Повага
Книжкова полиця Статтi

Алла Горська: розбитий вітраж під назвою «Пролог»

Олексій Зарецький. Алла Горська: Мисткиня у просторі тоталітаризму — Харків: Прометей, 2023. 432 с.

До Шевченківського ювілею 1964 року (його взялися святкувати пишно, дається знати політична відлига, — припустили свідомі українці), того року в Червоному корпусі Київського університету до свята створили вітраж. Його авторкою була Алла Горська у співпраці з Панасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук і Галиною Зубченко. Той вітраж, який зберігся хіба за двома фото макету, традиційно називають «Шевченко. Мати». У деяких документах-довідках він фігурує під болісно знаковою назвою «Пролог».

Шевченко Мати. Вітраж Алли Горської

Побиття вітражу

Композиційні рішення робіт Алли Горської є переважно візуально незручними, вони надто динамічні й через те тривожні. Цей вітраж, схоже, був таким самим — незручним і тривожним. «Пролог» — триптих. У центрі до розгніваного Кобзаря прихилилася зажурена Україна-покритка. По боках від них жінка з дитям і старий із кобзою: той, хто творить наратив про націю, і та, хто буквально відтворює націю. Вітраж кріпився на широкій металевій рамі чорного кольору. Художниці пояснювали, що інакше важку споруду було не закріпити. Але та рама справляла враження ґрат явно невипадково: і Кобзар із Україною, і ті, хто символічно й буквально творять націю, були на ньому заґратованими. 

«Пролог» — виклик, тому така красномовна назва, бо за мистецьким вступом мала постати політична подія. Власне, постала.

Партійне бюро Спілки художників (яке аналізувало вже не вітраж, а макет) дуже перелякалося. Архаїзований у дусі середньовічної ікони, він спотворює образ революціонера-демократа, яким був Шевченко і яким його палко любить радянський народ. Це просто таки хуліганство в мистецтві, формалістично-вороже хуліганство, — кричала Спілка. На момент вироку партійного бюро вітраж уже було знищено, він фактично проіснував одну ніч.


Читайте також: Алла Горська: художниця, яка боролася


8 березня вночі вітраж відкрили, його оглянув секретар обкому, залишився невдоволеним. Вітраж затягнули чорним полотном і забили цвяхами, його мала ще оглянути професійна комісія. Комісію формували десять днів, напередодні її засідання ректор КНУ дав наказ демонтувати вітраж. Це зробили з величезним недбальством, роботу просто розбили.  Критика була насправді дуже типова для того часу й на диво конкретна. Вітражу закидали поєднання формалізму та націоналізму. Не лише Україна в образі жінки-покритки, а й сам Шевченко тут перетворені на алегорію, ключем до якої слугує багатозначна цитата: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово».  

Горську і Семикіну виключили зі Спілки, вони відмовилися визнати критику. Після знищення вітража, дисциплінарного засідання партійного бюро Спішки і хвилі, яка піднялася на захист художників, шістдесятники очікували й мали певність: буде серія обшуків. Усі готувалися до арештів, про це повідомляли надійні джерела з ГБ-шних кіл. Лесь Танюк згадував: жили тоді в передчутті «закручування гайок». Ірина Жиленко теж згадувала в мемуарах історію з вітражем і закінчила розповідь про нього фразою, що живе тепер серед «звірів і маленької купки дон-кіхотів». 

Присвята у вірші

…А ти шукай — червону тінь калини 
на чорних водах — тінь її шукай, 
де горстка нас. Малесенька щопта 
лише для молитов і сподівання. 
Усім нам смерть судилася зарання… 

Один із найвідоміших віршів наших 70-х — «Пам’яті А.Г.» Василя Стуса. «Усім нам смерть судилася зарання» — так звався фільм про Горську 1992 року. «Червона тінь калини» — так звалася книжка про неї 1996 року. Перші спроби серйозно осмислити постать Горської в мистецтві. «Малесенька щопта» надовго закріпилася в нашій культурі на позначення дисидентського руху і ширше — однодумців-активістів. Уперше цей вірш, перша його редакція, прозвучав на похороні Алли Горської. У цьому вірші живуть зокрема «прошиті» три кольори — чорний, білий, червоний. У творчості Горської був довгий і плідний період чорно-біло-червоної гравюри. Тепер вона лише в цих кольорах і «читається» (при тому, що палітра художниці значно ширша).

Були побоювання, що прощання з Горською перетвориться на мітинг протесту. З друзями загиблої проводили попереджувальні розмови. Поховали Горську на Гостомельському кладовищі. Воно давнє, але мало відоме киянам, там відбувалися планові поховання в кінці 1960-х, то не було спецакцією з замовчування загибелі мисткині, але на руку владі таки зіграло. Виникла й плутанина, де саме відбуватиметься прощання з тілом — удома в Горської чи в майстерні. Деяка частина тих, хто мав бути на похороні, туди так і не потрапила. Ці події, випадкові по суті, обросли прикладною конспірологією. Похорон відбувся. Учасники похорону приколювали до одягу гілку калини. Стус ніс портрет Алли Горської і, коли надійшла його черга серед промовців, читав цей вірш. Промови й вірш скоро опублікували в діаспорному «Українському віснику». На прощанні з мисткинею мали слово, окрім Стуса, Євген Сверстюк, Олесь Сергієнко, Іван Гель. За одним винятком, люди, які виступали на похороні Алли Горської, менше, ніж за два роки, потрапили до в’язниць і таборів.

Зліва — Василь Стус тримає портрет Алли Горської на її похороні. Справа — натовп, який прийшов проводити мисткиню в останню путь 7 грудня 1970 року. Фото: Memory.gov.ua
Зліва — Василь Стус тримає портрет Алли Горської на її похороні. Справа — натовп, який прийшов проводити мисткиню в останню путь 7 грудня 1970 року. Фото: Memory.gov.ua

Є жертва, ніколи не буде покараних

Смерть Алли Горської досі залишається таємницею, досі, як тоді, в 1970-х, її вважають політичним убивством. Відлига, коли молоді люди поєдналися в спільноту однодумців, відкривала певний простір для творчості, для оптимізму. Здавалося, що от-от буде подоланий опір системи й настане свобода. Юний ідеалізм, молодечий максималізм, романтизм… Як там ще називали шістдесятників у їхній ранній період? Так чи інакше, цей період закінчився, і всі, хто згадує карколомну руйнацію тих великих сподівань, називають три події: арешт Івана Світличного, смерть Василя Симоненка й убивство Алли Горської. 

Забили совєти не Горську-художницю, а саме Горську-активістку, вона була небезпечною. Разом із Симоненком і Лесем Танюком Алла Горська відкрила місця поховання розстріляних у НКВС і похованих у Биківні, на Лук’янівському й Васильківському кладовищах. На початку 1960-х вони зібрали свідчення, зафіксували злочин і заявили про це в Київську міську раду. Танюк у мемуарах згадував, що Горська дуже гостро переживала цю трагічну несправедливість: залишилися жертви злочину й немає та не буде покараних. Уже тоді молоді люди, які виросли й діяли цілком у межах радянської політики, атрибутували це діяння як прояв колоніальної політики. Власне у випадку вбивства Горської сталося те саме: є жертва, ніколи не буде покараних.   

Перетворення людини на символ

Олексій Зарецький згадує, що зі спілкування з сучасниками матері про ці дві події — побиття вітражу й похорон мисткині, виніс одне й те саме розділене на всіх відчуття: відчуття абсолютної трагедії. То були події про кінець історії. Ці два сюжети — мітинг протесту на похороні мисткині, убитої за вказівкою спецслужб, і нагле нахабне відкрите знищення однієї з визначних її робіт, — обов’язково знають ті, хто бодай щось чули про Аллу Горську, не заглиблені в її творчість і щось-десь знають про шістдесятників. Надто символічні й потужні ці історії, щоб їх не запам’ятали. Особливо тому, що символічні. Цих двох сюжетів нашій загальній пам’яті достатньо, аби вшанувати Аллу Горську та її місце серед шістдесятників. 

Інколи «достатньо» — значить «примусово обмежити».  

Те, як у процесах становлення колективної пам’яті видатна людина втрачає свої індивідуальні риси й перетворюється на картинку, зібрану з двох-трьох уламків, дуже непокоїло автора біографії Алли Горської «Мисткиня у просторі тоталітаризму». І не лише тому, що писав цю книжку син художниці — Олексій Зарецький, а може, саме тому й непокоїло дуже сильно.

Зарецький-біограф дуже прискіпливий: понад сорок сторінок ми читатимемо лише опис вуличок і провулків, через які пролягав шлях Горської-студентки від квартири на Терещенківській до Академії мистецтв, з описом кожного вцілілого після підриву центру Києва під’їзду, з меню чи не кожної кафешки на Хрещатику, куди вчащала мисткиня. Скрупульозність ця спадкова. Певно, архів художниці, коли його почали впорядковувати взимку 1971 року, вражав системністю. Усі документи — акуратно в теках, теки — в коробках, бракувало хіба якихось самвидав-книжок. Але Зарецький керується не лише вродженою тягою до порядку, підсиленою його вже суто набутою дисципліною науковця. Він боїться зайти за межу, стати заангажованим, стати одним із тих, хто стратегічно не бачить ані особистості пані Алли, ані її роботи, кому потрібні лише заґратований Шевченко і чорно-червона цитата зі Стуса. 


Читайте також: Софія Левицька: художниця і її п’ять кольорів


Дивіться, один із розділів біографії. Зарецький уважно перечитує й аналізує «Український вісник», де 1971 року було оприлюднено кілька матеріалів про загибель і похорон Алли Горської. Їх писав, певно, що В’ячеслав Чорновіл, який був особисто знайомий із художницею з 1961 року. Ця стаття стала підґрунтям, на якій формувалася історична пам’ять про Горську. Те, що Зарецький уважно її читає — не дивина. А він таки уважний: фіксує кожну помилку й обмовку. Зарецький уточнює. Горська не відстоювала свою правоту на засіданні бюро щодо побиття вітража, вона відмовилася підписувати протокол із засудженням її творчого підходу. Зарецький уточнює. Слідство не ухилилося від виконання роботи щодо смерті Горської, були свідомо допущені ряд процесуальних помилок. Зарецький уточнює: із тілом Горської мали змогу попрощатися рідні і близькі, її похорон не був засекреченою місією. І так до  кожного речення.

І коли ти вже тонеш у цій навалі нюансованих деталей, виринають раптом якісь епізодичні персонажі та їхні сюжети. І стає зрозумілим, чому й навіщо ця книжка написана, як із символу знову зробити людину.

Враз біографія стає літературою

От Олексій Зарецький відволікається від переліку київських адрес шістдесятників і опису інтер’єру в квартирі Світличних та зненацька в двох абзацах розказує про поліщука Володимира Шевчука, старшого колегу батьків по Художньому інституту. 

1941-го потрапив у полон, був у концтаборі, воював у власівців. Після війни відсидів у радянському таборі. Потрапив під амністію. Друзі якось допомогли закінчити інститут, а дружина по блату влаштувала в сільську школу вчителем німецької та трудового навчання.  І от Зарецький розказує, як він там учителював. Діти ходили строєм під німецькі воєнні марші й зубрили столярну термінологію німецькою, бо Володимир у концтаборі працював саме в столярному цеху.  Якщо не знати його біографії і просто вихопити фрагмент реальності, де сільський питущий трудівник викладає наприкінці 1950-х в школі німецьку за допомогою маршів, наказів і назв столярного приладдя (гляньте, це ж готова новела!), від цього шматка реальності можна захлинутися болем. 

Хороші розумні деталізовані біографічні книжки. А літературою вони стають лише завдяки от таким бічним епізодичним персонажам і їхнім непроявленим історіям.        

За світле майбутнє в минулому

Усі, хто вивчає доробок дисидентів, рано чи пізно озвучує напрочуд вдале формулювання Євгена Сверстюка: перший етап діяльності шістдесятників розгортався цілком у системі радянських координат. Молодь намагалася взаємодіяти з совєтською системою, поділяючи цінності соціальності справедливості й вимагаючи натомість більшої свободи та демократизму. Молоді шестидесятники не були радикальними антикомуністами, це хибне уявлення.

Біографія й діяльність Горської з нашого часу може здаватися і здається якоюсь дивовижно аномальною: дівчинка з благополучної русифікованої радянської номенклатури ридає, аж задихається, побачивши масові поховання в Биківні, демонстративно байдуже переживає виключення зі Спілки (фактичну заборону на професію), влаштовує в квартирі в центрі міста, отриманій через заслуги батька, салон, прикрашений віршами, звернутими до кдбістських шпиків, ходить колядувати зі звіздою і вчить українську мову (хоча так і не може позбутися акценту). Біографія на межі громадянського подвигу. Так це бачиться з відстані.


Читайте також: Ганна Собачко-Шостак: «перша леді» українського авангарду


От скажімо, у біографії Зарецького є момент, коли автор дуже детально зупиняється на одній темі, дуже детально. Ідеться про спростування тези про походження Горської з русифікованої родини. Е ні, — пише Зарецький, — вони не були русифіковані, вони почувалися й ідентифікувалися як росіяни, у цьому є принципова різниця. Помилку про зросійщену київську родину Горської запустила ота стаття Чорновола в «УВ». Батьки Горської до Києва вперше приїхали наприкінці 1943 року, коли Горський отримав посаду директора Київської кіностудії. І прожили старші Горські в Києві ледь десять років. Родинне коріння Горської — Полтавщина, Херсонщина, Кіровоградщина. Але Горські були ленінградцями — з відповідною культурою-міфом підкорення природи й розширення територій, із досвідом виживання в блокаді. Горська сформувалася саме в ленінградському середовищі з 1933 до 1943 років і не «мала стосунку до агресивного російськомовного київського міщанства» (це цитата з Зарецького). 

Її захоплення Україною спершу — це інтелектуальна вправа культурно мобільної юнки. Уже потім сильний вплив харизматиків на кшталт подружжя Світличних, уже потім — внутрішня робота з самовизначення, і нарешті — естетичний акт (тоді вона береться ладнати свої вітражі на Сході, про які в примітках книжки ще зазначено, що вони доступні до перегляду в Маріуполі, в ці моменти читати книжку стає особливо важко).

Від фатуму до долі

Син не пише про українську ідентичність матері як про свідомий вольовий вибір. Для нього це очевидний вибір, який не можна було не зробити. Не фатум у трагедійному значенні, боронь бо’, його денервують спроби зробити з Горської священну жертву. Але доля — в романтичному значенні, так, як її відчував той же Шевченко: згадають, може, незлим і тихим словом. 

У мемуарах товаришки Горської є сцена, коли до її майстерні завітала Ліна Костенко й жахнулася бурхливій діяльності художниці. От два портрети Драча, от робота, присвячена Симоненку, малюнки, що стануть вітражами, за якими вже збирається різати лінолеум. «Як ви можете все це робити, знаючи, що не зможете виставити ці роботи ніколи?» — дивується поетка. «А ви?» — регоче у відповідь художниця (її легендарний гучний сміх часто згадують).

Навіть якщо такої сцени не було, її варто було б вигадати. Ну бо вона якраз про долю — про символічне відтворення нації саме жінками, тими, хто спроможні й буквально її відтворювати. Зарецький цю сцену з мемуарів Жиленко не задіює в своїй біографії Горської. Бо по-перше, цю інформацію складно верифікувати, а він пише винятково факти. А по-друге, він насправді дещо ревнує свою матір, оцю високу білявку з розкішною посмішкою, до тієї жінки, яку зробили символом і священною жертвою. 

Іще в 1990-х роках Зарецького шокувало, як дивувалися люди: «Що?! Картини Горської збереглися?! Її роботи існують після її смерті?» Його шокувала глорифікація постаті Горської, що її супроводжує повне її ж забуття. Просто зараз працює чудова виставка її робіт. Просто зараз можна купити й прочитати її біографію. «Алла Горська: Мисткиня у просторі тоталітаризму» — дуже точна, науково виважена біографія на тлі часу. Це не спогади про матір, а звіт про діяльність визначної для культури України в 1960-70-х авторки. Вшановування й визнання митця починається з правильної інтерпретації творів, а для того треба знати контекст — біографічний зокрема. І не вигадувати калинового заламування рук. Книжка Олексія Зарецького починає процес, ми нарешті маємо можливість почати знайомитися з Аллою Горською, а не вигадувати її для себе на правах алегорії. Книжка-пролог, нарешті.  

Ганна Улюра,

головне зображення: Instagram / @booklover_ua

Схожі записи

У Китаї заборонять аборти без медичних показань

«ВІЛ-інфекція — це не вирок». Успішні історії ВІЛ-позитивних жінок

«Швейцарские консервы» для женщин