Повага
Колонки

Як допомогти жінкам, які пережили зґвалтування?

Мені треба не балакати, а матку вишкребти”, – говорить жінка, яка пережила  зґвалтування в перші дні окупації, а зараз з’ясувала, що можливо вагітна. Вона не вважає, що її зґвалтували, бо просто виконувала накази, які їй віддавав той виродок, і не чинила спротиву. Тому каже, що ціла, а “раз ціла, то на дорозі не валялася”. Її чоловік у війську, він ні про що не знає.

І другий важливий момент – вона живе в селі. І не хоче, щоб хтось про це знав. Надто про те, що їй треба зробити аборт. Тому зараз, коли їй намагаються допомогти, їй дуже важливо, щоб усі необхідні медичні процедури встигли зробити за один день. Бо треба швидко повернутися в село до дітей. Щоб ніхто не помітив, що вона взагалі кудись зникала, щоб ніхто нічого не запідозрив. 

А коли її запитують, чи потрібна їй допомога психологині, то “мені треба не балакати, а матку вишкребти”. 

Культура зґвалтування дається взнаки. Усе те, що толерувалося раніше (звинувачення потерпілих, об’єктивація, сексизм, виправдовування насильства, цькування через сексуальну активність…), під час війни заграло новими барвами. І шкодить. Шкодить усім нам. 

Але найперше, звісно, цій жінці. Якій складно допомогти, бо вона відкидає цю допомогу і вважає, що не потребує її. Нема сенсу розповідати їй, що треба звернутися із заявою в правоохоронні органи. Що вона ні в чому не винна. І що це воєнний злочин, який треба задокументувати. Це зайвий інформаційний шум, який їй не допоможе, і який вона не сприйме. Усе, що їй треба, – це щоб про неї подбали, створили комфортні умови для доїзду до лікарні й зробили аборт. Це її право – право на те, щоб її зрозуміли й відчепилися зі своїми спробами “заподіяти добро”. І це право треба поважати.

Читайте також: Як порушуються права українок від початку російського вторгнення?

Ми не встигли осягнути всю небезпеку толерування культури зґвалтування в мирні часи, а тепер треба робити це в екстреному порядку тут і зараз. І вчитися не засуджувати жінку за те, що з нею сталося, і за те, що вона воліє про це мовчати. А з іншого боку – проводити активну просвітницьку роботу й пояснювати, що відбувається і чому так відбувається.

Я бачу, як мобілізувалося громадянське суспільство, бачу низку важливих ініціатив (безкоштовна правова допомога, консультації адвокаток, психологинь, гінекологинь…) Дуже багато моїх колег теж готові висвітлювати цю складну тему й спілкуватися з потерпілими. Генпрокурорка Ірина Венедіктова днями зробила заяву, що “важливо в роботі з жертвами уникнути повторної травматизації” (шкода, ніхто не підказав, що жертва – це людина, яка загинула, тому не варто так називати живих жінок).

Але якщо поглянути на всі ці ініціативи очима жінки з села, яка хоче зробити аборт після зґвалтування, то навряд вони знайдуть у неї якийсь відгук.

Тому мені здається, що треба винести з цієї ситуації щонайменше кілька уроків і думати в першу чергу про те, як допомогти, а не як зробити проблему видимою: 

Припинити “полювання” на жінок. Вони самі заговорять, якщо чутимуться в силі. Якщо ж ні, то журналістам і журналісткам достатньо буде свідчень подруг, рідних або ж інших свідків. Це теж документування, ц е теж важливо й має таку саму вагу, як і розповідь потерпілої. Чим більше я заглиблююся в цю тему, тим більше це усвідомлюю. Жінки теж говоритимуть, але згодом. Їм потрібен час оговтатися. Не одразу зрозуміла, що мені муляло і чому було так складно в соцмережах написати, що я готова працювати з такими історіями. Бо одна справа, коли ти пишеш: “я готую статтю про вирощування фіалок, напишіть мені в приват, якщо ви фіалкоманка”. І зовсім інакше все тоді, коли тема неймовірно болюча та складна, а потенційні героїні матеріалів продовжують проживати свій страшний досвід і почуватимуться в безпеці тільки тоді, коли про це ніхто не знає і не дізнається.

Читайте також: «Терпи, моя красуне»: чому Путін апелює до культури зґвалтування

Офіційна риторика з боку держави має змінюватися. Ніяких “жертв” (слова, а тим паче звертання мають значення). Нікого тиску на жінок, ніяких активних спонукань та закликів. Апелювання до того, що якщо жінка мовчатиме, то світ не дізнається про воєнний злочин, а злочинця не покарають – це дуже погана мотивація для мами двох дітей, яку зґвалтували, і яка зараз сама в селі, де немає інтернету, перебої з телефонним зв’язком, а всі оговтуються від окупації й зрештою просто думають, як вижити. 

Шукати шляхи, як ефективно допомагати цим жінкам, дбаючи при цьому про їхню анонімність. Читаю, що “в Офісі генпрокурора напрацьовують алгоритм, щоб допомогти жертвам і фізично, і морально, і юридично”. Добре, що на першому місці якраз “фізично”.

Це мають бути якісь максимально практичні й прикладні речі, які точно стануть у пригоді всім – гінекологічні кабінети, де швидко і без зайвих питань проводитимуть огляди й робитимуть аборти, а також безкоштовно робитимуть діагностику інфекцій, що передаються статевим шляхом.   Гормональні контрацептиви, які роздаватимуть безкоштовно з детальною інструкцією, як їх приймати і яка концентрація буде найбільш ефективною в першу (другу, третю…) добу… І матеріальна допомога. Я не знаю, чи це можливо, але якщо є компенсації за квартплату для тих, хто приймає переселенців, за дітей, вивезених у інший регіон, за зруйноване житло, є грошова підтримка для підприємців, то чому не може бути якоїсь програми для жінок, які пережили сексуальне насильство?.. Адже їм доводиться буквально збирати себе по частинках у всіх сенсах. 

***

Про жінку, якій треба зробити аборт, зараз піклується волонтерський рух, що надає всебічну допомогу потерпілим від сексуально насильства. Мені дуже імпонує їхній комплексний підхід. Так, вони мають змогу надати їй психолога й записати її історію, однак наразі в пріоритеті прохання про консультацію лікаря та аборт. Чи заговорить ця жінка колись? Я не певна. Все залежатиме від того, як ми далі будемо працювати з цією темою і чи вдасться нам дати рішучу відсіч концепції про культуру зґвалтування й поставити в центр уваги жінку та її потреби, а не свої стереотипні й спрощені уявлення про те, що і як має бути головним у подоланні цих травм. 

Вікторія Кобиляцька,

колонка для видання ZMINA. Центр прав людини

Схожі записи

#FakeLove

Чому чоловіки у листопаді не голяться, а жінки це підтримують

Чоловічі привілеї та чому жінкам платять менше