Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Тетяна Ісаєва про 140-річчя жіночого руху: Не можу надивуватися, якими неймовірними були ці українки
Статтi

Тетяна Ісаєва про 140-річчя жіночого руху: Не можу надивуватися, якими неймовірними були ці українки

Цьогоріч в Україні відзначають 140-річчя жіночого руху. Низка громадських організацій, медіа та громадських активісток долучилися до інформаційної кампанії з нагоди ювілею. Проте не так багато людей знають і про сам рух, і про ту роль, яку він відіграв в українському суспільстві, зазначає директорка Центру гендерної культури та Музею жіночої та гендерної історії Тетяна Ісаєва. 

«У нас історію подають тільки з точки зору чоловічого внеску. І жінки в цій історії ніби стоять десь осторонь. Такі собі жіночки (я, до речі, терпіти не можу цього слова), які обслуговують своїх чоловіків. Але ці жінки були дуже сильними… Це ж рольові моделі для наших дівчат!» — каже Тетяна Ісаєва. 

Ми поспілкувалися з нею про повномасштабне вторгнення, життя в еміграції, відзначення ювілею українського жіночого руху, а також про вшанування пам’яті відомих українок.  

Про вторгнення й еміграцію

Перший тиждень повномасштабного вторгнення Тетяна Ісаєва провела в Харкові. Колись мирне місто було охоплене війною. Ворог щодня обстрілював Харків із різноманітного озброєння. Щодня в місті гинули його  мешканці та мешканки хто на вулицях, хто у власних домівках. Ніхто не почувався в безпеці. Бо «прилетіти» могло будь-де й будь-коли. 


Читайте також: Долаючи стереотипи: жіночі досвіди порятунку від війни


«Я була вдома з донькою та онукою. Центр міста, перший поверх. Думала, що це буде безпечніше, бо донька живе на десятому. Не ходила в укриття, хоча це було страшно. Пам’ятаю, що поруч із нашим будинком щось упало та грюкнуло. Що будинок, якому більше ста років, аж здригнувся. І наступного дня донька сказала, що ми будемо їхати. Я спочатку думала, що проведу їх і повернуся додому. Але не вийшло. Я досі в Австрії. Запам’яталася дорога. Я їхала в потязі, там не було світла. У кожному купе мало бути по шість людей. А там було по шістнадцять. Я їхала й думала: «Боже мій, я скільки читала про війну, але невже мені випало таке пережити?» — каже Тетяна Ісаєва. 

Про гендерну рівність в Австрії

Тетяна Ісаєва

«Австрія така цікава країна в сенсі гендерної рівності. Якось я завітала до музею австрійської історії. Заходжу й бачу таку кількість жіночих портретів! Думала, що це спеціальна виставка про жінок Австрії, а виявилося, що постійна експозиція, у якій розповідається про австрійську історію. До речі, Австрія одна з трьох країн, яка переписала свій гімн, щоб він став гендерночутливим. Австрійський парламент 12 липня 2011 року змінив текст гімну, який, на думку політиків, порушував права жінок. Фраза «Вітчизну синів великих» замінили на «Вітчизну дочок і синів великих». А замість вислову «хором братів» у тексті написали «хором радісним», — розповідає Тетяна. 

Її онука вчиться в 5 класі місцевої школи. На уроках дітям розповідають, що таке матка, як не завагітніти, які засоби треба використовувати під час статевого акту. У підручниках дуже багато інформації про хатню роботу і про те, чому вона неоплачувана. 

«Що стосується побутового рівня: я думала, що ситуація буде кращою. Те, що я бачу, це досить багато стереотипів». 


Читайте також: Секспросвіта у школах: про свій досвід розповідає тьюторка Юлія Домбровська


Наприклад, вважається, що саме жінки мають займатися всією хатньою роботою. Чоловік не митиме посуд, якщо дружина поруч. Окрім побуту, ці стереотипи впливають і на працевлаштування. Не завжди жінка може влаштуватися на бажану роботу. Тетяна Ісаєва розповідає, як одна з відвідувачок місцевого соціального центру хотіла чистити каміни, але її не взяли саме через стать. Та й робочі умови там узагалі не пристосовані для жінок. Їм навіть не виділили окремий душ. До того ж, на цю проблему накладаються ще й упередження щодо віку. Якщо людині понад 45 років, то їй складно буде влаштуватися на бажану роботу. Це при тому, що Австрія може похизуватися дуже потужним соціальним захистом.

«Система нібито гендерночутлива, але, я так розумію, для досягнення гендерної рівності треба ще працювати. Хоча, знову ж таки, на державному рівні ніби все красиво», — зауважує Тетяна Ісаєва. 

«Їїсторія  війни»

В Україні Тетяна Ісаєва залишила чимало важливих проєктів, яким віддала багато сил. Спочатку був Музей жіночої та гендерної історії, який заснували 2008 року. 2015 року на його базі створили Центр гендерної культури, який у 2018 переїхав у нове приміщення. Це був перший такий заклад в Україні. Його заснували активістки та активісти, які відстоювали ідеї гендерної рівності. Окремою цікавинкою Центру стала його інтерактивність. Свого часу там проводили різноманітні екскурсії, тренінги, відкриті дискусії, креативні майстерні, майстер-класи тощо. Звісно, повномасштабна війна внесла свої корективи. На певний час Центр довелося закрити. У Харкові тоді було наскільки неспокійно, що про будь-які заходи годі й думати. Проте згодом Центр поступово почав повертатися до життя. 

Тетяна Ісаєва

«Він зараз працює, але не щодня. Якщо до нас хтось приїжджає або наші партнери просять про приміщення. Мої колеги приходять, відкривають Центр, і він працює. Я не можу сказати, скільки екскурсій ми провели. Але дуже багато. Зазвичай уся команда працює онлайн. Ми всі на зв’язку, збираємося, обговорюємо, підбиваємо підсумки, розробляємо плани. І починаємо нові проєкти». 

Наприклад, коли розпочалася велика війна, Центр гендерної культури реалізував проєкт «Їїсторія війни». У його основу лягли спогади жінок із різних куточків України, які стали очевидицями або учасницями бойових дій. Так, там є історія вчительки, яка попри окупацію продовжувала навчати дітей і навідріз відмовилася йти на співпрацю з ворогом. Є історії мешканок Маріуполя вони змогли виїхати з пекла, на яке росіяни перетворили їхнє місто. Чи жительки Херсона, яка разом із іншими містянами чинила спротив окупантам. 

«Ми зібрали понад сто історій про те, як жінки давали собі раду в перші дні великої війни. Ви знаєте, тоді в мене не було запитань, чи треба це робити, чи ні. Зараз я переконана, що це було правильно. Бо йдеться про свіжі й болючі спогади жінок», — каже Тетяна Ісаєва.  

Про 140-річчя жіночого руху

Цьогоріч Центр гендерної культури, Музей жіночої та гендерної історії та партнерська організація Бюро гендерних стратегій і бюджетування ініціювали відзначення 140-річного ювілею українського жіночого руху. Інформаційну кампанію підтримали як громадські організації та медіа, так і окремі активістки. 2024 рік був обраний не випадково. Адже 8 грудня 1844 року в місті Станіславові заснували «Товариство руських женщин». Його засновницею стала відома громадська діячка та письменниця Наталія Кобринська. Це насправді знакова постать в українському жіночому русі. Адже крім створення першої феміністичної організації, вона разом із Оленою Пчілкою видавала важливий для всього руху альманах – «Перший вінок». Також Кобринська відстоювала жіночу освіту та періодику, мала потужний вплив на багатьох своїх сучасниць. 

Історії жіночого руху завжди приділялося мало уваги, зазначає Тетяна Ісаєва. Попередні ювілеї відзначали хіба що на регіональному рівні. Якщо пошукати згадки щодо святкування, то можна знайти відомості про 50-річчя. А також інформацію про 70-й ювілей, який відзначила українська діаспора в Канаді. На тому все. 

«Люди не знають, що таке український жіночий рух, яку він роль зіграв. А ця роль була дуже великою. Знаєте, коли я зараз відкриваю для себе цю історію, то не можу надивуватися, якими неймовірними були ці українки. Але ми майже нічого не знаємо про те, як вони жили. Я думаю, що про це потрібно розповідати якомога активніше. До речі, перше товариство, яке створила Наталія Кобринська, називалося «Товариство руських женщин». І коли люди це чують, вони запитують: «А що за «руських?»». Але ж у ті часи русинами називали українців та українок. «Руських» це від слова «русинських», а не «російських». І це теж дуже важливо знати», — каже Тетяна Ісаєва. 

Про «Перший вінок»

За словами Тетяни Ісаєвої, український жіночий рух мав свої особливості. Наприклад, тогочасні феміністки співпрацювали зі своїми колегами-чоловіками, спрямовуючи весь свій потенціал на користь руху. Серед чоловіків, які підтримували феміністок та емансипаток, був зокрема й Іван Франко. Тетяна цитує його:

«Альманах Кобринської повинен бути вже не діло товариства жіночого, а діло освіченої і поступової частини русько-українського жіноцтва. «Перший вінок» — найкраще і найбагатше змістом наше видання із того десятиліття. Для історика нашої культури і нашого національного відродження ся книжка завсігди буде дорогоцінною пам’яткою»

Ще одна особливість полягала в тому, що серед перших феміністок було багато літераторок. 

«Для мене було відкриттям, що ці жінки дуже часто були письменницями. Але ми не знаємо всіх їхніх творів. До речі, «Перший вінок», виданий коштом Олени Пчілки і Наталії Кобринської, став першим феміністичним збірником, у якому представлені твори феміністок Галичини та Наддніпрянської України», — зауважила Тетяна Ісаєва. 

Тетяна Ісаєва

Про рольові моделі для дівчат

На жаль, чимало видатних жінок досі залишаються маловідомими. Наприклад, Олену Пчілку часто знають як маму Лесі Українки та авторку дитячих творів. А вона була співорганізаторкою жіночого руху, має багато здобутків на ниві етнографії та фольклористики, активно відстоювала українські інтереси в далеко не дружній Російській імперії. Не всім відомо, що піонерка українського фемінізму та письменниця Мілена Рудницька домоглася, щоб справу Голодомору винесли на розгляд Ліги Націй та Міжнародного Червоного Хреста. Або що громадська діячка та етнографиня Пелагея Литвинова-Бартош не тільки відстоювала жіночі права, а й реалізовувала прогресивні методи в тогочасній освіті та педагогіці. Або як політична та громадська діячка Олена Левчанівська відстоювала українство в польському сеймі… 

«У нас історію подають тільки з точки зору чоловічого внеску. І жінки в цій історії ніби стоять десь осторонь. Такі собі жіночки (я, до речі, терпіти не можу цього слова), які обслуговують своїх чоловіків. Але ці жінки були дуже сильними. Почитайте, приміром, про Єлизавету Милорадович. Фантастична жінка, але що про неї написано в енциклопедіях? Що вона чиясь тітка, чиясь  дружина. А коли починаєш читати, скільки вона зробила для людей, для руху, для історії країни… А хто знає, що Олена Пчілка була академіком? Це ж рольові моделі для наших дівчат! Тому я вважаю, що дуже важливо знати історію. Правильно її подавати і правильно фіксувати», — переконана Тетяна Ісаєва. 

Про #140 жінок

У межах святкування 140-річчя українського жіночого руху реалізовується низка тематичних проєктів та ініціатив. Так, Центр гендерної культури ще минулого року започаткував проєкт «Неймовірні». Присвячений він непересічним жінкам минулого, які творили нашу історію. І нашим сучасницям, які рухають суспільство вперед. Ще один проєкт, присвячений ювілею жіночого руху, #140 жінок України.


Читайте також: Як добре ви знаєте український жіночий рух? (ТЕСТ)


«Мені так сподобалася ідея придумати щось, щоб було «140». Наприклад, 140 екскурсій, 140 історій, 140 нагород… Я звернулася до художниці Тетяни Корнієнко. Так народився проєкт #140 жінок України. Тетяна надіслала мені свій проєкт «Українські мисткині», який складається із 30 портретів. І відтоді щодня я викладаю на сторінці музею в соціальних мережах портрет та коротку розповідь про одну з жінок. Також я звернулася до художниць, які брали участь у проєкті «Неймовірні». Зокрема до Наталії Бондар, яка мешкає в Києві. Вона теж малюватиме портрети мисткинь. А у вересні естафету підхопить харківська художниця та волонтерка Олена Федотова».

Тетяна Ісаєва

Загалом це цікавий досвід побачити портрет невідомої жінки, прочитати її біографію. І відкрити для себе ще одну цікаву, непересічну постать. Як зазначає Тетяна Ісаєва, Музей гендерної культури й надалі реалізовуватиме такі проєкти. 

«Я вірю, що ми вистоїмо. Що буде перемога України. Що я повернуся в Україну. Центр працюватиме. Не думаю, що після війни він стане непотрібним. Знаєте, нас часто питають: «А от коли буде гендерна рівність, то навіщо вам музей?» І я відповідаю, що тоді експозиції Музею розповідатимуть про те, як це було. Бо є певні речі, які відбуваються на наших очах. Наш музей – живий. Він дуже реагує на сучасні виклики», — каже  Тетяна Ісаєва. 

Про вулиці, (не)названі на честь жінок

До речі, про виклики. У межах декомунізації та деколонізації в Харкові перейменували багато топонімів. Однак серед них можна побачити дуже мало жіночих імен, наголошують у Центрі гендерної культури. Так, по всій Україні лише 6% іменних вулиць названі на честь жінок. У Харкові таких ще менше лише 5%. Тому Центр ініціював петицію щодо перейменування харківських вулиць на честь видатних українок. 


Читайте також: Юлія Здановська: математикиня, учителька, волонтерка


«У нас справді мало вулиць, названих на честь жінок. Навіть смішно. Хоча це сміх крізь сльози. Я час від часу піднімаю це питання. У нас уже була така акція ще 2015 року. Ми проводили опитування серед харків’ян, писали листи. Але на нас, чесно кажучи, не дуже реагували. Нещодавно мої колеги розповіли, як під час засідання комісії з декомунізації вирішили перейменувати провулок Красноводський на провулок… Коханки. І що тут зробиш із людьми? Коли ми кажемо про сім’ю Алчевських, то в нас уже є така вулиця. Але мені здається, що нам треба було назвати окрему вулицю на честь Христини Алчевської. Бо вона дуже значну роль відіграла в жіночій освіті. Також вона створила унікальну недільну школу, яка існувала з 1862 до 1919 року. Причому утримувала цю школу за власний кошт. Це не тільки зразковий заклад, а й своєрідна дослідницька науково-педагогічна лабораторія, у якій за 57 років її існування освіту здобули 17 тисяч жінок», — каже Тетяна Ісаєва. 

Тетяна Ісаєва

За її словами, на вшанування пам’яті так само заслуговують історикиня та етнографиня Олександра Єфименко. Вона була першою жінкою в тодішній Російській імперії, яка здобула ступінь докторки історії honoris causa. Анна Ченч — перша радіологиня на українських теренах. Під її керівництвом в Інституті Українського Центрального рентгенрадіологічного та онкологічного інституту 70% хворих на рак шкіри змогли  повністю одужати. Унікальна історія пов’язана з Дар’єю Оболенською — завдяки зусиллям цієї жінки створили швидку допомогу, але інформації про це не знайти. Хоча жила Оболенська якісь сто років тому. І так само є ще багато інших жінок, імен яких ми можемо сьогодні не знати.

Про вшанування пам’яті воячок

Окрім видатних українок минулого, у топонімах також мають бути увічнені імена українських захисниць, переконана Тетяна Ісаєва. Так, у Харкові неодноразово лунала ідея перейменувати вулицю Новгородську на честь військової та волонтерки Яни Червоної. Вона була учасницею Революції Гідності, з початком війни стала активно допомагати українським військовим, а  2016 року сама стала на захист країни. Загинула Яна Червона 2 квітня 2019 року в районі населених пунктів Новозванівка – Попасна внаслідок обстрілу.

2023 року Всеукраїнське об’єднання рідних зниклих безвісти та загиблих захисників України і ГО «Паляниця Харків» закликали перейменувати вулицю Новгородську на честь Червоної. Цього року представниці громадської організації «Сфера» провели акцію щодо перейменування, де виступили з аналогічною заявою. Харківська художниця Ірина Водолаз створила мурал, присвячений загиблій військовій. Однак комусь це не сподобалося, і 15 березня група невідомих пошкодила стінопис.

«У мене слів немає. Коли я про це чую, то дуже емоційно реагую. Бо не розумію, навіщо якимось людям це робити. Тим більше, що ця жінка заслуговує на вшанування пам’яті. І не тільки Яна Червона, а й інші захисниці. Просто, знову ж таки, ми всіх не знаємо. Адже насамперед у нас прийнято писати й говорити про чоловіків. І річ не в тому, що я хочу применшити чиїсь заслуги. Ні, я вдячна за все. Але тут ідеться про справедливість. Про те, що якщо людина віддала своє життя, то її ім’я має бути записане в історії. Незалежно від того, жінка це чи чоловік. До речі, я мрію, щоб у Харкові був пам’ятник жінкам. Не конкретній жінці, а всім жінкам, які відіграли значну роль в історії міста, в історії України. Сподіваюся, що колись це станеться», — каже Тетяна Ісаєва. 

Юлія Гуш

Фото Олени Ангелової з ресурсу «Гендер в деталях»

Схожі записи

#РівноЗначимі — у Житомирі представили соціальний фотопроєкт

Олена Зеленська та Денис Шмигаль візьмуть участь у IV Українському Жіночому Конгресі

«Місцеві вибори 2020»: НДІ відкриває другий набір на тренінги для кандидатів та кандидаток, які планують балотуватися