У Вроцлаві триває українсько-польський фестиваль «Фемінатива». Він був заснований рік тому. Задумувався як літературний фестиваль, утім досить швидко тематично розширився. На дискусіях почали обговорювати також і проблематику збройних конфліктів, прав людини, влади, активізму, материнства тощо.
«Фемінатива» — фестиваль для жінок і про жінок
Усі дискусії «Фемінативи» ведуться двома мовами та транслюються на офіційну сторінку Уповноваженої мера Вроцлава з питань мешканців українського походження, а також директорки бібліотечного центру «Fama» Ольги Хребор – організаторки фестивалю.
Формат фесту вигадали кілька років тому під час зустрічі Ольги Хребор із менеджеркою культури Іриною Вікирчак.
«Ольга Хребор запросила на зустріч побрейштормити щодо українсько-польського фестивалю. Тоді бібліотечний центр «Fama» отримав грант на проведення такого фестивалю, але все ще не було чітко окреслене. Я запропонувала вимріяний формат жіночого фестивалю, оскільки по переїзду в Польщу в мене весь час запитували, чим відрізняються українки від польок. Це дивувало. Бо чому ми шукаємо різницю, а не щось спільне?! Ось і подумала, що варто говорити не про те, які жінки в Польщі, а які в Україні, а дати цим жінкам платформу для діалогу», – розповідає менеджерка культури, поетка, помічниця Нобелівської лауреатки з літератури Ірина Вікирчак, яка також намагається відвідувати всі заходу фестивалю.
Цьогоріч у межах фестивалю проводять шість дискусій, до яких долучаться польські та українські фахівчині. Зокрема, серед українок будуть Олена Стяжкіна, Ольга Гнатюк, Оксана Куценко, Галина Крук, Тамара Гундорова, Оксана Луцишина, Наталія Сербин та інші.
Час її історії
Одна з дискусій фестивалю «Фемінатива» має назву «Час її історії. Поговоримо про історію жінок».
Їїсторія (англ. herstory) — це науковий напрям в історії, що має феміністичну оптику, підкреслює роль жінки; або трактування подій із жіночої точки зору. Власне сам термін з’явився в англійській мові в 70-х роках ХХ століття за другої хвилі фемінізму, аби звернути увагу на відсутність жінок на мапах історії. В історичному об’єктиві представлені переважно чоловіки, а жіноча історія залишалася досить довго за кадром для загалу, однак важливих жіночих постатей — безліч.
До обговорення долучилися українська літературознавиця та культурологиня Тамара Гундорова, польська дослідниця Ольга Гнатюк та політикиня й феміністка Малгожата Ткач-Янік.
«У далекі роки ХІХ cтоліття англійка й модерністка Вірджинія Вульф говорила, що жінку не допускають до бібліотек. Утім, явище невидимості жінки в літературі було природнім і для України в різні часи», — так починає свою розповідь Тамара Гундорова. Літературознавиця переконана, що саме українські письменниці чи не найчастіше брали собі псевдоніми або ховалися за «спинами чоловічих імен», при цьому будучи досить успішними у своїй справі. Причини для того були різними.
«Мені здається, що рідко яка література має так багато безіменних анонімних жінок-письменниць. Власне, першою, хто осмілився голосно говорити від власного імені, стала Ольга Кобилянська. На її погляди вплинув феміністичний рух, який тоді ширився на Заході і яким вона сама заразилася. Жінки стали боротися за право голосу, суб’єктність у політиці, за освіту та право на самостійність. Це й стало для Ольги стимулом говорити від себе», – розповідає Гундорова.
Саме феміністичний рух став поштовхом для того, аби й інші письменниці поступово переставали ховатися за чужими іменами й ставати собою у професії. Однак ціна, яку платили сміливі жінки, була нищівною. Вони потрапляли в немилість влади, їх кидали в тюрми та робили вигнанками. Скажімо, подруга Ольги Кобилянської, її тезка Ольга Дучимінська гірко поплатилася за свій текст, у якому підняла тему вбивства євреїв/-ок у Львові.
Ольга Гнатюк про історію Ольги Дучимінської
Ольга Дучимінська народилася 1883 року на Львівщині. Відома як українська письменниця й поетка, літературна критикиня, перекладачка з трьох мов, журналістка й навіть народна вчителька. Любила збирати та досліджувати фольклор, їздила в експедиції, а також займалася громадською діяльністю. Ольга була однією з організаторок жіночого руху на Галичині. У часи Другої Світової війни Дучимінська допомагала врятуватися письменникам/-ицям та єврейським родинам. Після закінчення війни вона написала лише один прозовий твір «Еті», який присвятила геноциду євреїв та єврейок. Саме ця повість змінила її життя. Тодішня влада розкритикувала текст — мовляв, він спотворює образ війни, а отже не має права на існування.
Восени 1949 року Дучимінську заарештовують. Ользі шиють справу замаху на вбивство письменника, який був у милості радянської влади – Ярослава Галана. Його твори були в шкільній програмі та ширилися стотисячними накладами. Коли Дучимінську ув’язнили, їй уже виповнилося шістдесят шість.
«Оповідання про порятунок молодої єврейської жінки було опубліковане 1946 року. Мене дуже вразила ця історія. Твір був нещадно розкритикований радянською владою, а по Дучимінську повернулися через кілька років. Її ув’язнили на 25 років, та вона з того сміялася, оскільки вважала, що не проживе стільки. Утім Ольга дожила до 104 років і пережила ув’язнення», – розповідає польська дослідниця Ольга (справжнє ім’я Олександра) Гнатюк.
У тюрмі Дучимінська пробула десять років, адже термін ув’язнення переглянули після смерті Йосипа Сталіна. До кінця свого життя Дучимінську цькувала преса за твір, яким вона не догодила радянській владі.
«Померла 1988 року, з нею ніхто так і не записав жодного інтерв’ю», – зітхає Ольга Гнатюк і сподівається, що згодом зможе більше дізнатися про життя Дучимінської зі збережених архівів.
2014 року Гнатюк видала книгу «Відвага і страх». У ній ідеться про життя в окупованому Львові в часи Другої Світової. За написання книги письменниця взялася після смерті матері, вирішивши дослідити, як її родина жила за часів Радянського союзу. Але героїнями й героями цієї книги стали як представники львівської інтелігенції, що мешкали в місті в роки війни, так і прості люди…
«Я намагалася показати один зі способів висвітлення історії. Так сталося, що моя родина була представлена в книжці саме історіями жінок моєї сім’ї. І не тільки моєї, але й багатьох інших», – каже Ольга Гнатюк.
Погляд активізму
Політикиня Малгожата Ткач-Янік під час дискусії в межах фестивалю «Фемінатива» зазначила, що академічному колу дуже важливо бачити роботу активісток, які на своєму низовому рівні висвітлюють історію. На її думку, важливо виправляти неточності й додавати історію жінок, скажімо, до тієї ж Вікіпедії. Спікерка пригадала історії, коли несправедливі неточності виправляли завдяки небайдужим жінкам.
«На голодному марші в Сяноку було багато жінок із візочками, але на пам’ятній дошці зобразили лише чоловіків, ніхто не додумався зобразити на ній жінку (ідеться про марш безробітних, які втратили роботу через скорочення на вагонобудівному заводі 1930 року. Тоді без заробітку лишилося майже 1500 людей, що спричинило заворушення та протести, — ред.) Жінки почали втручатися, і цю помилку швидко виправили. Якщо не буде таких науковиць, активісток, якщо ми не знайдемо спільної мови, то ніхто цього не зробить. Чоловіки цього точно не робитимуть», — зауважила Малгожата Ткач-Янік.
Польсько-українська «Фемінатива» – це фестиваль, заснований 2020 року як жіночий простір культурної дипломатії та дискусії навколо польсько-українських відносин. Поштовхом до заснування фестивалю стало 100-річчя з часу підписання 21 квітня 1920 року Варшавського договору про політичний та військовий союз України та Польщі, а головною мотивацією – «бажання відкрити герметичне середовище та розширити дискурс із урахуванням точок зору польських та українських жінок».
Фестиваль триватиме до 1 жовтня. Зустрічі українськoю транслюються в Фейсбуку на сторінках Уповноваженoї мера Вроцлава з питань мешканців українського походження, PEN Ukraine, Інституту стратегії культури тa медіа-партнерів.
Аліна Курлович,
фото надані організаторами
