Повага
  • Головна
  • Статтi
  • «Тобі тут не місце»: з якими упередженнями досі стикаються жінки на війні?
Статтi

«Тобі тут не місце»: з якими упередженнями досі стикаються жінки на війні?

Уже понад вісім років в Україні триває війна. Здавалося б, наше суспільство вже давно мало звикнути до жінок у армії. Як і до правоохорониць, військових журналісток та волонтерок, які регулярно їздять на передову. Але ні. Досі є люди, які починають агресивно знецінювати роботу жінки, кидати фрази на кшталт «чого ти туди лізеш?» та «без тебе чудово впораються». Є й такі, що полюбляють поговорити про «істинне призначення» та намагаються нагадати про чоловіка, дітей, дім та собаку, яких жінка нібито «кинула напризволяще». 

Сексистські жарти про «жіночий розум» нікуди не зникли

«Мою діяльність найбільше засуджує моя мати, яка з одного боку велика патріотка, а з іншого — вважає, що участь у війні – не жіноча справа. Особливо якщо в жінки є діти. Так само вважають знайомі, які в мене були до 2014 року. Ті ж люди, які з’явилися в моєму житті після 2014 року, підтримують мене. І жінки, і чоловіки. Адже вони так чи інакше долучилися до захисту країни», — розповідає Олена.

У 2014 році вона почала волонтерити та займатися журналістикою. А вже через рік стала інспекторкою роти поліції особливого призначення. І досі обіймає цю посаду.  Їздила в зону АТО/ООС, брала участь у бойових діях. Із 2017 по 2021 рік у вільний від служби час Олена також їздила на передову з добровольчим підрозділом «Госпітальєри». Але вже як парамедикиня.

«Щодо знецінення: є така проблема, коли потрапляєш до суто чоловічого підрозділу. Ти можеш виконувати таку саму роботу, що й чоловіки. Але упереджене ставлення залишається навіть у тих, хто мене вже добре знає і бачив у різних ситуаціях. Один із прикладів: мій чоловік під час повномасштабного вторгнення сказав, що оскільки я жінка, то в мене є вибір. І я в будь-який час можу завершити всю свою діяльність, взяти дітей і поїхати за кордон. Саме суспільство побудувало таке упередження до жінки. Бо ми маємо вибір щодо того, щоб не воювати. А чоловіки — не мають. Я б воліла не мати такого вибору», — наголошує Олена. 

Жінка зізналася, що з закидами «тиждівчинка» їй доводилося стикатися ще з дитинства. Бо такими були традиційні цінності її батька і мами. Коли Олена потрапила до чоловічого підрозділу, вона зрозуміла, що робить усе, щоб бути «своїм хлопцем»: починаючи від короткої стрижки й відсутності косметики та закінчуючи наявністю всіх необхідних навичок. Хоча хлопці часто кидалися допомогти їй донести щось важке. Але Олена відмовлялася. Згодом вони звикли, що жінка без проблем вміє рубати дрова і тягати мішки. Але сексистські жарти про «жіночий розум» нікуди не зникли.

Не знаю, як жінки-артилеристки та гранатометниці, про яких знімають красиві репортажі, отримали ці посади

Інша героїня попросила не називати її. За фахом вона інженерка ракетно-космічної техніки, з відзнакою закінчила Харківський авіаційний інститут. Незважаючи на ентузіазм у навчанні та низку студентських нагород, їй постійно доводилося чути про «нежіночу» професію. 

Після випуску проблеми нікуди не зникли. Колишній студентці хотілося працювати за фахом, а не бути дівчинкою на побігеньках. Для цього необхідно було закінчити військову кафедру. Але дівчат за такою спеціальністю не брали через заборону від тодішнього міністра оборони. Залишитися в самому університеті теж не вийшло. Як заявила співробітниця вишу, їм «потрібен був хлопчик». Тож маючи вищу освіту, героїня все ще не має військового звання.

Читайте також: Жіночі бронежилети: непотрібна забаганка чи турбота?

«Коли сталося повномасштабне вторгнення, я потрапила у територіальну оборону. Мене взяли на посаду медика. Мовляв, на інші посади дівчат взагалі не беруть. Я не знаю, як жінки-артилеристки та гранатометниці, про яких знімають красиві репортажі, отримали ці посади. Всі жінки, яких я знаю по службі, – медикині. Одна навіть виконує обов’язки зв’язківця. Але за штатом вона — «бойовий медик». Тож і я зараз бойовий медик. По факту, а не лише за штаткою. Проходила спеціальне навчання, яке довелося «вибивати». Було багато самонавчання. Щоб вчитися, я «падаю на хвіст» колегам, які вже давно воюють. Маю виїзди «на нуль», в зону бойових дій. А зараз чергую на «першій лінії» у якості медика батальйону для евакуації», — розповідає жінка.

Мене чують, але не слухають. Для більшості чоловіків це як «цвіріньк-цвіріньк-цвіріньк»

Нашій співрозмовниці неодноразово доводилося стикатися з тим, що її роботу знецінюють. Особливо образливо чути якісь прикрі репліки від інших жінок. «Ну что, кукла, убила кого-нибудь?», – якось запитала сусідка, коли жінка поверталася з перших бойових завдань.Також трапляються дуже нетактовні нагадування про народження дітей, звинувачення в гонитві за орденами, заяви на кшталт «чого лізеш в чоловічі справи?» та «без тебе розберуться». Від чоловіків подібне чути більш очікувано, тому не так гірко. Зараз героїня змирилася з тим, що в чоловічому колективі її називають «малою». Але не з тим, що її слова як фахівчині не беруть до уваги. Останні півроку жінка билася над тим, щоб поранених везли до неї як до чергової медикині. Щоб вона одразу надала всю невідкладну допомогу, а при необхідності супроводжувала постраждалих до шпиталю.   

«Увесь цей час, який комусь коштував життя, я говорила, як треба зробити, писала рапорти. Але, судячи з очей, для більшості чоловіків це було як «цвіріньк-цвіріньк-цвіріньк». Мене чують, але не слухають. Не всі, не завжди. Але якщо мова про командування, то майже завжди. І коли я думала, що вже розтлумачила всім, навіщо на етапі евакуації має бути лікар, двоє хлопців сказали: «Оце хочеться тобі сидіти тут, без тепла та туалету». А саме анекдотичне було ще на початку, коли нас з однією дівчиною вчили стріляти з автомата. Лежачи – норм, із коліна – норм. Стоячи – ми падаємо… Мучилися весь день. Аж поки інструктори не поїхали. Тоді збагнула, що ми не втримуємо рівновагу, бо які-неякі, але груди у нас є, і центр тіла не там, де у хлопців. Але інструктор сказав, що це нісенітниця, і центр маси у нас із хлопцями однаковий», — ділиться своїми спостереженнями жінка.

За її словами, закиди «тут тобі не місце» сильно корелюють із нерозумінням обов’язків бойового медика. Бо хтось може заявити: «Краще працюй у місті, бо ти не можеш витягти на собі пораненого». Але це не її робота, це робота солдата-санітара. Також медикиня згадувала, як сказала колишньому начальнику, що вона лесбійка. Бо тільки цей варіант він був готовий прийняти в якості причини, чому жінка пішла доброволицею на війну.

А як чоловік тобі дозволяє тобі займатися такою небезпечною професією?

«Якось я приїхала до морпіхів, – згадує військова журналістика та радіоведуча Ірина Сампан. – Приїхала в роту і сказала: «Ведіть мене, будь-ласка, на передову, до найближчих позицій». Я хотіла піти на завдання зі зв’язківцем. Тоді перерубали полівку – провід, який з’єднує підрозділи, щоб у них був зв’язок. А зв’язківець мав піти й полагодити. Я попросилася з ним на завдання. І мені командир дав «добро». А потім цей зв’язківець підходить до мене і каже: «Іро, тебе хочуть обдурити. Сказати, що це передова, а насправді ні. Це в бік позиції». Я тоді дуже розлютилася. Це був 2016 рік».

Ірина Сампан
Ірина Сампан

Тоді журналістці довелося пояснити командиру, що вона сюди приїхала з конкретною метою – зняти матеріал про роботу військових. Врешті-решт той дав «добро» та закликав слухати зв’язківця. Ірина разом із ним подолала 10 кілометрів. Це було близько до лінії фронту, їх двох було видно, як на долоні. Ірина робила все, що від неї вимагалось. Коли треба було присідати, вона присідала. Коли треба було ховатися – ховалася. Але після повернення зв’язківець заявив: «Я все-таки вважаю, що жінкам не місце в армії».

Нині в Ірини Сампан більше авторитету у військах, її там вже добре знають. Працювати стало простіше. А на той час довіру ще треба було заслужити. За словами Ірини, всю цю війну жінки виборювали право обіймати ті самі посади, що й чоловіки, займатися тією самою діяльністю, що й вони. Але з таким патерналістським ставленням їм все ще доводитися стикатися. Бо жінку спочатку розглядають як матір (чи майбутню матір), чиюсь дружину, доньку, сестру. А вже потім як професіоналку, що знає свою справу. І це дуже прикро, підкреслила журналістка.

Нетактовні коментарі до відео, де Ірина Сампан спілкується із військовим

Читайте також: Закулісні сексуальні домагання: чому ми толеруємо насильство?

«Мене постійно питають «навіщо тобі це треба?», «а як чоловік до цього ставиться?», «а як він тобі дозволяє займатися такою небезпечною професією?», «як він відпускає тебе?», « з ким ти лишаєш сина», – згадує Ірина. І каже, що вже звикла до таких запитань. 

«Їх за вісім років війни абсолютно не поменшало. Неважливо, чи це активна фаза війни, чи ні. Але я реагую на це спокійно. Говорю, що в нас наскільки партнерські та доброзичливі стосунки, що чоловік не дозволяє собі ставити таких питань чи висувати якісь заборони. Це рівні стосунки. Тим більше, що він сам військовослужбовець».

Замість того, щоб вирішувати проблеми зі здоров’ям усіх військових, суспільство воліє ставити під сумнів доречність жінок у війську 

Що стосується нетактовних питань, то з ними Ірина стикалася неодноразово. Їх можна почути і від героїв сюжетів, і навіть від людей із близького оточення – колег та знайомих. І подібні питання часом змушують сумніватися в своєму виборі, що особливо неприємно.   

«Я одразу відповідаю: «Уявіть, що я підійшла до морпіха або десантника і запитала: «Чоловіче, скажіть, а як ваші батьки ставляться до того, що ви пішли в армію? Вони ж хвилюються за вас». Або «Ви ж молодий батько, а ви так довго лежите на землі. Ви не переживаєте, що у вас не буде дітей?». А жінки –  і військовослужбовиці, і військові журналістки продовжують чути це. І це супер нетактовно», — наголошує Ірина Сампан. 

Найчастіше закиди про те, що «ти ж майбутня мати» дістаються снайперкам. Небайдужі коментатори бідкаються, що жінки забагато часу проводять на холодній землі. Мовляв, їм же ще дітей народжувати. За словами Ірини, зараз чимало військовослужбовиць отримують проблеми з репродуктивною системою. Але й чоловіки також з цим стикаються. І  замість того, щоб вирішувати проблеми зі здоров’ям усіх військових, суспільство воліє ставити під сумнів доречність жінок у війську. 

Треба голосно говорити про лідерство жінок та їхню роль у цій війні

«Мені здається ситуація поступово змінюється, – говорить  консультантка з питань гендерної рівності та реформ Наталія Чермошенцева. – І в першу чергу за рахунок активної ролі самих жінок. Жінки беруть на себе відповідальність, ухвалюють складні рішення, ризикують життям. Утім, важливо визнати, що у деяких сферах залишається патріархальний та протекціоністський підхід. Тобто ти мусиш спочатку довести, що ти як «жінка» (саме за своєю статтю) можеш робити певні речі. Наприклад, бути артилеристкою. А потім вже починають дивитися на твій професіоналізм. Тобто ти мусиш завжди докладати як мінімум подвійних зусиль».

Наталія Чермошенцева
Наталія Чермошенцева

Одна з причин такого явища – це так званий гендерний контракт, зазначає експертка. Це сукупність неявних чи явних приписів, які регулюють гендерні відносини. Вони й визначають, що вважати жіночним чи чоловічим, ким має бути людина, на кого вона має навчатися тощо. Саме ці правила можуть впливати на розподіл роботи, обов’язків та відповідальності.

Але коли людина порушує гендерний контракт, то як правило, отримує умовне (а іноді дуже реальне) покарання з боку суспільства. Її можуть засуджувати, їй буде важче будувати кар’єру, заробляти гроші в обраній сфері. Хоча в умовах воєн та криз рамки цього контракту дуже послаблюються. Адже суспільству вже не до нього. Головне завдання – вижити та перемогти. Звідси виникає наступний момент – варто належно оцінити досвід жінок, які ризикують життям, здоров’ям, безпекою, ресурсами заради нашого руху вперед.

«Важливо, щоб після нашої перемоги, не відбувалось відкату назад. Як це ставалося після Першої світової війни та в більшості випадків — після Другої світової. Треба голосно говорити про лідерство жінок та їхню роль у цій війні, підсвічувати досвід тих жінок, яким вдалося ціною великих зусиль вирватись за рамки цього гендерного контракту тощо. Якщо говорити про війну, то очевидно, що мало просто казати «захисники та захисниці» в промовах. Жінки мають бути там, де ухвалюються рішення. Якщо вони мають силу та витримку пережити всі біди зі своєю громадою, вони мають ухвалювати рішення щодо майбутнього країни на високому політичному рівні. Це справедливо, чесно та паритетно»,  — зазначила Наталія Чермошенцева. 

Юлія Гуш

Схожі записи

Сльози на кераміці: Тетяна Якунова перемогла у престижному конкурсі ілюстрацій

Коли українські політики почнуть перепрошувати за сексизм?

В Україні працює проект, що лобіює жінок у політиці