Повага
  • Головна
  • Статтi
  • «Не підливати олії у вогонь»: Тетяна Трощинська про роботу медіа в час війни
Статтi

«Не підливати олії у вогонь»: Тетяна Трощинська про роботу медіа в час війни

Вирішення проблем — це адвокаційні тривалі кампанії, а не одна стаття в медіа. І якщо медіа справді намагається вирішити конфліктну тему й активізувати громадську думку, то має бути не один, а серія матеріалів, наголошує медіаекспертка, редакторка Громадського радіо Тетяна Трощинська. Своїми порадами про те, як медіа мають об’єднувати громади та, не підливаючи олії у вогонь, розповідати про конфліктні теми, експертка поділилася під час онлайн-лекції, яку організувала Комісія журналістської етики. Власне, керуватися цими порадами мають і читачі, щоб розуміти, якому медіа можна довіряти.

Не перетворюйтеся на «ми» і «вони»

Українська журналістика часів війни відрізняється від журналістики часів миру.  І суспільство, яке живе в умовах війни, відрізняється від суспільства мирного часу, зауважує Тетяна Трощинська. Журналісти та журналістки повинні розуміти природу того, чому з’являється несприйняття й конфлікти, які можуть виникати на рівні такого умовного чужинства.

«Я вживаю це слово, бо якщо я, наприклад, з Києва їду жити на рік чи півроку до Львова, то я без сумніву можу стати умовною чужинкою. Або хтось із Харкова приїжджає в Полтаву, то це теж відчуття чужинства.Воно ґрунтується на дуже базовому відчутті безпеки й небезпеки. Приїжджають люди з іншим  укладом та уявленнями. А потім може виявитися, що ці уявлення не інші. Але оце базове відчуття небезпеки від нових людей нас формує й перетворює на «ми» і «вони». Коли ми працюємо з такими темами, базове, що ми повинні розуміти, що якщо хочемо не роз’єднувати цю громаду, то повинні стати «ми» з однієї сторони і «ми» з іншою стороною. Якщо ми апріорі працюємо від імені когось із цих двох сторін, то не зрозуміємо, чи є насправді тут конфлікт, чи це конфлікт, висмоктаний із пальця, чи це якась емоційна історія, чи це історія, підігріта ворогом», —  говорить експертка.

Читайте також: Стереотипи та сексизм: навіщо медіа транслюють упередження щодо жінок?

І наголошує, що цей момент відчуття безпеки-небезпеки має значення. Потрібно розуміти, що люди так реагують, бо вони відчувають небезпеку. Але найчастіше в таких ситуаціях небезпека  йде насправді від ворога. А зовсім не від тих, хто приїхав «на харківських номерах».

«І ось ми як журналісти для себе повинні ці рамочки встановлювати і тримати в голові. А нам це зараз складно, бо, з одного боку, ми ніби як у професії, а з іншого — ми залишаємося людьми з усіма нашими стереотипами, сприйняттями, емоційними речами, втратами, болями, відчуттям несправедливості. Тому це ускладнює нам роботу, і ми повинні самі собі говорити, чи тут я можу себе відділити і спробувати поговорити з усіма сторонами, які десь не порозумілися», — каже Тетяна Трощинська.

Має бути ціла адвокаційна кампанія

Конфлікт у тридиційному його вимірі — це суперечності. У теорії існують різні підходи — непримиренні суперечності або суперечності, які можна подолати шляхом переговорів. І те, і те — правильно, пояснює медіаекспертка.

«Трапляються конфлікти нездоланні. Це екзистенційні ціннісні конфлікти, на які можуть піти умовно десятиліття або століття. Щоб виросли інші покоління, які уже не є носіями ідеї, що суперечить іншій ідеї. Непримиренні конфлікти виникають тоді, коли моя ідея суперечить існуванню твоєї ідеї. Тому якщо ми говоримо про конфлікт із Росією, я не знаю, що буде, якщо ми доживемо, у 2050 році. Може через 350 років воно буде якось інакше, але це залежить від дуже багатьох чинників. Тому якщо конфлікт базується на різних інтересах, тут можна домовитися. Усе, що стосується ціннісних і екзистенційних питань — ні. Не так легко. Їх не долає стаття в медіа».

Тож яким чином відкрите висвітлення конфліктів у медіа може сприяти їх вирішенню? Як каже Тетяна Трощинська, у нас дуже перебільшене усвідомлення про роль медіа, які нібито можуть допомогти вирішити все одразу. Ми думаємо, що якщо напишемо статтю, зробимо радіоматеріал чи сюжет, то це допоможе. Одна стаття чи один телесюжет може допомогти роздмухати конфлікт, якщо велика авдиторія. Роздмухати або роз’єднати сторони ще більше. Допомогти вирішенню — це зазвичай адвокаційна кампанія.

Читайте також: Регіональні медіа рідко залучають жінок як експерток — моніторинг

«Якщо є сильний конфлікт у громаді й ми хочемо допомогти щось вирішити, то це має бути ціла адвокаційна кампанія, куди залучають медіа, місцеву владу чи місцеве самоврядування, громадських активістів та активісток з обох боків. І це тривалий час цілеспрямовані дії. Це точно не один матеріал», — радить фахівчиня.

Що треба знати при висвітленні конфліктів

Тетяна Трощинська з-поміж іншого виділяє такі рекомендації при висвітленні конфліктів:

Формулювання теми

Потрібно починати з того, як журналісти сформулювали тему чи яке завдання їм поставили редактор(к)и. Чи піти і все ж таки зрозуміти, що відбувається, чи тему визначають одразу емоційно забарвлену для того, щоб журналіст чи журналістка пішли шукати підтвердження вже існуючим упередженням.

Вибір джерел

Чи ми підібрали ті джерела, які цей стереотип нам підтверджують, чи ми готові вислухати тих, хто висловлюватиме якусь іншу точку зору, яка може бути, до речі, неприємна мені як людині.

Лексика

Яку лексику ми обираємо, чи маркуємо ми людей одразу за регіональною, расовою, статевою гендерною та іншими ознаками. Чи говоримо ми про цих людей як про носіїв якоїсь проблеми вже наперед.

Погано виконана журналістська робота призводить до хейту певних груп

Тетяна Трощинська наводить приклад, як понад місяць тому дуже багато медіа написали, що у вишах на заході України зросла кількість вступників-чоловіків віком 30+. Була величезна кількість заголовків і постів про те, що франківські чи львівські чоловіки масово отримують другу і третю вищу освіту. І потім пішли коментарі-хейти цих чоловіків.

«А тепер що елементарно мали б зробити журналісти? Вони мали б подивитися на сьогоднішній склад громад тієї самої Львівської та Івано-Франківської областей. Чи є там люди, переселені з інших регіонів? Чи могли це бути чоловіки з Харкова, які вступали у львівські виші? Чи могли це бути люди з Миколаєва, які вступали у франківські виші? Вони могли бути чоловіками 30+, вони могли ховатися або намагатися уникнути в якийсь спосіб мобілізації. Це факт. Але щодо регіональної приналежності, я б тут не була така впевнена. Адже ми знаємо, що величезна кількість людей перемістилася й нині живе в інших громадах. І вони точнісінько так само можуть вступати у виші».

Новина про те, що чоловіки 30+ з Івано-Франківська масово вступають у виші, і відповідна реакція на це соцмереж — це погано виконана журналістська робота, підсумовує експертка.

«Бо немає зрозумілої географічної картини. Ніхто не звернувся ні в Міносвіти, ні в ці заклади, і не спитав, звідки за походженням чоловіки 30+, які вступають у магістратуру. Якби справді виявилося, що вони з Івано-Франківська чи зі Львова, тоді це інша історія. Але це зараз були припущення, і на їхній основі опублікували новину. Як це працює: багато видань просто копіпастять якесь повідомлення й не перевіряють, бо не мають ресурсу, бо на сайті працюють дві-три людини, які повинні кожних 20 хвилин ставити новину. І таким чином ми на прикладі одного заголовка робимо хайп на голому місці, не перевіривши інформацію».

Що не так у новині про «любителів» Лепса?

Прокоментувала експертка також матеріал медіа, що у Львові вручили повістки любителям Лепса, які агресивно реагували на зауваження. Це була стаття винятково за повідомленням поліції. За кермом авто був 26-річний мешканець Донецької області. Агресивним пасажиром виявився 20-річний житель Одеси. У соцмережах коментарі з хейтом щодо донецьких і одеських.

«Я розумію природу потрапляння новини в медіа. Якби в нас були ідеальні умови, коли ми маємо достатньо часу, ресурсів, людей, які пішли б і на кожну новину, яку ми ставимо на сайт, отримали кожну точку зору й чітко з’ясували, чи любителі Лепса були з Одеси, чи перепитали б у «любителів Лепса», чи люблять вони його, то  журналістські матеріали були б іншими. Але я живу в такому ж світі, як і ви, де часто беруть інформаційне повідомлення з сайту або телеграм-каналу, фейсбуку поліції чи якогось іншого офіційного джерела, роблять копіпаст і легеньке редагування, додають жару, кажучи, що це любителі Лепса і що один із них із Одеси. Тобто напихають всі тригери одразу в заголовок і отримують свої 150 тисяч переглядів», — каже Трощинська й додає: один із цих «любителів» міг бути з Чернівців, і вони там є.

«Насправді ця новина зроблена для переглядів і емоційної реакції. Головне в ній не те, що любителям Лепса з Одеси вручили повістки. А те, що повістки досі сприймають як покарання — ось у чому предмет журналістської роботи. Але цей предмет наразі не виконаний», — наголошує експертка.

З’явилося багато точок напруги

Західна, східна, південна Україна — географію ніхто не скасовував. Тому до свого регіонального походження потрібно ставитися як до частини багатоманітності України, вважає експертка. Адже ми не можемо заперечувати регіональні культурні відмінності, діалекти, певні побутові особливості. І їх вивчення нас збагачує.

Розділення держави на схід-захід — це російський наратив. Звідси й узялося це протиставлення «донецькі-львівські».

Це одна з точок напруги в країні, яку зараз складно вирішити. Як фахівчиня з комунікацій Тетяна Трощинська  бачить багато точок напруги, що з’явилися в час повномасштабної війни. Що робити в таких ситуаціях — про це має думати держава, зокрема й  експертне середовище.

Ще одна точка напруги — це «тил-фронт»

«Хто воював, хто ні, військові, не військові. Якщо у громадах хтось, приміром, пиріжків напік і заніс російським військам під час окупації або всміхнувся якомусь солдату в магазині чи на блокпосту… Це емоційні моменти, а є ж і факти, які люди знають, але довести їх складно. І взагалі це найскладніша історія. Я тут дуже переживаю, щоб, наприклад, на місцевому рівні це не дійшло до, умовно кажучи, побиття чи паління городу. Це дуже важлива точка напруги, і я не бачу ніякого потягу до того, щоб це якось обговорювали або позначали в політиці на рівні держави».

Хто евакуювався й куди

«І тут можемо починати від того, хто виїхав з Миколаєва умовно в Чернівці, і закінчувати тим, хто виїхав з Києва у Німеччину. Частина повернеться. І от це питання, де ви провели березень 2022 року в Києві або травень 2022 у Миколаєві чи Дніпрі, воно поставне. І воно теж виникатиме як точка напруги, і це теж має бути означене не в медіа матеріалах, а, очевидно, у цілих кампаніях. Чи маємо ми це зараз робити як медіа? Маємо. Маємо шукати способи про це говорити, маємо намагатися послухати позицію.

Але що роблять медіа? Вони подають усіх людей як таких. Із чим я стикаюся? Наприклад, евакуйовані «змушені були втікати від війни». Це дуже триггерить тих, хто залишився й не поїхав. А люди ухвалили рішення, бо, припустимо, у них були такі обставини — це вже зовсім інша річ. І мені здається, це дуже важливий момент, щоб медіа бачили людей суб’єктами своєї долі. Хтось ухвалив рішення поїхати, а хтось лишитися, і так далі».

Не бути джерелом, яке завдає додаткового болю

Більшість українських журналістів і журналісток, які працювали над важкими й чутливими темами впродовж останнього року, проявили себе як етичні люди, які не порушують професійних стандартів, відзначає Тетяна Трощинська.  Ідеться, приміром, про матеріали щодо закатованих на півночі Київщини, чи приліт ракети у Вінниці, чи встановлення імен загиблих у Бучі.

«Але в нас є величезний неконтрольований світ так званого блогінгу, у нас є «кожен сам собі медіа», є багато російських джерел, які навмисно викидають інформацію, і є купа всього того, що ми з вами не можемо проконтролювати. Що ми можемо зробити?

Якщо ви є джерелом цієї інформації, то всі мають про це дізнатися. Якщо вам кажуть, що вже всі все одно написали, у вас мають бути свої етичні правила. Хоча я вважаю, що вони мають бути єдині. Але в редакціях щось вирішують по-своєму.

Ми на Громадському радіо, наприклад, вважаємо, що навіть якщо всі написали, ми не маємо стати тим джерелом, яке завдає додаткового болю. Бо потім виявляється, що ім’я не встановили офіційно чи загибель не довели. Історія з Героєм Олександром Мацієвським, мені здається,  це такий урок для всіх журналістів і журналісток України, що вже більше шукати не треба». (ідеться про Героя, розстріляного після останніх слів «Слава Україні». Спершу медіа, не перевіривши інформацію, поширили прізвище іншої людини — ред.).

Читайте також: Підтримати і не зашкодити: пам’ятка для медіа, як працювати з потерпілими від насильства

Експертка наголошує, що прізвище загиблого першими повинні дізнатися рідні — це абсолютне правило. І аж ніяк не з медіа.

Наше завдання — не нашкодити

Із людьми, які переживають складні травматичні події, експертка радить говорити під запис, а не в прямому ефірі. Особливо якщо в журналіста чи журналістки немає великого досвіду.

«Тоді можна подбати, щоб усе сказане не нашкодило. Приміром, якщо йдеться про визволеного з полону. У нашому ефірі звільнені полонені неодноразово розповідали, що коли занадто багато подробиць, то це все слухають і моніторять. Якщо ти, приміром, називаєш місце, де перебував, і воно стає впізнаваним, там посилюються катування. Або дуже відверто розповідаєш хитрощі виживання в полоні, то ці хитрощі моментально «перекривають» для тих, хто там залишився. Тому дуже важливо пам’ятати, що наше завдання — не завдати шкоди. Ми розповідаємо, як людина вижила, як вистояла. Але намагаємося на завдати шкоди як цій людині в майбутньому, так і тим, хто залишився в полоні».

Трощинська зауважує, що журналісти й журналістки дуже часто спілкуються з людьми, які включаються з місця бойових дій. І тут потрібно розуміти, що вони бачать лише одну ділянку фронту, тож узагальнюючі запитання на кшталт «дайте оцінку наступальним діям української армії» можуть спотворювати інформацію. Бо в умовах Бахмута 100 метрів має значення. В умовах цієї частини фронту 3 км ситуація може відрізнятися.

«Обираючи спікерів і спікерок для радіо і телеефірів, перевіряйте їх – найпростіше це гугл-пошук біографії та іншої історії. Також переконайтеся, чи ті запитання, які плануєте ставити людині, лежать у сфері її експертизи. Чи людина не працює як політтехнолог чи політтехнологиня на ту чи іншу силу. Коли ми беремо специфічні теми (медицина, біологія, хімія, ядерна зброя), то треба дивитися, щоб пілот «кукурузника»,який у нас називається військовим експертом на пенсії, все таки не коментував ядерний потенціал Росії. І ще є так звані лідери й лідерки громадської думки — люди, які мають точку зору абсолютно на все. Це наша найбільша небезпека», — наголошує Трощинська.

Євгенія Цебрій

Схожі записи

«Вона ж недавно народила»: політолог удався до сексистських висловлювань

Проти сексуалізації: на чемпіонаті Європи гімнастка з Німеччини відмовилася від виступів у трико

9 тез про жіночу літературу від Наталки Сняданко

Анастасія Мельниченко