Християнська етика більше не входить до основної шкільної програми, за рішенням МОН. При цьому там-таки, в МОН, укладають меморандум із Радою Церков щодо необхідності подальшого сприяння викладанню курсів морального спрямування у закладах загальної середньої освіти, виховання на засадах моральних і духовних цінностей у закладах дошкільної освіти з метою формування у здобувачів освіти «засад моральності і духовності».
Релігія досі вважається єдиним джерелом універсальної моральности
Сам собою цей фрагмент практично нічого не означає. Зрештою, основи етики поведінки і етикету дає будь-яка школа, бо це частина педагогічного процесу. Єдине що не дуже зрозуміло, яким курсом до цього викладання релігійні організації і конкретно Рада Церков як найбільше надконфесійне утворення в Україні. Але якщо у вас виникають такі питання — це може означати, що ви недостатньо релігійна людина, щоб оцінити вагу такого меморандуму.
Обов’язкову залученість церков у навчальний процес там, де це стосується виховання і моралізації, пояснити просто — релігія досі вважається єдиним джерелом універсальної моральности. З погляду багатьох вірян мораль не може існувати поза інституційною релігією; атеїсти, агностики чи просто антиклерикали перебувають за межами «благословенної спільноти», а тому вони всі аморальні люди, котрі відкидають Бога тому що хочуть грішити (звинувачувати «єретиків» у нещирості та свідомому бажанні чинити аморально взагалі заведено). Але, звісно, це доля, якої ми не хочемо нашим дітям, тому в школі наших дітей має охороняти Бог.
Звісно, ця суспільна віра в пріоритетне право церкви на мораль не прописана безпосередньо в меморандумі. Але саме на ній, значною мірою, стоїть інтернет-дискусія про християнську етику — нескладно знайти людину, котра заявлятиме, що без християнської етики в школах ми всі одне одного повбиваємо, нездатні відшукати моральні орієнтири. Можна, звісно, просто знизати плечима і подивуватись людям, котрі буквально потребують вказівок від вищої сили, аби чинити етично. Але проблема від цього нікуди не подінеться.
У чому ж проблема?
Проблема в тому, що меморандум, хоч оперує дуже загальними та описовими поняттями, насправді апелює до вельми конкретних і загальновідомих упереджень. Так, МОН не може запроваджувати роботу з моральним вихованням без церков, бо мораль лише від Бога. Прямо в меморандумі про це не пише, але в будь-якому іншому випадку залучення РЦ не знадобилося б. Ця співпраця можлива лише у світі, де МОН визнає релігійні організації носіями моралі, вищої за базову суспільну.
А ось іще краща розмова про дискримінацію максимально загальними фразами: «…сторони погоджуються на співпрацю задля недопущення закладення у навчальну літературу та навчальні програми положень, що суперечать традиційним сімейним цінностям українського народу, несуть загрозу знецінення інституту сім’ї, материнства і батьківства та позбавляють сім’ю, відповідальне материнство і батьківство значення виховного ідеалу».
Якщо просто прочитати ці слова і пошукати їхні буквальні значення, ми ніби не побачимо нічого такого. Але, скажімо, «традиційні сімейні цінності українського народу» не є ні науковим, ні юридичним терміном. Це порожня посудина, фраза, в яку сторони вкладають саме те, що їм хочеться вкладати. І всі ми чудово розуміємо, які проблеми стають «неіснуючими» в межах такого підходу: одностатеві партнерства і гендерні ролі. Враховуючи, наскільки сильно трактування гендеру церквою відрізняється від фактичного розуміння цього слова в соціології та праві, йдеться про вимогу заборонити частину гуманітаристики в шкільній освіті, бо сучасні дослідження надто не узгоджуються з догматикою і церкві це не подобається. В принципі, це нічим не відрізняється від вимоги заборонити викладання теорії великого вибуху чи дарвінізму, бо церква з такими підходами не згодна.
Не «за Бога», а «проти гендеру»
Аби зрозуміти, чому християнська етика в школах — не про виховання індивідів, а про агресивний опір правам людини, достатньо глянути, що про це пишуть у періодиці самої церкви. В Раді Церков першу скрипку сьогодні грає УГКЦ, тож ось кілька цитат із їхньої офіційної періодики, газети «Нова зоря»:
«…цією ситуацією [неуважністю батьків] починають користати сили, які непомітно для батьків включають в освітні програми науку про гендер».
«це означає, що тепер не твоя біологічна стать визначає хто ти: чоловік чи жінка, а соціально закріплена роль (наприклад: рangender – панджендер, людина, що не ідентифікує себе з чоловічою чи жіночою статтю, натомість ототожнює себе з третьою статтю, або ж чоловік 45 років каже, що він дівчинка 8 років, та йде в дитячий туалет)».
Це не «за Бога», це «проти гендеру», а радше проти власних хибних уявлень про нього. Пропозиція християнської етики майже неминуче працює як опозиція до зловісних «ліберальних сил», котрі, звісно, відпрацьовують ґранти і розвалюють державу. На те й конспірологічне мислення — не можна припускати, що люди опонують християнській етиці цілком щиро, маючи на це солідні підстави та турбуючись про недискримінаційне виховання дітей. Ні. Опозиція християнській етиці завжди перебуває поза межами етики як такої, бо ж за межами релігійної жодної етики просто не існує. Якщо не прималювати опонентові роги і копита, хтось може раптом вирішити, що опонують впровадженню ХЕ такі само живі люди. А цього допустити не можна, по той бік барикад завжди мають бути лицеміри і безнадійні грішники.
Втім, навіть це не найцікавіший момент. Авторка статті у «Новій Зорі» чомусь відчуває потребу наголосити, що «Християнська етика та Церква – це не ідентичні поняття». Звісно що не ідентичні. Так само Біблія і Церква — не ідентичні поняття (формально), але навряд чи хтось візьметься стверджувати, що між цими поняттями немає зв’язку. І якщо саме християнська церква виступає гарантом етичного і морального виховання в курсі християнської етики — логічно припустити, що ці речі все ж тісно пов’язані. Оскільки, як уже мовилось вище, все, що перебуває за межами певної релігійної доктрини, для її представників буде фундаментально неетичним.
Це не просто обґрунтування доцільности християнської етики як шкільної дисципліни. Це наголошування, що без християнської етики (та інституційної церкви як «єдиних справжніх християн») дітей будуть виховувати збоченці та педофіли, що прикидаються восьмирічними дівчатками. Церква б і не хотіла нав’язувати свої погляди школі, але якщо цього не зробить церква, то це робитимуть солдати НАТО та різні збоченці. Це максимально типова дегуманізація сторони, яку церква вважає своїм опонентом чи ворогом, не намагаючись зрозуміти.
«Хто проти — той не наш»
Якщо скасування ХЕ в школах сталось через те, що «ліберальні організації задіяли свої гранти та почали приховану роботу», тобто жодної низової ініціативи тут, звісно ж, не було, то з самим предметом все в повному порядку. Адже християнська етика була «міжконфесійним предметом». Оце покликання на «міжконфесійність» як засаду недискримінації особливо прикметне.
Не можна опонувати християнській етиці, якщо ти зараховуєш себе до християн, оскільки цей предмет — міжконфесійний. Такий делікатний спосіб натякнути, що «хто проти — той не наш». Зрозуміло, існування нехристиян в Україні в межах цього підходу цілком проігнороване, тому що їхньою думкою можна знехтувати. Оскільки любові до ближнього навчає лише християнська етика, всі нехристияни просто перебувають поза її межами, тому нічого доброго вони навчити не можуть, а їхньою позицією можна знехтувати. І обов’язковість ХЕ у школах зненацька стає ще очевиднішою — треба «врятувати» принаймні їхніх дітей і дати їм шлях до спасіння, в якому їм відмовляють «грішні» батьки. А якщо батьки активно проти — ну а що ж ви хотіли, вони всі з ліберальних організацій і сидять на грантах.
Християнська етика, як і аргументація на її користь, існує в світі закільцьованих аргументів, у якому важлива лише думка християн, а думка християн не може відрізнятись від офіційної позиції церкви, інакше вони несправжні християни. Подібно тоталітаризм апелює до демократії — законослухняна людина не буде проти тотального контролю за своїм життям, бо їй нічого приховувати. А бажання приватности — воно від лукавого, бо ж, видно, є що приховувати. Так злочином стає звичайне — і цілком природне — неприйняття всюдисущого державного контролю. Церква, як і партія, не може помилятись. А якщо хтось вважає інакше, то це наш ворог із занепадницького Заходу.
Читайте також: Чи потрібно вивчати християнську етику в школі?
Уроки християнської етики не містять ознак дискримінації рівно доти, доки ви цілком згодні з їхнім запровадженням. А як тільки вам щось не подобається — вашу думку можна ігнорувати, бо факт незгоди робить вас «неправильним християнином». Так, атеїстів і агностиків можна просто не слухати, то вже пропащі люди. Що ж до юдеїв, мусульман та інших релігійних спільнот, для котрих християнська етика як обов’язковий предмет є ще глибшим посяганням на свободу віросповідання та совісти? Ну, їх у такій аргументації переважно просто не згадують. Бо так легше. Це не дискримінація, якщо людьми з правом голосу від початку вважаються лише ті, хто з нами погоджується.
Саме це, а не західні гранти чи бажання ідентифікувати себе як восьмирічних дівчаток, зумовило протести проти християнської етики. І зумовить їх ще не раз, аж поки церква не згадає, що при парафіях є недільні школи, де можна займатись якраз релігійним вихованням дітей. І де ніхто не буде посилатись на тридцять п’яту статтю Конституції. Але там не вийде прокачувати християнською освітою всіх дітей взагалі, часто прямо відкидаючи шкільну програму з інших предметів (особливо деякі розділи фізики і біології). А цього церква, звісно, допустити не може.
Остап Українець
