Повага
Книжкова полиця Статтi

Уривок із книги «Як допомогти дівчинці-підлітку»

У книзі «Як допомогти дівчинці-підлітку» є корисні поради для дівчат і тих батьків, котрі хочуть, щоб їхні діти почувалися в безпеці. Тут звучать хоробрі й до болю чесні голоси самих дівчат, які потерпають від хаосу підліткового віку. Видання закликає прагнути до віднайдення власної особистості, чому можуть сприяти важливі тактики поведінки, емпатія, внутрішня сила й жага до змін. Завдяки цій книжці ви зможете врятувати сім’ю від багатьох драматичних переживань і дати доньці змогу впевненіше ступити в зріле життя.

Авторки:

  • Мері Пайфер — терапевтка й психологиня-клініцистка, яка спеціалізується на правах та проблемах жінок, травмах і впливі культури на психічне здоров’я.
  • Сара Пайфер Ґілліам — письменниця, адвокатка в справах біженців, головна редакторка журналу Exchange.

«Повага» із дозволу видавництва публікує уривок із книги «Як допомогти дівчинці-підлітку».

Книга "Як допомогти дівчинці-підлітку"
Книга «Як допомогти дівчинці-підлітку»

Поклоніння худорлявим

ГЕЙДІ (16)

Гейді прийшла до мого офісу після тренування з гімнастики. Вона була симпатичною білявкою, одягненою в червоний з білим спортивний костюм. Ми поговорили про гімнастику. Гейді відвідувала секцію із шести років. Коли ми зустрічалися в дев’яностих роках, її саме щойно записали до секції при місцевому університеті. Дівчина тренувалася по чотири години на день, шість днів на тиждень. Вона не мала на меті стати членом Олімпійської збірної, проте сподівалася здобути стипендію та вступити до спортивної школи «Великої десятки». Гейді пожвавлювалася, коли ми говорили про гімнастику. Але я помітила, що в неї червоні очі та шрам на вказівному пальці правої руки. Я не здивувалася, коли дівчина сказала, що прийшла на консультацію через булімію. (Коли палець постійно запихають у горло, від шлункової кислоти на ньому може з’явитися шрам.)

Гейді сказала:

— Я живу із цією проблемою вже два роки, але тепер вона стала заважати моєму захопленню гімнастикою. Я стаю надто слабкою, особливо під час виконання опорних стрибків, а вони потребують сил. Стає важко сконцентруватися. — За якийсь час вона повела далі: — Я вважаю, що розлади харчової поведінки почалися в мене через тренування. Щотижня тренер зважує нас, і під час цієї процедури ми перелічуємо одна одній ребра. Якщо полічити їх важко, у нас починаються неприємності.

Я скривилася на знак несхвалення. Гейді пояснила, що з настанням пубертатного віку їй стало важко підтримувати вагу на стабільно низькому рівні. Після їжі вона нервується, що забагато з’їла. Дівчина лічить калорії. Коли вона голодна, то все одно боїться їсти. Під час заняття Гейді помітила жирову складку на боці, і їй урвався терпець. Першого разу вона викликала в себе блювоту після того, як відбулася запланована зустріч гімнастичної секції. Тренер відвів її разом з іншими гімнастками в стейк-хаус. Гейді замовила подвійний чізбургер та цибулеві кільця. Після їжі вона стала переживати через зважування, яке мало відбутися наступного дня, тож вирішила цього єдиного разу позбутися того, що з’їла. Гейді прослизнула до туалету в ресторані й усе виблювала.

Дівчина почервоніла.

— Це було важче, ніж вам може здаватися. Моє тіло чинило опір, але я змогла із цим упоратися. Було так неприємно, що я сказала собі більше ніколи так не робити, але вже за тиждень скоїла те саме. Спочатку я викликала блювоту раз на тиждень, потім — двічі. Тепер це відбувається майже щодня. Мій дантист сказав, що кислота роз’їдає емаль на зубах. — Гейді заплакала. — Я почуваюся страшенною лицеміркою. Люди дивляться на мене й бачать тендітну здорову дівчину. А насправді я особа, яка безконтрольно поглинає їжу. Ви навіть не уявляєте, як багато я їм. Я запихаю їжу до рота так швидко, що давлюся нею. А потім у шлунку таке відчуття, ніби він от-от лусне.

Я пояснила, що булімія — залежність, позбутися якої важко. Щоб побороти потяг до постійного вживання їжі й очищення шлунку після цього, потрібна неабияка сила волі. На відміну від інших залежних, зокрема алкоголіків чи кокаїнових наркоманів, жінки, хворі на булімію, не можуть упоратися із цією залежністю, бо самі того хочуть. Гейді потрібно було навчитися контролювати харчові звички. Перший етап лікування — побороти потяг до переїдання. Гейді також треба було навчитися нових способів долати душевний біль. Як будь-яка залежність, булімія є способом утекти від свого болю. Я запропонувала Гейді записувати свої почуття щоразу, коли їй хотілося наїстися. Потім вона мала це аналізувала.

Батько Гейді був дитячим лікарем, а мати — домогосподаркою, яка працювала волонтеркою в організації Junior League. Вона була найстарша з трьох дітей, у неї було чудове дитинство. Її родина щороку їздила в подорожі влітку — на узбережжя штату Мен, на острів Санібель у Флориду, на Аляску. Гейді любила початкову школу. Їй подобалася її родина, вона ходила до церкви, захоплювалася гімнастикою. Вона була дівчиною, яку любили інші діти — енергійна, легкої вдачі.

Гейді витримала паузу і повела далі.

— У мене було ідеальне життя — чудові батьки, хороші друзі, своя спальня, у якій було ліжко з балдахіном, балкон. Усі стіни в кімнаті були геть завішані стрічками чемпіона та грамотами.

— Коли твоє життя змінилося? — запитала я.

— Від тринадцятого дня народження все стало ускладнюватись. Я закінчила районну школу та перейшла до між  районної. Там було важче навчатися, тренуватися з гімнастики також було важче. Я набирала вагу, коли починалося місячне. Тренер посадив мене на дієту. — Гейді зітхнула. — Соціальне життя стало складнішим. Дівчата змагалися між собою. Я ненавиділа плітки. Хлопці повелися на сексі. Я дружила з деякими, які жили по сусідству, але ми вже не гуляли разом, бо не знали, що робити з нашою дружбою.

Я запитала, як Гейді оцінює свою зовнішність, і не здивувалася, почувши, що дівчинавважала себе негарною в середніх класах.

— Зовнішність була темою всіх наших розмов. Я намагалася не зациклюватися на цьому, але не змогла, бо хотіла бути такою, як усі.

Як і слід було того очікувати, булімія Гейді почалася через вагу, яку дівчина вважала завеликою. Вона належала до категорії підвищеного ризику — до жінок, яким худорлявість дає змогу заробляти на життя. До цієї категорії входять також танцівниці, акторки та моделі. Багато хто з них страждає від розладів харчування як професійної хвороби. Утім, якщо булімія усталилася як життєва норма, вона починає працювати так, як алкоголь чи наркотики, — стає засобом зменшення стресу.

Ми закінчили наш перший сеанс розмовою про наміри. Гейді сказала, що відчуває тиск, адже має бути привабливою та стрункою. Вона була прекрасною гімнасткою, але платила за це надто велику ціну. Перфекціонізм впливав на фізичне та емоційне здоров’я дівчини. Їй потрібно було дозволити собі розслабитися. Але як їй залишатися такою, якою вона є зараз, коли вона, зрештою, переможе булімію?

На наступну консультацію Гейді прийшла з детальними нотатками про свою хворобу. Пізно вночі, упоравшись зі своїми справами, вона знову взялася за їжу. Зазвичай юнка лягала спати й намагалася заснути, але майже ніколи їй це не вдавалося, якщо вона не наїсться досхочу й не спровокує блювоту. Ранком вона відчувала сором і щось подібне до похмілля.

Гейді зазвичай писала, що переїданню передували втома, тривога через оцінки або сварка з її хлопцем.

Ми обговорили способи, які допомогли б їй упоратися з усім цим. А відчувши голод, Гейді могла б послухати музику чи спробувати засвоїти методику релаксації, вести щоденник, поспілкуватися з батьками. Дівчина погодилась і далі вести щоденник, записувати все, що відчувала до переїдання. Юнка не думала, що це її зупинить, але, можливо, зменшить бажання їсти, і, можливо, вона дізнається щось про себе.

Ми говорили про те, як булімія змінила її життя. Гейді більше не насолоджувалася сімейними вечерями чи зустрічами, де подавали їжу. Споглядаючи нормальних їдців, во-

на заходилася нервувати. Дівчина могла або ледь торкатися страв, або переїдати, бо втратила звичку контролювати себе. Вона боялася, що недільні вечері з бабусями та дідусями призведуть до переїдання, тому уникала зустрічей з ними, попри те що знала: вони сумують за нею.

Іноді Гейді не лягала спати до півночі, щоб кухня була в її розпорядженні. Іноді вона не ходила на прогулянки, бо знала, що вдома не буде нікого й можна буде на самоті наїстися досхочу.

Вона сказала:

— Мої батьки не намагаються зупинити мене, але мені не хочеться, щоб вони бачили, яка я ненажера. Не хочу також, щоб мої маленькі брати про це дізналися. — Подумавши, юнка додала: — Мій хлопець знає і підтримує мене, але це шкодить нашим стосункам. Я не ходжу з ним їсти. Та іноді хочу, щоб він відвіз мене додому, щоб я могла наїстися. Часом я знаходжу виправдання, щоб відмінити наші побачення. — Вона подивилася на мене: — Мені огидно це говорити, але для мене наїстися — значно приємніше, ніж кохатися. Коли щось заважає мені поїсти, терпець уривається. Я стаю дратівливою до сексу й депресивною опісля. Мабуть, я ніколи не буваю щаслива.

Я привітала Гейді з тим, що вона ходить на психотерапію.

— Ти здатна подолати свою звичку, — сказала я їй. — Певна, що на твої зусилля чекає успіх.

Залежність від їжі

У дев’яності роки булімія з-поміж молодих жінок була найпоширенішим розладом харчування. Усе починалося зі стратегії контролю ваги, а невдовзі булімія стала жити своїм життям. Життя для молодих жінок, хворих на булімію, стало невпинним переїданням і чищенням. Задоволення поступилося місцем відчаю та провині.

Юні особи, які страждають на булімію, із часом ризикують отримати серйозні проблеми зі здоров’ям. При цій хворобі часто виникають проблеми із зубами та яснами, негаразди, пов’язані із шлунково-кишковим трактом, трапляються розриви стравоходу, а небезпечний дисбаланс електролітів може спровокувати інфаркт.

Особистісні зміни відбуваються, коли дівчата починають любити їжу понад усе інше. Вони стають одержимими їжею, але приховують свою надмірну потребу в ній, що призводить до чергового переїдання й відчуття провини, що може  викликати депресію. Часто вони стають дратівливими й відчуженими, особливо із членами сім’ї.

Анорексія часто починається в середній школі, а от булімія розвивається в пізньому підлітковому віці. Це називається хворобою студенток коледжу, оскільки в багатьох з них вона розвивається під час проживання в сестринських організаціях та гуртожитках. Дівчата, які потерпають від анорексії, схильні до перфекціонізму, вони занадто контролюють себе, а ось ті, хто страждає на булімію, — імпульсивні, вони зізнаються, що не здатні тримати себе під контролем. Вони більш схильні до алкоголізму, ніж їхні однолітки, які хворі на анорексію. На відміну від дівчат, хворих на анорексію, булімічні молоді жінки можуть мати будь-які параметри.

І ті, і ті хворі надто піддаються впливу заведених у соціумі культурних стереотипів про жіночу роль. Вони більше за інших прагнуть усім догодити. Більшість із них приваблива, з хорошими соціальними навичками. Часто це чирлідерки, відмінниці, ними пишається родина.

Юні особи, хворі на булімію, втратили справжнє «я». У своєму прагненні догодити вони створили залежність, яка руйнує їхню сутність. У боротьбі за ідеальне тіло вони втратили свою душу. Їм доводиться проходити довгий шлях, щоб повернутися до себе як до особистостей.

ПРУДЕНС (16)

Пруденс з мамою прийшли до мене в офіс одного сонячного зимового дня. Марвелін, повновида жінка середнього віку, була одягнена в стильний червоний вовняний костюм

з коміром зі штучного хутра. На Пруденс, так само повно- видій, як її мати, були блакитні джинси, линяла толстовка, на ногах — шльопанці.

Пруденс сказала мені, що вона почала переїдати три роки тому, а зараз такі напади стаються двічі на день, а іноді тричі. Вона описувала своє ненажерство, як якесь божевілля, коли вона впадає в транс і поглинає все, що бачить навколо.

— Ми намагалися ховати їжу, — сказала Марвелін, — але Пруденс розбивала комору молотком. Коли вона зголодніє, зупинити її неможливо.

Марвелін сказала, що Пруденс ніколи не харчувалася нормально. Якщо вона не об’їдалася, то морила себе голодом.

— Донька завжди на дієті. Вона нічого не їсть, окрім випадків, коли об’їдається.

— Я хочу схуднути, але не можу, — сказала мені Пруденс. — Моя вага зараз більша, ніж будь-коли.

— Це я в усьому винна, — зітхнула Марвелін. — Я завжди на дієті.

Я запитала про сім’ю. Марвелін працювала в телефонній компанії, як і її чоловік. Там вони й познайомилися вісімнадцять років тому.

Марвелін сказала:

— Я геть не типова сучасна жінка, яка може постояти за себе.

— Мама прислуга в сім’ї, — сказала Пруденс. — Вона дозволяє татові сідати їй на голову, та ще й увесь час вибачається. Їй потрібно жити своїм життям.

Мене, як це часто буває, вразило те, як пильно дочки спостерігають за своїми матерями та як сильно вони співчувають їм. Пруденс описала батька як хорошого постачальника, але тихого чоловіка. Марвелін сказала так: — Пруденс він любить понад життя, але він не з говірких і не вміє розмовляти з нею. Він не з тих, хто проявляє свої почуття.

— А в сім’ї є ще діти?

Раптом тон нашої бесіди змінився. Марвелін зітхнула, а Пруденс закусила губу.

Марвелін сказала:

— Старший брат Пруденс загинув три роки тому в автотрощі.

— Я не хочу говорити про Ґреґа, — сказала Пруденс.

Я подивилася на двох жінок, які сиділи зі скам’янілими обличчями. Я підозрювала, що в їхній сім’ї навряд чи обговорювали смерть Ґреґа, та більшість їхніх скорбот іще попереду. Я знала, що цю роботу потрібно виконати, але не на нашому першому сеансі.

Натомість ми говорили про школу Пруденс, яка була розташована в найбагатшому мікрорайоні міста. Училися там в основному жителі передмість. Більшість дівча носила дизайнерський одяг, їхні зуби були рівні й сніжно-білі, вони мали чудове доглянуте волосся. Жодна з дівчат не була навіть трохи повнувата. Місце було ідеальне для харчових розладів.

Пруденс засміялася:

— Коли я вперше потрапила туди, усі дівчата здавалися мені однаковими. Доки я навчилася розрізняти їх, минуло чимало часу. — Вона поглянула на своє дещо нетрадиційне вбрання й мовила: — Я відмовляюся брати участь у змаганні на кращий дизайнерський одяг. Я не лялька Барбі. Мені соромно бути хворою на булімію. Це така «шкільна» хвороба.

Під час наступного візиту Пруденс я попросила її показати світлину Ґреґа. Вона дістала гаманець і показала мені її — тоді він навчався у старшій школі.

— Ґреґ не такий, як більшість братів. Він був моїм найкращим другом. Йому подобалося бути зі мною, навіть коли до нього приходили його приятелі. Він давав мені поради й захищав мене. Найгірше, що Ґреґ міг сказати, — це те, що він розчарувався в мені. Це хутко приводило мене до тями. Він розпитував, що сталося, коли я отримувала четвірку. Він навчив мене кататися на ковзанах.

Я запитала:

— Як його вбили?

Пруденс закусила нижню губу:

— Він був з друзями після штатного турніру з баскетболу.

Я знала, що він питиме, але не хвилювалася, бо в його групі призначили водія. Тієї ночі їхній водій був п’яний і врізався в міст за межами міста. Він не постраждав, а Ґреґ помер миттєво.

Вона розповіла мені про панахиду в школі. Прийшло понад дві тисячі людей. Шкільний хор співав, а капітан баскетбольної команди Ґреґа виголосив жалобну промову.

Вона розповіла мені про церковну службу.

— Кожен член сім’ї поклав щось у скриньку для Ґреґа, щоб він міг узяти це із собою. Мама з татом поклали його вудку, баскетбольний м’яч та щоденники. Я поклала свого плюшевого ведмедика Майкі.

Пруденс плакала, розповідаючи мені про їхню останню серйозну розмову. Ґреґ попередив її про середню школу й усі спокуси, з якими вона зіткнеться. Він радив їй уникати сексу й алкоголю бодай до старшої школи.

— Я дотримувалася його порад щодо сексу, — сказала Пруденс. — Я справді не хочу ніяким способом у це вплутуватися. Після того як брат помер, ми припинили говорити про нього. Мама зачинила двері його спальні, і ми поводилися так, ніби він був у таборі або допізна спав. Я відчувала, що наша сім’я розпадеться, якщо я стану говорити про смерть Ґреґа. Єдина людина, яка могла нам допомогти в цьому, — це сам Ґреґ, — сказала вона. — Він знав правильні слова. — Я передала Пруденс серветки, а за п’ять хвилин вона вже розповідала далі: — Я зла на Бога. Чому він не міг забрати літню людину, яка хотіла померти, або вбивцю дітей, засудженого на смерть? Чому він забрав найкращу людину у світі?

Вона заходилася ще більше плакати, але згодом сказала:

— Добре, що ми говоримо про це.

— Тобі доведеться багато чого наздогнати, — сказала я. Після цього сеансу в мене з’явилася надія. Пруденс, як і багато молодих дівчат, хворих на булімію, навчилася давати лад своїм почуттям, заїдаючи їх, а потім очищуючи організм. Здавалося, що, зіткнувшись зі своїм найбільшим болем, вона зможе опанувати й інші негаразди, обговорюючи їх, а не заїдаючи.

Протягом наступних кількох місяців ми часто говорили про Ґреґа. Пруденс принесла інші його світлини та листи, які він писав їй з баскетбольних таборів. Дівчина розповідала мені історії про їхні пригоди. Вона говорила про брата з матір’ю та колишньою дівчиною Ґреґа. Вона навіть намагалася поговорити з батьком, але він твердо сказав:

— Прю, я поки що не можу.

Одного разу я запропонувала їй знайти якийсь природний символ, який нагадував би їй про брата, щось, що могло б допомогти їй відчути зв’язок з ним, коли вона дивилася б на цей символ. Я сама придумала цю стратегію як спосіб подолання втрати. На наступний сеанс Пруденс прийшла із цим символом. Брат нагадував їй очерет, бо він був високий, худорлявий, русявий і любив воду. Коли вона сумувала за братом, то йшла до струмка неподалік, де ріс очерет, і думала про Ґреґа.

Пруденс помітила, що насправді менше їла в ті дні, коли говорила про брата. Зіткнувшись із цим болем, юнка навчилася боротися і з іншим — тепер вона писала у своєму щоденнику або говорила з тими, кому довіряла.

Я порадила Пруденс краще дбати про себе. Я поділилася з нею анонімним гаслом тих, хто переїдає: HALT. Воно означало «не страждати від голоду, не піддаватися злості, самотності чи втомі». Вона навчилася визначати свої почуття та не співвідносити їх з голодом. Дівчина навчилася відпочивати, якщо втомлювалася, говорити, коли на когось сердилася, братися до якихось справ, коли нудьгувала.

Пруденс сподобалася група анонімних ненажер. Почути, що інші так чесно розповідають про свої харчові розлади, стало для Пруденс несподіванкою. Їй було приємно усвідомлювати, що деякі жінки одужують, стають від того щасливішими. Їй подобалася підтримка й розмови про почуття. У неї був щоденник підвищення самосвідомості, у якому Пруденс записувала сексистські та лукістські зауваження. Вона вклеїла туди рекламу з худими жінками. Юнка терпіти не могла, коли жінок зображували не як особистостей, а як сексуальні об’єкти. Пруденс пишалася своєю незалежністю і дедалі відвертіше висловлювала протест проти того, щоб її вважали «дурненькою кралею».

Потім Пруденс вирішила боротися з неймовірним потягом до переїдання. Цей крок до відновлення був необхідний, але здійснити його було страшенно важко. Зі свого клінічного досвіду я дізналася, що боротися з бажанням їсти так само важко, як і з залежністю від наркотиків. Це вимагає неймовірної самодисципліни й великого терпіння. Пруденс навчилася звертатися до брата по допомогу. Вона уявляла його обличчя й говорила з ним, просила в нього сили боротися з жагою поїсти. Коли вона перемагала своє бажання наїстися, то дякувала братові.

Звісно, Пруденс не завжди досягала успіху. Але поступово вона змогла зменшити напади неконтрольованого апетиту до одного разу на день. Після чотирьох місяців терапії в неї був день без переїдання. Енергія до Пруденс стала повертатися, а її шкіра й волосся мали вже здоровіший вигляд. Вона повідомила, що були дні, коли вона навіть не думала про вагу.

Пруденс уміла говорити й була чутлива до своїх та чужих почувань, ніж зазвичай бувають підлітки. Поступово вона перемогла свою залежність. Дівчина взяла на себе зобов’язання прожити життя, вдумливо стежачи за собою. Після місяців терапії вона сказала мені:

— Ґреґу сподобалося б, якою я стала зараз.

Схожі записи

«Українська Моніка Левінські»: Як медіа виправдовують насильство

Олександра Горчинська

«Справжні чи штучні?»: сексизм та мізогінія в обговоренні заяв ексчиновниці Клітіної

«Ого, який великий»: рівненську піцерію звинуватили в сексизмі через рекламний ролик