• Home
  • Статтi
  • Уривок із книги Ганни Улюри «Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
Книжкова полиця Статтi

Уривок із книги Ганни Улюри «Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

113 письменниць: відомих, знаних, забутих. Ще і вже невідомих. Кожна з них зробила в літературі щось першою або зробила щось краще за інших.

У кожної з них непересічна біографія. Їхні історії — про відмову від чогось: кожній щось було конче важливим на старті й поступово втрачало значущість у процесі письма.

Це історії священних жертв і містичних ритуалів. Це утопія жіночої солідарності й продовження традиції. 113 письменниць пишуть одна одну. Читають одна одну. Співіснують поруч поза межами часу і простору.

І сяють у темряві.

Книга Ганни Улюри «Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» видаництва ArtHuss нагороджено на BookForum Best Book Award 2020 персольнальною відзнакою директорки ГО “Форум видавців” за строкату й цілісну водночас панораму жіночих голосів літературного Всесвіту.

Повага із дозволу видавництва і авторки публікує уривок книги.

Дубравка Уґрешич

Баба-Яга виконує в казках одну з трьох ролей або кожну по черзі. Яга — войовниця і охоронниця. Яга — викрадачка і звабниця. І Яга, яка обдаровує достойників. Хорватську письменницю Дубравку Уґрешич на її літературній батьківщині звали відьмою (точніше, однією з «відьом, що зґвалтували Хорватію»). Певно, тому, коли авторці запропонували долучитися до міжнародного проекту зі створення романів на базі міфів про богинь, вона обрала собі саме Бабу-Ягу. Її роман називався «Баба-Яга знесла яєчко». Обдарувала Баба ідеальним символом-моделлю всесвіту, виплеканим відьмою. З обдаровувачкою все ясно (буцімто): Уґрешич таки щедра на добру розумну прозу. Тож десь поруч є викрадачка і войовниця, так?

Войовниця

З 1996 року Уґрешич живе в Амстердамі. До 1993‑го письменниця, яка має мішане болгарсько-хорватське походження, мешкала в Загребі. Писала художню прозу і публіцистику, наприкінці 1980‑х отримала найвищу книжкову відзнаку в Югославії (премію журналу НІН), викладала в університеті порівняльне літературознавство, працювала академічною дослідницею (вона русистка, вивчала прозу Булгакова) і перекладачкою (адаптувала Даниїла Хармса, наприклад). 1993‑го мусила покинути Хорватію через політичне переслідування.

Тривала Балканська війна. Уґрешич від початків зайняла чітку антивоєнну позицію, багато виступала в закордонних медіа з протестами. У німецькомовному есе 1992‑го, описуючи сувеніри-банячки з позначкою «чисте хорватське повітря», що, як відомо, «позитивно впливає на виробництво еритроцитів», вона вперше назвала те, що відбувається на Балканах, «диктатурою кітчу» й дуже скоро отримала звинувачення в державній зраді. Останньою краплею стала заява Уґрешич і ще чотирьох (пост)югославських авторок на конгресі ПЕНу про воєнні зґвалтування, в яких брали участь і хорватські військові. От тоді з ярликом «відьма» її й відпроторили з країни. Полювання на відьом, де довелося побувати на лаві підсудних і дивом (насправді!) вціліти, вона описала в книжці есе з показовою назвою «Культура брехні». Вигнання відтоді стає її основною темою — або, як це йменують культурологи, «письменниця переймається виробництвом транслітературної авторської стратегії», бо письменника без своєї літератури можна назвати і так.

У одному з блискучих есе Уґрешич (таки неперевершена есеїстка) міркує про кодекс письменника в екзилі, й починається воно так: «Мені наснилося. Я в аеропорту, когось зустрічаю. Нарешті з’являється та, на яку я чекаю, жінка одного зі мною віку. Перш ніж сісти в таксі, я питаю: “Хіба ви не маєте багажу?”. “Жодного, — відповідає жінка, — тільки життєвий”. Відповідь мого двійника можна зрозуміти так: життя — єдиний багаж, який я з собою ношу». Вона підхопила й розвинула ту «відьму», якою її нагородила Хорватія: каже, вклала всі свої гроші в купівлю нової мітли й тепер літає вільно, без нічого зайвого і самостійно, не потребуючи візи в хорватському паспорті.

«Музей безумовної капітуляції» і «Міністерство болю» — два романи, написані вже в еміграції. Серед її творів ці два стоять осторонь, вони вкрай серйозні, зболені навіть. Уґрешич часто міркувала, що стан вигнання подібний до структур сну: нав’язливих, несистемних, немотивованих. Уві сні ти звідкись усе розумієш, але нічого корисного з цим розумінням не вдієш. Так вона пише ці два романи, імітуючи страшні сни. Книжки про біженців і вигнанців. «Наших видавав якийсь особливий, нервовий сум на обличчях, трохи притьмарений погляд, тінь відсутності, якась ледь помітна внутрішня пригніченість. Наші ходять по місту, як по джунглях, перелякані до смерті, сказав Селім. І ми були — наші» [переклад Соломії Вівчар]. Чоловіки, міркує оповідачка Уґрешич, переживають еміграцію як свого штибу інвалідність, жінки роблять те, чого добре навчилися в Югославії: виживають, рутинізуючи травму.

Музей безумовної капітуляції — це справді музей, він існував у Східному Берліні до середини 1990‑х. Героїня, яка щойно покинула Балкани і блукає Берліном, котрий «зростається» після падіння стіни, туди потрапляє. Вона, здається, остання його відвідувачка. В підвалі знайшли притулок боснійські біженці. Музей тут не є архівом, інституалізованими спогадами. Музей тут не для того, щоби пам’ятати, а щоб скоріше забути. Оповідачка припускає: всі вигнанці діляться на дві групи — на тих, хто має з собою фото на згадку, і на тих, хто не має. Другі ще можуть стати щасливими.

«Міністерство болю» — теж реальна назва. Так зветься БДСМ-клуб у Гаазі. В Гаагу, щоби побувати на трибуналі над злочинцями балканських війн, приїздить Таня. Вона емігрантка з Балкан і викладає таким самим емігрантам. Знову і знову пробуджує в студентах остальгію, складає свій приватний Юго-архів із чужих спогадів. Вигнання — це поразка. Таня розказує учням про морфологію чарівної казки, де герой має відвідати країну мертвих і повернутися до живих, але вже переродженим. Ігор, її студент, робить висновок: повертаються до живих тільки мертвими, а от момент переходу між світами — це акт повноцінної свободи. Закінчує роман серія Таниних колоритних прокльонів: спрацьовує магія слова-оберегу, тільки не було вже від чого берегтися.

Коли стає неможливо обирати, до кого належати, залишається свобода не належати ні до кого. Яга-войовниця має місію: вона охороняє кордони між світом мертвих і живих, належачи одночасно до обох світів. Уґрешич ніколи не називається хорватською письменницею, але називають її саме так — і ніяк інакше.

Викрадачка

Уґрешич — постмодерністка. «Штефіца Цвек у пазурах життя», яку сама авторка не раз називала своєю улюбленою прозою, має красномовний підзаголовок «Patchwork story». Неприваблива товстуля за тридцять шукає собі чоловіка: натрапляє на грубіяна, циніка і невдаху. Але все буде добре: знайде собі викладача англійської, милого джентльмена. Жінці-авторці годиться писати твори двох типів (перевірка на іронію!): ті, в яких героїня шукає особистого щастя і знаходить його, і ті, в яких героїня його шукає, але не знаходить. Уґрешич пише обидві версії за раз.

Перше речення «Штефіци» виглядає так: «———-|——–. Якщо виникне бажання, можна розкраяти текст по лінії відрізу». І всі подальші інструкції до читання мусять таки зробити з роману щось на кшталт викрійки модного блейзера з жіночого журналу. Краяти й наново зшивати прозу Уґрешич можна навіть у не відмічених спеціально місцях, вона віддає перевагу колажам і конструкторам та розмаїтим іграм у клаптики. Скажімо, за лекалами «Бурда моден» зшиває тривіальний лавбургер і «Пані Боварі». «Навісити метатекстову петельку і за бажання застібнути» — ще одна інструкція, дуже корисна направду; а отут буде «подвійний авторський стібок, прихований» — це ще корисніше.

Уґрешич пише, наче знімає кіно не для широкого прокату: короткі сцени, різкі зміни перспективи, на позір прості сюжети, котрі ніколи не закінчуються так, як очікуєш.

«Форсування роману-ріки», скажімо. В Загребі початку 1980‑х відбувається міжнародний літературний фестиваль, якому дає старт смерть делегата з Іспанії: він пише геніального вірша і тоне в басейні готелю «Інтерконтиненталь» (!). Інші делегати дають собі з тим з’їздом раду як уміють: радянського автора вербує дівчина з Відня, і він утікає за кордон; датчанка-феміністка вирішує помститися знаному мізогінією літературному критику і ґвалтує його; онук Флобера потай організовує програму тотального контролю над виданою прозою; сербський автор розживається пакунком сосисок, югославський ідеолог — інфарктом; молодий американський прозаїк люто бухає в компанії хорватського колеги.

«Форсування» написане не про всіх цих людей. Сюжет обрамлюють щоденникові записи середини-кінця 1980‑х самої Уґрешич, яка перебуває на письменницькій резиденції. У неї запалився нерв, і від того сильно болить. От про це й написаний роман: про ішіас. І трішки про те, що нічого з написаного і сказаного літераторами ніколи не змінить позахудожню реальність: «Про письменників і про рух по колу, який має трішки менше сенсу, ніж рух до мети», — відповідає авторка. «Це буде страшенно нудна книжка», — підсумовує подруга, яка питала, про що буде новий роман.

«До зустрічі через два роки», — прощаються делегати письменницького з’їзду. І цієї зустрічі не буде, адже доти впаде Берлінська стіна і світ зміниться. А готель із красномовною назвою прикриють. Іронія долі: виступ Уґрешич із колегами на з’їзді ПЕНу мав такий резонанс іще й тому, що наступне зібрання письменників мало би бути в Дубровнику. Всі були певні, що ПЕН відмовиться їхати після такого до Хорватії. Письменницький фестиваль відбувся — у Загребі. Може, вправна викрадачка реальностей пані Дубравка ніяка не постмодерністка, а виважена реалістка, й то просто реальності такі нам усім перепали — безумні й пошматовані? Яга-викрадачка промишляє тим, що забирає собі дітей, позбавлених батьківської уваги; ті з занедбаних малят, хто спроможеться вижити й не потрапити в баняк із відьомським супом, стають хоробрими воїнами й майстерними ворожками. Ішіас, який болить авторці «Форсування», виникає, коли нерв занадто близько підходить до м’яза. Коли реальність занадто зближується з літературою — буде боляче.

Її легка, але стабільна одержимість Флобером має метонімічну природу. «Пані Боварі — це я», оця фраза зачаровує Уґрешич. Тільки в її варіанті вона звучатиме так: «Гюстав Флобер, який насправді пані Боварі, — це я». Максимально чесне твердження, можна відрізати й навішувати петельку.
І все-таки Обдаровувачка

«Я — з тими, хто програв». Вона дуже часто це каже. Не рідше звучить з її вуст таке: «Коли мене питають, хто у всьому винний, чесно відповідаю: Я! Я винна, тому що нічого не зробила, щоб зупинити війну. І навіть не спромоглася померти від сорому». Яга-обдаровувачка зберігає магічні предмети, які дозволять іншим переміщатися між світами й при цьому вціліти. Бігають по світу воєнізовані мишки, розбивають хвостами яйця-світи, хтось же має зберегти уламки тих, хто програв, і не згоріти від сорому. Хто це робитиме? — «Чесно відповідаю

Схожі записи

9 тез про жіночу літературу від Наталки Сняданко

Мельниченко Анастасія

Пандемія коронавірусу може призвести до мільйонів небажаних вагітностей та випадків домашнього насильства — ООН

admin

ТОП-7 порад експертам та експерткам для ефективної співпраці зі ЗМІ

admin

Залишити коментар