Колонки Статтi

We all should be feminist. Особливо в селі

Часто чую фразу від людей у містах, що вони не хотіли б жити в селі, бо не люблять роботу на городі. Так от, я відкрию вам таємницю. Люди в селі теж її не люблять. Може, навіть більше, ніж міські.

Це було майже 10 років тому. Студенткою потрапила на лекцію історика Ярослава Грицака. Він розказував про себе і своє дитинство в селі. Я сиділа й думала: ну правда ж! Я ті городи ніколи не забуду. Сонце, зілля, безконечні буряки. Це була одна з перших рефлексій «місто-село» в моєму житті. До того я, звісно, думала, що є “городські” і я, але якось побіжно, а тут прям защемило.

Другий “городній” флешбек накрив мене рік тому. Я стала мамою й частіше почала їздити до батьків у село. Час проведений тут із дитиною кардинально змінив оптику того, що бачу. Я почала повільно споглядати, як сходить і заходить сонце, стигнуть грушки, як садять-доглядають-збирають картоплю, пітніють над паруючими закрутками, обпікають спини на грядках. Раптом я зрозуміла, що все це досі роблять здебільшого жінки.

Знаєте, як, до прикладу, вибирають картоплю? Усі зранку встають, чоловіки й жінки дружно збирають урожай. А коли все зібрано, то замучені чоловіки сідають за стіл, а жінка забезпечує емпатію й подає те, що приготувала вночі, гріє-сервірує-подає-збирає-миє. Я взагалі рідко бачила, щоб у селі чоловіки мили посуд. Почала маніакально згадувати родичів і знайомих: на моїх очах це робили тільки жінки. Колись у школі перепитала чоловіків у родині, чого вони цього не роблять, – сказали: “Ну ти ж дрова не рубаєш”.

Я згадую ці моменти й повторюю собі, як мантру, слова Чімаманда Нґозі Адічі “We all should be feminist”. І завжди цю мантру закінчую двома словами “Особливо в селі”.

Бо якщо в місті ми вже не дивуємося, що тати ходять із візочками й готують вечерю, то в селі час застиг. Як сказала моя подруга, у нас жінка вважається вільною, бо вона “вільна” виконувати всю роботу, яку тільки можна уявити. І це правда! Директоркою школи чи головою сільради – легко! Але не забувай, що корова, грядки, квітник, аджики-варення, прання й догляд за дітьми ніде не зникнуть як роса на сонці.

Не так давно я готувала репортаж про канадський проект підтримки жінок-фермерок. Мене аж поперло: таке класне придумали – підтримувати жінок, які беруть на себе відповідальність і розвивають молочний бізнес. Десятиліттями ця робота була невидима, ніби корова сама себе пасла й доїла. А тут гранти дають, вчать гендерної рівності, встановлюють електропастухи, щоб жінка мала час для себе. До речі, тут історія схожа на миття посуду – бачили, щоб чоловік доїв?

Під час розмови питаю, чому так важливо підтримувати саме жінок?

“Часто чоловіки недооцінюють жіночу роботу. От є прибуток, і жінка просить встановити душову кабінку, що помитися після роботи в корівнику. А чоловік каже: ні, краще ще один трактор”, – діляться організатори. І знов собі кажу: We all should be feminist. Особливо в селі!

І знаєте, тут безкінечно можна кричати про несправедливість і нерівність. Але третій флешбек села накрив мене теж на городі. Коли треба було зібрати команду для збору картоплі, мама просто взяла і набрала подружок. І всі вони прийшли! Без докорів і зайвих слів. Такий чистий-чистий приклад солідарності. Я тоді подумала, що такі історії, може, і не повсюдні, але показові. Як Віфлеємські зірки, які приведуть куди треба. Особливо там, де нерівність така разюча. Особливо в селі.

Мар’яна Вербовська

Схожі записи

Чому Україна повинна підтримати Стамбульську конвенцію

admin

Анна Харченко: У кожному моменті — дуже багато ресурсів

admin

Бути жінкою в СРСР або Рожева куртка для моєї мами

admin

Залишити коментар