Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Крок за кроком: як жінки допомагають одна одній під час війни?
Статтi

Крок за кроком: як жінки допомагають одна одній під час війни?

Психологічне відновлення та підтримка – найпоширеніший запит українок до фахівців. Журналістка Ольга Ситнік розповідає про проєкт «Відновлення психологічного стану жінок, постраждалих від російської агресії в Україні». Його реалізовують психологи, психіатр та соціальна працівниця ГО «Сила віку жінок».

Спеціалісти громадської організації від вересня безоплатно проводять онлайн групові та індивідуальні консультації для жінок, які перебувають в Україні та за кордоном. Щоб підтримати та допомогти справитися із обставинами у яких ті опинились. Що шукають жінки на групах підтримки та за якою методикою працють із постраждалими – читайте далі.

Потрібно було, щоб хтось мене витягнув із емоційної прірви

«Від 24 лютого я не приймала реальність. Не вірила в те, що є війна і я змушена поїхати з дітьми за кордон, залишити роботу, побут та якось жити далі», – розповідає Наталка, яка з дітьми виїхала до Польщі.

Жінка не могла знайти собі місця та тривалий час звинувачувала себе в тому, що покинула свою країну, тоді як багато інших залишилися та працюють.

«Я також звинувачувала чоловіка в тому, що він змусив мене поїхати; читала засуджувальні дописи в соцмережах та падала в якусь емоційну прірву. Мені потрібно було, щоб хтось мене витягнув з цього», – каже Наталя.

Наталка – одна з учасниць груп взаємодопомоги, якими опікується соціальна працівниця, радниця з гендерних питань Олена Девіс. 

Кожна учасниця програми говорить від свого імені, підтримує інших та утримується від осуду

Групи підтримки працюють за першими п’ятьма кроками із 12-крокової массачусетської програми відновлення Emotions Anonymous, призначеної для людей, які відчувають тривогу, горе, депресію, гнів, низьку самооцінку та інші емоційні труднощі.

Emotions Anonymous свого часу за зразок взяла 12-крокову програму АА – анонімних алкоголіків. 

«У нас 12-крокові програми досі не поширені та сприймаються як щось дуже закордонне та тільки для стигматизованих груп – людей із алкогольною, наркотичною, ігровою чи іншими залежностями. Насправді ж ці кроки апробовані мільйонами людей у всьому світі, вони дуже універсальні та дозволяють працювати із широким спектром проблем», – розповідає Олена Девіс.

Вона пояснює, що всі зустрічі відбуваються за принципом «рівна – рівній», кожна учасниця програми говорить від свого імені, підтримує інших та утримується від осуду, критики й суперечок.

«Я не знала, чи допоможе мені це, але мені потрібно було з кимось говорити, – зізнається Наталка. – Чужа країна, ми в глухому селі й навіть поговорити нема з ким.

Місцеві, як би вони не намагалися нам допомогти, просто не розуміють нас. Вони запрошують на обіди чи на заходи, а ми з дітьми нічого не хочемо – прагнемо закритись і нікуди не виходити».

Читайте також: Жінко, не плач: портрети українок, які знайшли прихисток за кордоном

Інша учасниця груп Катерина, яка виїхала із сином до Франції, зауважує, що навіть розмови з подругами, які залишилися в Україні, не дають такого психологічного ефекту, як групи:

«Чесно кажучи, після перших зібрань я не зрозуміла, чи це мені потрібно. Що, я не можу поговорити з подругами? А виявилося, що не можу. Тому, що вони в Україні і я можу говорити з ними про особисте, але не хочу їх обтяжувати, скажімо, побутовими дрібницями». 

Визнати, що ти безсильна, хоч і не безпорадна, важко

Перший крок, який роблять учасниці групи взаємодопомоги, це визнають власне безсилля. 

У багатьох одразу виникає заперечення: «Чому безсилля? Я сильна, я все можу». Але насправді людина, хоча ще й дає раду собі та навіть іншим, а вже виснажена, уточнює Олена Девіс:

«Визнати, що ти безсильна, хоч і не безпорадна, важко. Це приходить не одразу: ми так влаштовані, що до останнього прагнемо все контролювати навіть за цих найнепередбачуваніших та найскладніших обставин».

Перший крок допомагає пропрацювати страхи та тривоги й почуття та емоції, які вони викликають. Допомагає зізнатися нарешті самій собі в тому, що відбувається насправді. 

«У мене взагалі не було розуміння, що робити далі. Було таке відчуття, що вже просто не можу. Не мала бажання прокидатися, вчити мову, облаштовувати якось побут… і це тривало довго. Водночас було розуміння, що тут нас ніхто не чекав та проблеми наші ніхто не вирішить, крім мене», – ділиться учасниця Катерина.

На другому кроці учасниці починають ділитися досвідом

Другий крок – визнання вищої сили. 

Коли на групах говорять про вищу силу, то йдеться не про якусь секту чи релігію, а про те, що людині не все підвладне, пояснює Олена Девіс:

«Усвідомлення вищої сили у 12 кроках відбувається без пропаганди будь-якої конкретної релігійної системи чи вірувань. Якщо людина воцерковлена чи сповідує якусь релігію, то вона звертається, наприклад, до Ісуса Христа чи Аллаха. Якщо не вірить, то сама обирає собі вищу силу. Я, наприклад, звертаюся до Всесвіту». 

Сила, яка більша за нас, дає надію та розсудливість. Якщо на першому кроці учасниці груп взаємодопомоги виходять з ізоляції, то на другому вони починають ділитися досвідом та ідентифікують себе з іншими. 

«Мене в описі цього проєкту саме і зацікавило те, що будуть групи. Зазвичай я не люблю назагал всім розкриватися, а тут якось мене це привабило і я захотіла в такий клуб «за інтересами», щоб почути інші історії. Мені потрібно було отримати або підтвердження своїх думок, або спростування», – уточнює Наталя.

Читайте також: Жінки і війна: вийшов фільм «Oh, Sister!» із історіями українок

Соціальна працівниця пояснює, що на етапі другого кроку група працює з провиною та соромом. Це саме те, що сьогодні може відчувати більшість жінок, адже в суспільстві їх активно соромлять та звинувачують за те, що вони вивезли або, навпаки, не вивезли своїх дітей з України. Досвід інших щодо спротиву цьому суспільному тиску безцінний.

«Шалене було почуття провини, яке має коріння ще з дитинства, та «комплекс вцілілої». У найгарячішу фазу – 40 днів – ми були в Києві, і я волонтерила. А потім чоловік сказав, що треба їхати, бо це надовго. І в якийсь момент я навіть сина звинувачувати почала в тому, що, аби не він, я була б в Україні. Ми це все пропрацювали, і зараз від почуття провини я абсолютно звільнилася: нікому нічого не винна», – розповідає Катерина.

Нині я дуже далеко і постійно хвилююся за чоловіка

Третій крок – передання свого життя цій вищій силі.

Самі учасниці говорять, що їм важко дається втрата контролю, і на цьому етапі важливо перестати контролювати все. Довіритися вищій силі, жити з проблемами та в умовах війни, але не зосереджуватися тільки на цьому, каже Олена Девіс.

Гарно це «передання свого життя» пояснює Катерина:

«Я звикла все контролювати. Все моє життя було тотальним контролем, і його було занадто. Нині я дуже далеко і постійно хвилююся за чоловіка, і в цьому питанні мені точно варто покладатися на якусь вищу силу. А я цього абсолютно не вміла робити раніше.

Допоміг повірити в цю силу нещодавній випадок. В Україну відправили 20-тонну фуру, я з тим допомагаю, і її відмовилися волонтери розвантажувати. У відчаї я почала молитися, і знайшлися люди, які все зробили». 

Це безцінно, коли ніхто тебе не засуджує і не дає порад

Четвертий крок – це проведення інвентаризації ресурсів. Це етап на якому учасники груп визначаються, що можуть змінити або додати у своє життя, щоб відновлюватись.

«Я думала, що ми просто поговоримо і все. Якісь там кроки нам озвучать, та чи буду робити я їх – не була впевнена, – зізнається Наталя. – Але вже після перших зустрічей, на яких я ревіла та не могла зупинитися, зрозуміла, що мені стає легше. Я була здивована, що так може бути. Це безцінно, коли ніхто тебе не засуджує і не дає порад, а тобі дають виговоритися, дають інструменти й пояснюють, як з ними працювати, а ти вже береш їх для себе чи ні».

Олена Девіс пояснює, що кроки – це не догма та не залізобетонна конструкція груп, а лише задана рамка.

«Я не переймаюсь, люди будуть за п’ятьма кроками відновлюватися чи без них. Головне, що вони знаходять ресурси та починають бачити в кризі перспективу.

Наприкінці першого набору була учасниця, яка написала: «Вибачте, що мені не зайшли п’ять кроків». Я їй відповіла, що кроки – це не головне. Ціль – це відновлення. Кроки – це інструмент, ви можете їх взяти, а можете не брати. Кожен в цих групах знаходить і бере те, що йому потрібно», – розповідає соціальна працівниця.

Помилок ніхто не робить: ми просто приймаємо вдалі чи не дуже рішення в певних обставинах

П’ятий крок: визнання особистих помилок.

На цьому етапі учасники говорять про свої помилкові рішення і вчаться пробачати їх собі.

«Я сама проходила цей крок колись, і це дуже важко – перед групою визнати свої помилкиБо насправді помилок ніхто не робить: ми просто приймаємо вдалі чи не дуже рішення в певних обставинахІ варто пробачати собі ці рішення та йти далі»,  – зазначає Олена Девіс.

Наталя радить тим, хто вагається, чи йти на це, все ж спробувати:

«Говорю з особистого досвіду, маючи певний скепсис до багатьох психологічних штук. Тут якась дружня психологія, тобі не длубаються в мізках, не лізуть у душу, а пояснюють, що може бути інакше та простіше, що з будь-якої ситуації є вихід. Тебе наче беруть за руку і ведуть по кроку».

Групи психологічної підтримки безоплатні, оскільки фінансуються фондом «Відродження». Записатися на групи можна за посиланням.

Схожі записи

До Верховного суду США призначили наступницю Рут Гінзбург

Жінки у STEM: в Україні запустили відеопроєкт «Науковиці»

Оголошено набір у «Школу молодих жінок-політиків 2016»