Повага
Image default
Книжкова полиця Статтi

Долаючи стереотипи: жіночі досвіди порятунку від війни

Урешті ми таки перетнули цю лінію, цей рубікон року великої війни, що став для нас не лише тестом на фізичну і психоемоційну витривалість, а й перевіркою на емпатичну чуйність до тих, хто поруч. Біженство, вимушена міграція, порятунок від війни, пошуки дому, складна адаптація в нових умовах, (не)сприйняття себе в незвичних статусах. Ці питання нині стають ключовими для багатьох українських родин, яким довелося вжитися в роль ВПО або шукати порятунку за кордоном, попри все намагаючись зберегти власну ідентичність. 

Жіночі досвіди переживання війни й біженства розглядає у своїй дебютній збірці «Чужа-своя-рідна» Ірина Феофанова. Авторка родом із Ірпеня, за фахом психологиня, пише прозові тексти, сценарії. Над збіркою працювала під час перебування на літературній резиденції у Кракові. Книжка складається з її власних спогадів, а також із почутих історій переселенок, які опинилися в Польщі, Румунії та Франції. Вісім окремих новел презентують галерею жіночих образів у драматичності і травматичності подій воєнного щодення, хоча близькість до самої війни в кожної з персонажок різна, тому різна й тональність, із якою Феофанова переповідає ці жіночі історії. 

«В Україні ми всюди свої…»: складний пошук зони комфорту  

Письменниця розробляє жіночі сюжети, демонструючи палітру  популярних стереотипів, асоційованих із біженством. Навіть сама назва книжки вказує на стадії освоєння і прийняття інакшого (інакшої) у вже витворених раніше, усталених спільнотах. Переміщена особа (найчастіше: жінка) проходить циклічний шлях «входження» у спільноту. Спочатку на неї чекає відчуженість і недовіра місцевих, пізніше — (не)випадкове делегування якогось обов’язку, часто спричинене зовнішньою загрозою, що мотивує членів спільноти використати її ресурс (фахові знання, вміння, попередні досвіди тощо). Саме тоді й виникає залучення у громаду, вибудовується простір довіри, де чужа має шанс стати своєю

Читайте також: Уривок зі збірки оповідань Марини Пономарьової «У скляному лісі»

Саме ця проблема — упереджене ставлення до чужого як ворожого — і опиняється в кадрі оповідання «Чужесранка». Марина з двома малими дітьми тікає з Бучі, знаходить прихисток у віддаленому селі, де «чужих не люблять. Ніколи не любили, а зараз тим паче». Жінка одразу ж відчуває зовнішній тиск. І від тітки Ольги, в домі якої замешкала, і від сусідів, переконаних, що Ольга «поселила кого попало», і від місцевого люду, що побоюється цієї «бєженки», іронічно називаючи її «чужесранкою». Навіть Свєта, продавчиня сільмагу, уїдливо кидає Марині: «це магазин для своїх, поняла?… понаїхали всякі і порядки свої роблять». Опозиція свого й чужого досягає апогею, коли Маринині діти по-дорослому замислюються над тим, «чужі вони тут чи свої, а якщо чужі, то де відчуватимуть себе своїми?» Тут же в уяві читача спрацьовує зворушливий мем «Моя зона комфорту — це 603, 548 кілометрів квадратних», який часто можна побачити на футболках чи екоторбинках. Та не все так однозначно: і в тексті Феофанової, і в реальності…    

«Чужа-своя-рідна» Ірина Феофанова
Ірина Феофанова

(Між)локальна ворожнеча і ментальна прірва

Ще один тривожний меседж сьогодення — це опозиція, що виходить за межі конфлікту «свій/чужий» у проекції людина/людина чи людина/спільнота,  демонструючи опозиційність окремих локальних культур, ментальних спільнот, соціальних груп тощо. Наприклад, у згаданому оповіданні «Чужесранка» конфлікт вимальовується також у площині місто/село. Приїздом до Калинівки міщанки Марини з дітьми обурюється селянка баба Писанчиха: «згадали про село, ти диви, що ж ви в мирний час не їздили, га?»

В оповіданні «Червоні дні» конфлікт переростає в діапазон «схід/захід». Харків’янка із Салтівки, перебуваючи вдома під обстрілами, усвідомлює: «є я, моя сиротлива валіза та ще пів України, куди росіяни не дісталися». Тоді жінка вирішує втікати на західну Україну, до подруги у Львів. Далі перед очима читачів оживатиме саркастичний стереотип про «поганих західняків» чи «ворожих бандерівців», домовитися з якими непросто через їхню запальну націоналістичну вдачу. Цей стереотип віками культивувала імперська ідеологія, щоб посіяти розбрат серед українців та українок, аби провокувати фейки і чвари на національному й соціальному ґрунті. 

У книжці Феофанової маємо вдалий приклад популярного стереотипу про ментальну прірву між сходом і заходом України: «Подруга, у якої я жила у Львові, колись була найкращою, а тепер щораз частіше дивилася на мене із роздратуванням. Вона ж думала, що я у неї гостюватиму максимум пару тижнів, та з такими новинами ставало ясно, що тут і місяцями не обійдеться. Я все розумію, я б напевно теж так дратувалася: квартира маленька, у подруги чоловік, дворічний синок, собака, кіт, а тут ще й я зі своєю пусткою всередині. Я намагалася допомагати: прибирала, готувала, вигулювала собаку […] Подрузі душу не виливала, тому, можливо, вона якось інакше зчитувала мої емоції. Тож почала натякати, що я цілими днями нічого не роблю. Вона от з малою дитиною, ще й віддалено статті пише і бігати у волонтерський центр встигає – робить свій внесок у перемогу. Всі як один львів’яни не сплять, не їдять, волонтерять, а ви… А хто ми?» 

Далі в тексті натрапляємо на ще один стереотип — жорстокого «бандерівського» Львова і м’якого, доброзичливішого до східняків Тернополя: «у Тернополі я не відчувала такого тиску, як у Львові, наче я переселенка, яка приїхала на все готове і лиш байдики б’є»

Читайте також: Анастасія Федченко: Жінки йдуть в армію не для того, щоб «заповнити гендерну квоту»

Популістські закиди про те, як «західняки» наживалися на людській біді, звучать голосним стереотипом у творі «Війна, кухня і 8 випадкових людей»: «Взимку сюди, у містечко на заході України, приїжджали кататися на лижах. Улітку — повітрям чистим дихати, у гори ходити, фоточки красиві робити. А цією весною захід України […] приймав тих, хто тікав від війни. Приймали не безоплатно. Пробачте, але ж усім жити треба, а курортний сезон, і до ворожки не ходи, наламується. Переселенці бідкалися, але, звісно, справно платили — хто за що міг. Хто за п’ять зірок, хтось, як Анна й Катерина, і за ці три зірки був удячний все ж краще, ніж удома, під російськими бомбами»

Ірина Феофанова
Фото із перезентації книжки

Переступити кордон(и) і бути чужою 

Окрім всеукраїнської міграції героїні збірки Феофанової наважуються й на зовнішню, світову. Харків’янка з Салтівки, обурена львівською негостинністю, перетинає польський кордон («Червоні дні»). Юна дівчинка Міла з Вознесенська, поживши трохи в Миколаєві, їде в Німеччину і з болем констатує «мене сприймають як чужу» («Між нами війна»). Майстриня манікюру з Одеси знаходить тимчасовий затишок у Румунії, узявши з собою двох доньок-близнючок і «мінімум речей, максимум страхів» («Гойда, гойда, гой»). Колишня бібліотекарка працює «змивакою» в одній із краківських ресторацій, намагаючись «не думати про минуле, а пускати корені в теперішнє» («Чужа-своя-рідна»). 

Харків’янка ділиться позитивним досвідом своєї «польської міграції», підтримуючи новий стереотип про гостинність поляків і їхню прихильність до українців: «поляки до нас дуже добре ставляться, я це знала, ще навіть не перетнувши кордону, бо бачила мільйони дописів вдячності у фейсбуці від друзів, які втекли від війни в Польщу ще в перші дні повномасштабного наступу. Бачила фото з українськими прапорами на польських вулицях, хтось навіть писав, що поляки пов’язують на своїх рюкзаках і сумках синьо-жовті стрічки. Я хотіла побачити все це на власні очі […] І вже на кордоні я зрозуміла, що все те, що розказують про поляків, правда»

Не так оптимістично сприймає свій виїзд із України п’ятнадцятирічна Міла («Між нами війна»). У повідомленнях до коханого Дані вона ділиться своїм німецьким щоденням, зауважуючи: «Я не розумію цих німців. От вони зовсім не френдлі», «Я тут вже два місяці. Але досі чужа […] я сама підходила до всіх, знайомилася. Я зробила все, що від мене залежало, була максимально соушебл, але це ні на що не вплинуло. Мені сказали, що тут у всіх друзі з садка і початкової школи, а я прийшла запізно – всі тримаються своїми групами». Дівчинка розповідає Дані про спроби порозумітися з однолітками і самотність у шкільному автобусі: «Ми їздили на екскурсію у Берлін. В автобусі біля мене ніхто не сів. Я уявляла, що зі мною поряд сидиш ти і тримаєш мене за руку»

Читайте також: Глибини жіночого голоду у романі Тані П’янкової «Вік червоних мурах»

Практичніше і критичніше своє перебування в Румунії оцінює одеситка з двома дітьми («Гойда, гойда, гой»). Вона аналізує освіту і медицину у цій країні, умови праці й навіть зовнішній вигляд румунок, порівнюючи їх з українками. Та найбільше уваги жінка приділяє чистоті вулиць: «у нас навіть дитина підніме сміття і донесе до смітника, а тут і дорослі не цураються от так взяти і пластикову пляшку просто собі під ноги кинути. У центрі, звісно, чисто, бо там постійно прибирають, а на околицях Клужа мама рідна. Спершу мені було дуже від того некомфортно, це при тому, що Одеса не найчистіше місто в Україні, на наших пляжах теж багато чого цікавого знайти можна, але до Клужа нам далеко»

Ірина Феофанова Чужа-своя-рідна

Психологічні бар’єри й особисті тривоги   

Складнощі проживання у спільному просторі абсолютно різних осіб Феофанова вдало описує в розділі «Війна, кухня і 8 випадкових людей». За одним кухонним столом у західній Україні зібралися біженці з Ізюму, Ірпеня й Херсона. Для них це справжнє випробування — ділити з іншими тимчасовими мешканцями пралку, полиці холодильника та улюблений посуд. Дехто навіть пропонує укласти «правила совмєсного проживанія», щоби полегшити побутові незручності. Тут усі зі своїми болями, драмами, історіями порятунку, але цих людей поєднує страх війни, адже, як переконана одна з героїнь, «бєженці, переселенці — один хрін, якщо чесно»

Героїня твору «Чужа-своя-рідна» змінює не лише місце проживання, а й саму себе. Перебуваючи у Кракові, працюючи посудомийницею в ресторації, жінка пізнає власну самотність — «Приходжу додому, а там мене зустрічає пустота. Маленька кімнатка у великому хостелі, затишна, чиста». Звикаючи до нових обставин, героїня намагається порвати всі нитки зв’язків з минулим, вона потребує самозабуття: бачачи на одній із краківських вулиць мітинг на підтримку України, «вдала, що не розумію української, розвернулася і пішла. От не хочу, щоб світ знав, що я українка». Така позиція продиктована її бажанням уникнути додаткової травматизації через згадки і спогади, внутрішньою потребою регенеруватися після травматичних подій «терпіти не можу, коли мене жаліють». Хоча пізніше героїня переосмислює своє ставлення до дійсності, долає стигму війни, соціофобію й комплекс чужинки. 

«Ми біженці, а не жебраки»

Схожі побоювання не дозволяють освоїтися й Валі у французькому Діжоні (оповідання «Діжонська гірчиця»). Жінка втекла з Бородянки з чоловіком Борисом і трьома синами і «з того дня ні чоловік, ні сини жодного разу не говорили про те, що трапилося. А Валі хотілося говорити, кричати хотілося». Вона гостро відчуває ностальгію тут, в центрі Бургундії, і цей непроговорений ПТСР блокує всі можливості Валі стати тут своєю: «чуже місто, чужий дім, навіть диван — і той чужий».

У цьому творі Феофанова аналізує популярний стереотип про «щасливих втікачів-зрадників», біженців з України, які ніяк не сприяють своїм землякам, не працюють на перемогу, а тихо-мирно «пересиджують» за тридев’ять земель. Валя прикро визнає те, що вона і члени її родини «справді ніяк перемоги не наближають, просто живуть собі в Діжоні й живуть». Аби хоч якось угамувати душевні сум’яття, власну невизначеність і безсилість, Валя готова якнайшвидше повернутися в Україну, щоби волонтерити. Синдром провини вцілілої не дає Валі облаштовуватися в новому середовищі, спричиняє тривожність і депресивні настрої.

Письменниця розвінчує міф про нахабність і корисливість українських емігрант(ів/ок), стереотип про те, що україн(ці/ки) поводяться нечемно закордоном: вимагають привілеїв, не бажають працювати, поводяться як турист(к)и тощо. Валя чітко розуміє межі між необхідним і бажаним, чесно заробленим та отриманим як подарунок, між постійним і тимчасовим, власним та орендованим, допомогою й подачкою: «Ми біженці, а не жебраки».  

Незакриті гештальти: духовне й тілесне

Виявилося, що ми були абсолютно не готові до війни. І я маю на увазі не тільки неспаковані тривожні валізки, непродумані логістичні питання, відкладені в довгу шухляду основні чи додаткові справи. У творі «Незакриті гештальти» героїня міркує про особливе вміння деяких людей «ставити крапки правильно». Але не тільки крапки, я б додала, що й наголоси, акценти. Шкода, що самоусвідомлення іноді приходить постфактум. «Я в москву більше не поїду. Бо далеко? запитав тато. «Бо гидко» визнає колишня мешканка Маріуполя.

Одеситка ж натомість розповідає про переосмислення власних цінностей, про прихований («приспаний») патріотизм, що саме тепер прокинувся: «Я говорила російською мовою, слухала російську попсу й дітям на ніч читала російські книжки. Але в мене були і є український паспорт, вишиванка, вишита бабусею, і українська народна колискова «Гойда, гойда-гой», яку я теж отримала в спадок від бабусі». Про це біженка з Одеси рефлексує в Румунії.

Як і героїня твору «Чужа-своя-рідна», опиняючись у Кракові й шукаючи підробітку, врешті-решт усвідомлює важливість мови: без знання польської вона навряд чи отримає пристойний заробіток, бо «без мови важко. Тепер я точно знаю, що мова має значення». І тут спрацьовує іронічний стереотип про мовний бумеранг: хто не зміг вивчити свою мову добровільно за тридцять літ незалежності, хай тепер вимушено вчить чужу за кордоном.     

Читайте також: Бунт, що виростає з порожнечі: не-рецензія на роман «Її порожні місця»

Харків’янка з Салтівки везе свої тілесні «незакриті гештальти» в Польщу, хвилюючись й одночасно радіючи через затримку менструації. Ховаючись в укритті, жінка розмірковує: «А якщо почнуться сьогодні? А якщо тут? Якщо зараз? У підвалі? Я не взяла тампонів, та й навіть якби взяла тут немає туалету! Тут і закутка ніякого нема всюди дорослі, діти, собаки, коти і навіть папуга в клітці! Господи, я молилася, щоб місячні не почалися». Аби знайти безпеку і спокій, жінка наважується втікати, вистоює довжелезні черги на пропускному пункті, долає сотні кілометрів. І врешті у ванній кімнаті в одному з польських готелів вивільняється її неспокій, розмикається тілесна напруженість, страх покидає тіло й воно озивається до цієї жінки: «вода з душу поливала мене, обпікала, змивала сльози, розмивала червоне під моїми ногами. Я відчувала полегшення. З кожною краплею місячних, які звільняли моє тіло, я оживала»…   

Персонажки Ірини Феофанової щодуху біжать від війни і, як це не парадоксально, рідко знаходять особисту свободу, адже постійно потрапляють у павутину давніх і новітніх стереотипів. Їх сприймають чужинками, депресивними й безмовними ізгойками, жебрачками, нахлібницями, вибагливими туристками. Та найголовніше, всі ці жінки прагнуть до того особливого місця, де можна спинитися і полегшено видихнути, коли, як визнає одна із героїнь цієї книжки, «мені не хочеться тікати — мені хочеться лишитися серед цих людей назавжди. Серед них я не просто своя, з ними я — рідна».  

Роксолана Жаркова 

Схожі записи

The Economist опублікував ілюстрації Марії Кінович про блекаути через війну

«Хочу заміж» та жіночі груди — огляд української реклами

Іван теля пасе, а Настя булаву несе: Жіночий лик доби Бароко