Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Із другорядної персонажки — у головну: «Гамнет» Меґґі О’Фаррелл як голос Енн Гетевей, а не Вільяма Шекспіра
Книжкова полиця Статтi

Із другорядної персонажки — у головну: «Гамнет» Меґґі О’Фаррелл як голос Енн Гетевей, а не Вільяма Шекспіра

О’Фаррелл Меґґі. Гамнет / пер. Є. Канчури. Харків : Віват, 2023. 352 с.

«Гамнет» Меґґі О’Фаррелл — історичний роман про ту, на кого історія довго не зважала. Головна персонажка Агнес (більше відома як Енн Гетевей) — цілителька-зіллярка, мати, а також дружина Вільяма Шекспіра. Хоч, говорячи про цей текст, зовсім не випадає визначати Агнес через шлюб із драматургом, радше навпаки: саме Вільям тут передовсім постає як чоловік Агнес — це його головна іпостась, а вже потім ідеться про Шекспірову театральну кар’єру.

Френсіс Бекон, сучасник Вільяма Шекспіра, в есеї «Про любов» писав, що сцена більше за людське життя прихильна до кохання, бо в театрі, на відміну від реальності, любов частіше стає предметом комедій, ніж трагедій. Натомість у дійсності вона чинить забагато лиха: мов сирена чи фурія. Меґґі О’Фаррелл розповідає історію шлюбу того, хто, либонь, найкраще з-поміж усіх письменників зміг передати найтонші порухи любові на ко́ні, але в реальному житті пережив із дружиною трагедію непорозуміння. Від бубонної чуми помирає син Гамнет — і нагору подружнього життя виходять затамовані самотність та образи.

Чи може підпорядковане промовляти?

Будинок подружжя побудований у формі літери А, що подобається Агнес: через першу літеру її імені вона проживає споріднення з новою оселею. Та водночас уже в першу ніч по весіллі відзначає, що шлюбне ліжко розташоване якраз на перекладинці літери, себто висить у повітрі. Агнес передчуває, що не зможе спати тут, не маючи тверді під собою. Більшість наступних ночей вона проведе в самотині, чекаючи на свого чоловіка.

Агнес — Пенелопа ранньомодерного часу: з садом і пасікою замість ткацького верстата. На відміну від давньогрецької посестри, їй відомо, що Одіссей у порядку, і вона навіть періодично бачить його. Але це не зараджує головній біді — приреченості на тривожне чекання. Українські читачі, чуючи профетичні звіряння Агнес про безсоння, можуть згадати рядки з вірша «До Одіссея» Ірини Шувалової: «моє тіло закам’яніло / вросло в верстат / я хазяйка дому / в якому вночі не сплять». По суті, Ірина Шувалова та Меґґі О’Фаррелл роблять тотожне: дають голос тому (а точніше тій), хто був цього голосу позбавлений. У романі «Гамнет» головна персонажка — Агнес, а не її партнер, про якого й так написані тисячі томів. Меґґі О’Фаррелл навіть не наділяє його іменем у своєму романі: тут він не геніальний драматург Вільям Шекспір, а чоловік своєї дружини і згорьований батько.

Відьомський сад VS Лондон: Агнес та Вільям як два полюси

Уже в передмові роману сказано, що Агнес «химерниця» і має «відьмацький садочок». Тримаючи людину за руку, вона здатна читати її радощі й жалі. Саме так «по-химерницьки» вона й обирає собі чоловіка: бачить усередині нього безмежжя шарів і «розлогу землю з печерами й западинами». Що ж до саду, то Агнес — утілення природи, в опозиції до якої постає димний і заюрблений Лондон, який намагається вкрасти в неї чоловіка: обплутує його магією театральних костюмів і декорацій. Агнес така не перша: дар передався їй у спадок. У місті й у довколишніх селах пліткують, що її матір’ю була не проста жінка, а лісовий дух на ім’я Ровена – воно співзвучне англійському rowan (у перекладі — горобина). Тож і Агнес не тільки повсякчас отримує знаки у вигляді грона горобини, а й сама вирощує лісові рослини, якими лікує недужих. Натомість Вільям не може розрізнити й найпростіші трави, оскільки належить до іншого штучного світу.


Читайте також: Геть ейджизм: 5 книжок про виклики для жінок


Рослинна символіка в «Гамнеті» надзвичайно важлива. Наприклад, за першої зустрічі Вільям відчуває від Агнес запах розмарину. (Так, у «Ромео і Джульєтті» із розмарином Джульєтта асоціює Ромео; і той же розмарин кладуть на тіло вже мертвої Джульєтти. Це зілля має дві конотації: любов і смерть). А їхній маленький син Гамнет на перших сторінках роману, не знайшовши нікого, хто міг би відвернути смерть, спересердя копає ногою горіхову шкаралущу (і саме в горіховій лушпинці ладен був замкнутися Шекспірів Гамлет, якби не «лихі сни»).

Прикметно, що в час, коли Гамнет переживає свій найлихіший сон, його батьки, як завше, розділені: Агнес порядкує на пасіці й у саду, а Вільям ставить нову п’єсу в Лондоні.

Батьківство й досвід утрати

Агнес — потужна захисна фігура матері, яка, розтерши в ступці трави, турбується про слабких і хворих. Її донька Сюзанна навіть скаржиться, що Агнес відчуває материнський відрух до цілого міста, а не тільки до власних дітей. Її любові вистачає для всього земного. На це зокрема вказує й потяг до бджільництва. Адже бджіл традиційно пов’язують із культом Артеміди (Агнес мала постільгу, яку віддала після шлюбу, символічно обмінявши мисливську зброю на захисну) та Деметри (земля слухається її як нікого іншого). Маючи талант до зцілення, вона природно вступає в конфлікт із міським лікарем, який вважає її конкуренткою: Агнес надто сильна й розумна.

Однак ані її зілля, ані лікареві медичні поради не здатні порятувати від чуми дитину, смерть якої була передчута ще до її народження. Чума в «Гамнеті» приходить із Венеції: Джудіт, молодша донька Агнес, знімає брудну тканину зі скляних венеційських намистин — і її кусає заражена блоха. Близькість «смерті» й «Венеції» навіює асоціації з текстом Томаса Манна, де наприкінці помирає зовсім не Тадзьо, крихкість і хворобливість якого турбує головного героя. Тож опісля родинної трагедії Агнес картає себе за те, що, боронячи від пазурів хвороби найслабшу дитину, проґавила, що бубонна смерть чатувала на зовсім іншого.

Спроба жіночого ретроспективного погляду на історію, що розгорталася навколо і про чоловіка

Меґґі О’Фаррелл порушує проблему різних досвідів проживання одного горя, оскільки після смерті Гамнета між Вільямом та Агнес постає комунікаційна прірва. Найважчими для Агнес видаються не ситуативні еротичні зради її чоловіка, а видима зрада пам’яті їхнього померлого сина. Вільяма не було поруч, коли Гамнет народився. Так само його не було, коли хлопчик помирав (встигає приїхати лиш на зашивання савана). Відтак він і зовсім купує новий будинок, таким чином мовби відокремлюючи себе й родину вже не тільки від Гамнета, а й від його привида. Між іншим, привида цього бачать лише повитуха (типовий образ медіумки між світами живих і мертвих) та молодша донька Джудіт, оскільки успадковує дар до (над)природного від матері.


Читайте також: Долаючи стереотипи: жіночі досвіди порятунку від війни


У цій ситуації спокусливим стає поділ у романі жіночого й чоловічого на світ чулості/нечулості. Проте це не так. Адже, зрештою, Вільям задля порятунку коханих ладен узяти удар смерті на себе не менш відважно за маленького Гамнета. Доказом цього власне і стає трагедія «Гамлет», яку він присвячує своєму сину.

Тож Меґґі О’Фаррелл вдається, зробивши маргіналізоване центральним, дотриматися етичного балансу почуттів. Роман «Гамнет» — гідна спроба нового — жіночого — ретроспективного погляду на історію, що розгорталася навколо і про чоловіка — Вільяма Шекспіра.

Валерія Сергєєва

Схожі записи

«В українців дуже коротка суспільна пам’ять – як в акваріумної рибки» — Лія Достлєва

Українські жінки-науковці дослідили громадську думку щодо жінок у політиці в Україні та Грузії

«Поки триває війна, наша армія найкраща у світі»: чи говорять про сексуальні домагання у ЗСУ?