Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Наслідки війни: як у Косові допомагають жінкам, що пережили зґвалтування
Статтi

Наслідки війни: як у Косові допомагають жінкам, що пережили зґвалтування

Атіфете Яхьяга, президентка Косово
Атіфете Яхьяга

У кабінеті екс-президентки Косова Атіфете Яхьяги крім численних фотографій та історичних пам’яток на чільному місці висить блакитна ситцева спідниця.

Напис албанською мовою пояснює: «Ця спідниця пережила дуже страшну історію навесні 1998 року. Дарданія, Пея».

Це – не просто інсталяція, пояснює пані президентка. Експонат уособлює трагедії понад 20 000 жінок, які пережили сексуальне насильство під час війни 1998-99 років у Косові. Одяг однієї з них, жительки міста Пеї на ім’я Дарданія, став частиною мистецької акції, започаткованої десять років тому. Тисячі жіночих спідниць уперше представили на стадіоні Приштини в День незалежності. Потім їх демонстрували в конгресі Сполучених Штатів Америки та в інших країнах.

«Ми хотіли заявити, що в Косові є люди, які пережили сексуальну травму, – зазначає Атіфете Яхьяга. – Серед них – політики, журналістки, громадські діячки. Вже тоді світова спільнота визнала, що Наслідки війни: Як у Косові допомагають жінкам, що пережили зґвалтування під час воєнних дій існувало в Боснії, Герцеговині, Хорватії. А про Косово ніхто не згадував. Крім того, патріархальний устрій нашого суспільства робив цю тему забороненою».

Першопрохідці

Першою організацією, яка почала опікуватись постраждалими від сексуального насильства, став Косовський центр реабілітації жертв катувань (KRCT). Днями цій незалежній неурядовій фундації виповнилося 23 роки. З нагоди визначної дати Центр провів міжнародну конференцію «Документація сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом – стандарти та практика». Одну з панельних дискусій присвятили регіональним практикам країн Балканського півострову та Колумбії. До участі в заході запросили й представників України.

«Сьогодні український народ переживає таку ж трагедію, як і косовари наприкінці 90-х. Ми готові ділитися своїм досвідом, щоб усі постраждалі отримали допомогу, а злочинці понесли покарання. Завдяки потужній медійній кампанії наше суспільство почуло голос людей, котрі вижили після знущань. Нині в Косові понад 1600 осіб мають статус жертви сексуального насильства та отримують державну пенсію», – зазначає директорка KRCT Феріде Рушиті.

Під її керівництвом одразу після війни почалася робота з реабілітації постраждалих від сексуального насильства. Серед них і Ардія (ім’я змінене), яку у 25 річному віці Наслідки війни: Як у Косові допомагають жінкам, що пережили зґвалтували сербські солдати. Розповісти про це жінка змогла лише майже 20 років потому, коли звернулася до KRCT.

Здолати суспільні стереотипи

«Я не мала змогу нікому сказати про те, що зі мною сталося, навіть батькам, – каже жінка. – Думала: «Краще було б померти! Хто тепер на мене погляне?». Мій світ вибухнув, і я не могла нічого змінити. Двоє сербських солдат затримали мене та мою подругу в місті. Вони зґвалтували нас, а потім відпустили. Один із цих чоловіків хотів мене взяти за дружину, та я відповіла, що ніколи не вийду за насильника. Подруга хотіла покінчити життя самогубством, стрибнувши з верхнього поверху будинку. Я вмовила її не робити цього, щоб не залишати сиротою маленьку дитину».

Традиції косовських албанців дуже суворі щодо дівчат і жінок. Тому, повернувшись додому, подруги нічого не розповіли своїм рідним. Після війни Ардія багато працювала, аби якомога менше думати про своє зґвалтування. Вивчалась на кравчиню, влаштувалась на фабрику. Каже, що робота завжди рятувала її від депресії. Стосунки з чоловіками не складалися, після пережитого жінка не могла більше довіряти людям. Згодом вона все ж таки вийшла заміж, але не знайшла спільної мови з чоловіком та його сім’єю. Він не розумів, чому дружина гостро реагує на його слова та вчинки. А вона ніколи не розповідала про свій травматичний досвід.

«Ці жахливі спогади повертаються до мене знов і знов. Вони не дають мені спокою ні вдень, ані вночі. Чоловік дізнався про моє зґвалтування тільки рік тому. Після цього він змінив ставлення до мене, став більш уважним. Тільки попрохав ніколи не розповідати подробиці цієї історії», – ділиться Ардія.

Вона підкреслює, що позитивні зміни сталися після того, як вона стала клієнткою KRCT. Однак до Центру звертаються далеко не всі, хто пережив насильство. Частина жінок приходить на консультації таємно від своїх рідних. Решта ж так і не наважились переступити поріг KRCT. Пояснюється це тим, що в Косові упередження формувалися сторіччями. Відтак жінки, які пережили сексуальне насильство, не можуть працювати, виходити в люди. Вони самотньо живуть у замкненому просторі, у власних переживаннях.

Травма, яку пережили зґвалтовані, вражає не лише їх самих, а й їхніх близьких

«Я завжди думала, що ніколи не зможу бути гарною матір’ю для своїх дітей, не зможу бути прикладом для них, не маю права дивитися людям в очі», – зізнається одна з клієнток KRCT, яка зараз проходить індивідуальну психотерапію.

Травма, яку пережили зґвалтовані, вражає не лише їх самих, а й їхніх близьких. Часто насильники гвалтували жінок на очах у дітей, а потім виганяли на вулицю, щоб їхню неславу побачили сусіди.

«Те, що відбувалося в Косові, а сьогодні в українських містах під час російської навали, робилося навмисне та цілеспрямовано, – переконана доктор Феріде Рушиті. – Сексуальне насильство є одним із видів зброї. Для гвалтівника головне – зробити боляче, вчинити психологічний тиск, принизити людину».

Пані Феріде наголошує, що треба не лише надавати медичну та психологічну допомогу потерпілим, а й ретельно документувати сексуальні злочини. Коли є конкретні історії, тоді простіше довести в суді наведені в них факти. Ці історії необхідно зберігати для нащадків, щоб вони розуміли, що їхні співвітчизники пережили під час війни.

Війна не закінчилася

Феріде Рушиті щодня пропускає через себе травми тих, хто вижив після зґвалтування. Війна закінчилася у 1999 році, але в її душі вона триває й досі. Директорка KRCT зізнається, що щодня переживає трагедії жінок, чоловіків та дітей, з чиїми історіями стикається у професійній діяльності.

«Іноді мені буває дуже тяжко. Але відновлювати сили допомагають історії успіху наших підопічних. Коли я бачу, як змінилися люди, котрі перебували на межі самогубства, я радію. Вони мають родини, працюють і живуть активним соціальним життям. Це надихає на те, аби працювати й надалі», – каже вона.

Вона згадує, що на початку діяльності Центру ніхто не хотів із ним співпрацювати: ні медіа, ні держава, ні постраждалі та їхні родини. Знадобилися величезне терпіння та наполегливість, а також обережність, аби розповідати про насильство і бути почутими. Пройшло 15 років, перш ніж косовські медіа та держава почали зважати на проблему.

«Життя навчило, як треба спілкуватися з жінками, а також чоловіками й хлопчиками, які зазнали сексуального насильства, – продовжує Феріде Рушиті. – Ми готові займатися зціленням їхніх травм, проживати їхній біль, а також говорити з членами сімей цих людей. Ми готові боротися за кожного з наших клієнтів. На жаль, суспільство просто звинувачує їх замість зрозуміти й допомогти».

В останні роки становище ветеранів та цивільних постраждалих від війни в Косові поступово почало змінюватися. Феріде Рушиті радіє: «Ми зрушили ситуацію, цих людей почали помічати. Але соціальна призма, крізь яку суспільство дивиться на жертв сексуального насильства, все ще потребує змін».

Україна на початку шляху

Утім, є над чим працювати й в Україні, яка стикнулася з подібним досвідом під час російського вторгнення.

«Останні вісім місяців перед нашими правоохоронцями постає чимало викликів, пов’язаних з фіксацією і розслідуванням сексуальних злочинів, вчинених російськими окупантами. Під час війни ми активно виявляємо та розслідуємо злочини проти статевої недоторканості та свободи», – зазначає заступниця міністра внутрішніх справ України Катерина Павліченко.

Посадовиця називає цифру 40 тисяч воєнних злочинів, вчинених рашистами, та лише 43 кримінальних провадження за фактами сексуального насильства. Водночас ООН станом на жовтень поточного року зафіксувала 124 випадки сексуального насильства в Україні під час війни.

 Ірина Довгань
 Ірина Довгань 

Чим викликані розбіжності у статистиці, здогадатися нескладно. Насильство залишає надто глибокий слід у душі людини, змушуючи її мовчати про подробиці пережитого. Про це говорила громадська активістка Ірина Довгань на згаданій вище конференції в Приштині. Вона представляла групу постраждалих від сексуальних злочинів жінок, які після 2014 року приєднались до міжнародної організації SEMA. Сьогодні вони працюють над виявленням та наданням допомоги новим постраждалим.

Читайте також: Як допомогти жінкам, які пережили зґвалтування?

Пані Ірина не з чуток знає, якою беззахисною є людина перед озброєними до зубів вояками. У 2014 році вона провела пять діб у полоні проросійських сепаратистів. Її схопили й піддали жорстоким тортурам через любов до України. Журналісти, які побували в цей час у Донецьку, оприлюднили фото прикутої до стовпа Ірини у виданні The New York Times. Цей знімок облетів українські та іноземні медіа та приніс полонянці порятунок.

«Я – одна з небагатьох донецьких жінок, які врятувалися, – пояснює активістка. – Після звільнення я відчуваю відповідальність за тих, хто був менш щасливий, ніж я».

Жодна міжнародна організація не мала доступу до тимчасово окупованих територій

За словами Ірини Довгань, протягом восьми років жодна міжнародна організація не мала доступу до тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей.

«Можна лише уявити, що відбувалось там у гостру фазу конфлікту і відбувається зараз. Ми бачимо приклад Київщини, де у березні 2022 року окупація тривала місяць. У кожному населеному пункті є, як мінімум, п’ять відсотків зґвалтованих жінок. І це лише верхівка айсберга, бо насправді їх може бути значно більше», – стверджує вона. 

Керівник громадської організації «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» Володимир Щербаченко займається документуванням грубих порушень прав людини близько восьми років. Одним із фокусів його діяльності є документування сексуальних злочинів, вчинених під час війни, а також захист прав постраждалих у національних та міжнародних судах.

«Нам є чому повчитися в косоварів, – каже Володимир Щербаченко. – Але, на відміну від Косова, в українській державі не знайшлося  можливості визнати постраждалих від сексуального насильства як окрему категорію».

Експерт підкреслює, що журналісти мають вказати на цю прогалину. Тема сексуального насильства під час війни має постійно бути присутньою в медіа. Лише так можна змінити ставлення до проблеми в українському суспільстві.

Людмила Макей для видання «З перших уст»

Схожі записи

Жінок не вчили любові до себе, і досі не вчать достатньо

Журналістка каналу «Футбол» звинувачує тренера львівського клубу «Рух» у сексизмі

Було б правильно, якби мені присвоїли звання у полі, – перша жінка-миротворець про підвищення до полковниці