Повага
Колонки

Не залишайтеся в горі на самоті

У дитинстві, коли я збиралася до школи, на фоні був увімкнений телевізор, де зрідка показували короткі мультфільми. І один такий мультфільм мені запам’ятався. «Козлик та його горе». Він зовсім не схожий на сучасні яскраві екшени, де дія змінюється швидше, ніж ти усвідомлюєш, що відбулося.

«Навіщо тобі все — дай половинку…»

Якщо коротко: у козлика луснула кулька, і це його засмутило. Він у велику торбу (більшу, ніж сам козлик) назбирав залишки кульки та свої сльози. Поруч був ослик. Ослик намагався втішити свого друга, але козлик пішов від нього, щоб сумувати на самоті. 

По дорозі йому зустрічалися різні тваринки, які просили: «Козлику, козлику, навіщо тобі все — дай половинку…» І так поступово козлик роздав своє горе, і в його торбинці нічого не лишилося.

А потім козлик став веселим. І коли ослик приїхав до нього з двома кульками, він уже не звернув на них уваги, а радісно розповідав другу, що з ним відбулося в лісі…

Я ніяк не могла зрозуміти цей мультфільм. Попросила маму пояснити, про що він. Мама відповіла щось про те, що коли тобі важко й сумно, треба цим із кимось поділитися, і тоді того горя стає менше, бо ти ніби його «роздаєш».

Не скажу, що я в свої 6-7 років достеменно зрозуміла суть, але дуже запам’яталося, що «горем треба ділитися».

І я ділилася.

Можливо, лікарі помилилися?

Але коли мама серйозно захворіла, я ніби завмерла. Настільки, що досі намагаюся відтворювати у спогадах, де я була і що робила, а в пам’яті лиш уривки.

Пригадую, як потрапила на прийом у приватний онкоцентр до лікарки, яку дуже рекомендували. Я привезла купу паперів. Дивилася, як вона уважно переглядає результати аналізів, читає історію хвороби. І в кожному її поруху очей шукала надію для себе: можливо, мамині лікарі помилилися.

…Ідучи з клініки, я помітила на стіні невеликий плакат про групи підтримки для родичів та близьких. Тоді ще подумалося: «Мені це не треба. Я даю собі раду».

Але насправді я не давала собі ради. 

Була в месенджерах, щоб читати про життя інших і не думати про своє

Я працювала, як ніколи раніше (щодня до другої ночі, з перервою, щоб принести мамі їжу, і знову за роботу). Постійно була в месенджерах, щоб читати про життя інших і не думати про своє. Я щотижня спілкувалася з психологинею, але розповідала не про хворобу мами, а про інші свої проблеми. Утікала для цих розмов на море, щоб мама не чула, як я плачу. Я намагалася себе чимось тішити, і щоразу в такі «втечі від мами» купувала собі найсмачнішої й найдорожчої кави, яку тільки робили в Скадовську.

Ми з мамою мало спілкувалися, ми більше сварилися. Я будь-що хотіла, щоб вона спробувала все лікування, яке тільки можна. А вона відмовлялася їхати далі, ніж у Херсон, і збирала речі на смерть. 

Із ким їй по-справжньому було спокійно, так це з моїм татом — йому вона довірилася максимально. А мене просила лиш покликати його, коли їй треба було у вбиральню чи ще щось.

Це потім я зрозуміла, що вона жаліла мене, як могла, щоб я «не мучилася біля неї». Ви ж, правда, не раз чули цей вислів? І вона це теж добре знала. 

Ми згадували Єгипет, де нам було добре разом 

У моменти спокою ми разом дивилися передачі про різні країни, у яких вона не була і вже не буде. Точніше дивилася я, а мама слухала, бо не могла ані сидіти, ані піднятися. Ми згадували Єгипет, де не так давно відпочивали разом, і це були дуже теплі спогади.

Я надто завзято говорила: «Мамо, ти одужаєш, і ми полетимо знову. Обіцяю». На що вона тихо відповідала: «Ет…» 

Інколи мама питала про моїх подруг та знайомих, яких усіх добре знала, і я згадувала всі найкращі новини про них. Або й пліткували, що вже там. 

Часом їй смакувала їжа, її не нудило, і це була наша маленька перемога. 

Моя дочка тоді залишилася з чоловіком у Києві, і мама часто питала про внучку. Це був найкращий час із мамою, коли вона хворіла…

Із повагою до гідності мами

Одного дня зателефонував тато і схвильованим голосом сказав: «Мама вже не говорить, вона тільки співає…»

Наступного ранку я була біля неї, і ми з братом шукали, які були дозволені й недозволені ліки, щоб мамі стало хоч трохи легше, щоб вона не відчувала болю. Допомагало на кілька годин, вона ніби засинала, а потім знову ми чули її спів…

У ці останні години мами зі мною онлайн була лікарка, яка супроводжує паліативних пацієнтів. Вона просила мене: «Пишіть, що відбувається, хоч серед ночі — пишіть». І я писала, а лікарка терпляче пояснювала процеси: як тіло готується до відходу, як «відключаються» різні органи… Це було боляче читати. Це було чесно. Це допомагало. Бо лікарка говорила з почуттям поваги до гідності моєї мами й до мого горя. 

Читайте також: Мамине варення

Болю не стало менше, але стало більше життя навколо нього

Коли мами не стало… Ми всі намагалися якось по-своєму оговтатися. 

А потім було 24 лютого 2022 року.

А потім? Потім… росте дочка Влада. У неї вже випадають зуби. Вона вивчила всі віршики в садку і смішить нас своїми спостереженнями про світ. Ми з чоловіком організували два її дні народження, які вона святкувала вже без бабусі. 

У нас із дочкою та моїй татом була велика подорож у різні країни Європи, і зараз ми знову готуємося в дорогу.

Є робота, дім і, зрештою, два коти, які багато їдять і будять нас ночами… 

Але знаєте, мене час не лікує. За два роки від втрати мами болю не стало менше, але стало більше життя навколо нього. 

Певно, тільки зараз можу по-справжньому проживати своє горе, і справді стає легше, коли ним ділюся.

Якщо вам болить, поділіться з тими, хто може вас почути

Платформа Бути: супровід людей у втраті 

Фенікс: травмотерапія 

Національний центр психологічної підтримки у скорботі

Міжнародна асоціація психологів по роботі з горем та тяжкою втратою 

Психологічна допомога для онкопацієнтів та їхніх близьких: 5522 або +38 (093) 170 72 19

Гаряча лінія кризової підтримки для ветеранів, їхніх родин та постраждалих від наслідків війни: 0 800 33 20 29

Опіка Ангела (турботливий супровід тих, кого торкнулася смерть дитини від зачаття до першого року життя)

Ірина Виртосу

Схожі записи

Спорт не для дівчаток?

Юлія Фомічова

Рожево-блакитний Всесвіт

Марина Лук'янова

Перетворення