, що минув час. Натомість позитивний досвід має лікувальний характер. 

Питання пологової травми також ускладнює той момент, що всі жінки — різні. 

І всі пологи — також різні 

Так. Усі маніпуляції, що їх проводить медперсонал, усі втручання та навіть спілкування з породіллею — усе це впливає на досвід жінки й на можливість отримання нею пологової травми. Усе також залежить від попереднього життєвого досвіду жінки та сили її характеру. Тож варто пам’ятати, що, працюючи над медичними протоколами щодо пологів, ми маємо враховувати не найбільш сильних представниць, а найуразливіших. Ми звикли чути і від жінок, і від чоловіків фрази на кшталт «Ой, та це все не було аж так погано, ти просто занадто чутлива», коли коментують відчуття жінки після пологів. Але потрібно зрозуміти, що жінка в той момент перебувала в дуже чутливій ситуації, особливо якщо ці пологи — перші. Вона оголена, в дивній позі, серед чужих людей. Тому ми маємо бути чутливішими й уважнішими навіть до того, як ми з нею говоримо. 

Наприклад, жінка в своєму житті може мати одного чи кількох сексуальних партнерів. Але на відміну від її особистого інтимного життя, під час пологів її оглядають різні люди, проводять вагінальний огляд, навіть не питаючи дозволу. Породілля розуміє, що ці люди роблять, але вони для неї незнайомці. Тому в деяких жінок виникає відчуття, наче їх зґвалтували. Наприклад, у Словаччині та Чехії показовим є те, що вагінальні огляди саме так і роблять: без попереджень і не питаючи в жінки, чи вона до цього готова. У Данії такої практики немає, вони цього не роблять так часто. А якщо й роблять, завжди питають дозволу в жінки, щоразу попереджають про свої дії.

До речі

Кадр із фільму «Невидимі» (режисерка Майя Мартіняк)

Відповідно до опитування, що його 2019 року проводила серед 7 тисяч жінок громадська організація «Природні права Україна», з 6 244 жінок, яким провели амніотомію (розтин плодового міхура – авт.), 9,5% жінок маніпуляцію провели без пояснення та отримання згоди. А з 5 409 жінок, які відповіли на запитання про епізіотомію (розтин промежини – авт.) 8,6% жінок її виконали без згоди, а для 13,1% – без попередження. 

Одна з героїнь фільму Люсія в певний момент каже фразу: «Я живу в країні, в якій не можу себе захистити». Але зрештою виходить, що це також і про підхід конкретних медпрацівників та медичних закладів.

Мій фільм не лише про пологову травму, він має ширший контекст. Набагато більше він про те, що ми живемо в країнах, де прав жінок часто не враховують. Але особливо це кидається в очі, коли виїздиш за кордон і бачиш, що може бути по-іншому. Це не лише про ті кілька годин чи днів життя в лікарні, але й про наше життя, яким воно є в суспільстві. Акушерське насильство є в усьому світі. Але різниця помітна, коли це країна, де дбають про права людини й відповідно про права жінки в пологах. Навіть якщо жінка в розвиненій країні стикається з таким видом насильства, вона має вибір та можливості – як захистити свої права. Є підтримка держави. 

Звісно, так само, як у людини спрацьовує метод самозахисту, це працює й на рівні суспільства – не бачити, вдати, що акушерського насильства не існує. І для мене важливо пояснити: спершу ми піднімаємо цю тему для обговорення, але другим кроком має стати її вирішення.

Народження здорової дитини не заперечує негативного досвіду пологів

Майя Мартіняк: Ми повинні помістити жінку в центр уваги всіх учасників пологів. Вона – найважливіша особа в процесі

У нашій країні є певна надія на те, що партнерські пологи – це захист породіллі. Коли поруч є людина, яка стежить за процесом, за втручаннями медперсоналу, за їхньою поведінкою: поважна вона чи ні стосовно жінки. Але у вашому фільмі показано, що це не завжди працює. Бо партнер не завжди може оцінити потрібність медичних втручань. Зрештою жінку в такий момент може морально травмувати й найближча людина – певною фразою чи дією.

Так, це справді проблема. Бо жінка бачить ситуацію по-своєму, а будь-яка інша особа, яка також присутня на пологах, – зовсім по-іншому. В нашому суспільстві також існує певний стереотип: коли дитина народилася, вся увага належить їй, усе піклування спрямоване на неї. І ніхто не цікавиться ні почуттями, ні відчуттями жінки. Аби дитина була здоровою. Але не можна не зважати на те, що навіть при народженні здорової дитини сама жінка могла отримати вкрай негативний досвід. І вона має післяпологову депресію, жахіття та інші, менш видимі, проблеми. Це дуже важко, коли вона не відчуває підтримки від партнера та родини. Деякі жінки після перегляду фільму написали мені, що завдяки йому вони змогли нарешті змогли пояснити своїм партнерам, як почувалися під час пологів. 

Якщо ж говорити про партнерів, які присутні на пологах, то вони також у доволі складній ситуації. Адже з одного боку людина бачить дорогу йому чи їй жінку в стражданнях, а з іншого – є медперсонал, якому потрібно довіритися. Але в цьому і проблема: коли медперсонал використовує певні техніки, аби прискорити пологи, аби зробити свою роботу простішою. Таким чином більше звертають увагу на власні інтереси, а не інтереси породіллі.

Про це говорить одна з ваших героїнь

І це саме те, що варто змінювати: медперсоналу потрібно дати настільки комфортні умови праці, щоб вони почувалися добре та комфортно у своїй роботі й не застосовували рутинні техніки, аби спростити її. Ми повинні помістити жінку в центр уваги всіх учасників пологів. Вона – найважливіша особа в процесі. Звісно, вона пов’язана зі своєю дитиною, вони – єдине ціле. І розділення їх тягне за собою порушення материнських прав.

Жінці варто приділяти увагу не періодично, а постійно, щоб бачити тяглість процесу навіть після пологів. Потрібно створити таку систему, яка би покращувала умови не лише для самих жінок, а й для тих, хто опікується ними в пологових будинках. Це були би позитивні зміни і для відчуттів та досвіду партнерів жінок. Бо вони би не розривалися в цьому внутрішньому конфлікті між інтересами коханої людини, яка страждає, і необхідністю довіритися професіоналам. Адже варто врахувати й той момент, що партнери, присутні на пологах, також можуть отримувати травму. Бо вони – свідки акушерського насильства. Іноді вони не розуміють, що відбувається: чи це добре, чи ні. Та й не завжди вони в силі змінити те, що відбувається, вже й негайно.

Це складно для пар – пройти крізь цю ситуацію з легкістю, бо цей непотрібний біль важко забути. Іноді через це стосунки руйнуються й пари розходяться. 

Тож це завдання і для відповідних структур, і для суспільства – змінити та покращити захист матерів, створити умови, аби допомогти вилікувати ті травми, з якими живуть жінки та їхні партнери в пологах.

Якщо ми докладемо зусиль, аби такі ситуації не повторювалися, уже це матиме лікувальний ефект навіть для раніше отриманих травм. Можливо, ми не в силах повністю викоренити насильство, але наш обов’язок – зробити максимум можливого. Щоб діти народжувалися в безпечних та захищених умовах. Я вірю, що це може змінити все наше суспільство. 

Фільм «Невидимі» Майї Мартіняк показують у межах кампанії «Разом — за безпечні пологи!» Стрічку до кінця грудня можна переглянути в онлайн-кінотеатрі DOCUSPACE.

Ірина Небесна,

фото Олександра Корнякова і кадри з фільму «Невидимі»

Схожі записи

Жінки — лідерки в сфері української культури

Українська полярниця розповіла, як сексиcтські забобони заважають науці

Міста щасливих людей: що таке гендерночутливе містобудування