Повага
Image default
Книжкова полиця Статтi

«Фемінізм і місто»: коли чудове хочеться зробити ще кращим

Нарешті це сталося! Завдяки видавництву «Видавництво», Еммі Антонюк та іншим талановитим митцям, на українському книжковому ринку з’явився наш перший комікс про фемінізм – «Фемінізм і місто». Створений на базі українських реалій, нашими українськими авторками та авторами, чудовий та самобутній продукт. І це, звісно, на часі. Нам уже давно бракувало популярної, легкої та «модної» літератури про фемінізм, гендерну рівність, дискримінацію та інші важливі речі. Літератури, що не навчає й повчає, а просто й весело розповідає про складне, нормалізуючи фемінізм як явище та світогляд. «Фемінізм і місто», сама назва якого натякає на найпопулярніший серіал 2000-х «Секс і місто», упевнено заповнює цю нішу, розповідаючи про проблеми та переживання, знайомі будь-якій українській дівчині чи жінці. І робить це «стильно, модно, молодьожно», переміщуючи саме поняття фемінізм із чогось дивного й маргінального в поле популярної культури.

А тепер перейдемо до деталей

«Фемінізм і місто» — це комікс, сценарій якого написала Жанна Озірна за мотивами феміністичних колонок Емми Антонюк для порталу «Гендер у деталях». І йдеться в ньому про «жінок, їхні бентеги, мрії та боротьбу проти несправедливості». Це десять коротких, написаних простою мовою історій, що описують типове буденне життя сучасної жінки, якій кожен вважає за потрібне розповісти, як жити. Що носити, як себе називати, чого прагнути, якої форми мати груди та як поводитися. І ця ідея, безсумнівно, промовляє до кожної з нас. Кому з нас, жінок, не розповідали, що ми занадто товсті чи худі, що наше місце на кухні. Що ми недостатньо привабливі, занадто відверто вдягнені чи ніколи не зрівняємося з чоловіками у професіоналізмі? Жінка в патріархальному світі, як би вона не поводилася, ніколи не буде «достатньою». І якраз тому основна ідея «Фемінізму і міста» потрапляє нам у саме серденько.

Сторінка з книги-коміксу "Фемінізм і місто"
Сторінка з книги-коміксу "Фемінізм і місто"
Сторінка з книги-коміксу "Фемінізм і місто"

Не обійшлося й без «але»

Жанр колонки та жанр коміксу — неймовірно різні, і потрібен неабиякий хист, аби перекласти всі сенси довгого детального тексту у візуальний формат. Я можу сказати, що здебільшого авторкам та авторам «Фемінізму та міста» це вдалося. Але, на жаль, не всюди. 

Візьмемо, наприклад, комікс «Ще один спосіб сказати «ні», коли «ні значить ні» не розуміють», у якому йдеться про дієвий спосіб захиститися від небажаної чоловічої уваги – а саме вигадати собі небезпечного та «крутого» покровителя – хлопця, який сидить у в’язниці за вбивство. Тобто ніби говорять нам автори (які насправді, я впевнена, мали на увазі зовсім не це): єдиний спосіб для жінки зберегти недоторканність свого простору — це «належати» статусному чоловікові, хай навіть уявному. Жінка без «господаря» — доступна ціль, наче говорить нам цей комікс, тож якщо в тебе його немає — так хоч вигадай.

І от саме тут мені дуже бракує невеличкої дидактичної частини, хоча мета цього коміксу — не повчати, а розважати. Звісно, кожній жінці, яка живе в нашому недосконалому суспільстві, дуже часто доводиться вдаватися до стратегій захисту. І часто ці стратегії – мімікрія та підлаштування під традиційні патріархальні норми. Збрехати, що маєш хлопця, щоб до тебе не залицялися. Збрехати, що не можеш мати дітей, якщо не хочеш пояснювати, чому ти зробила свідомий вибір їх не народжувати тощо. І це абсолютно нормально й часто навіть рятує життя. Але це — не фемінізм, не феміністична практика. Це практика виживання.

Фемінізм особисто для мене — це сміливість назвати своїми словами основну проблему. Не важливо, що саме роблять жінки, аби захистити свій простір. Їхня реакція, їхня поведінка — це максимально другорядна річ. Основна проблема — це те, що жіночий особистий простір узагалі хтось наважується порушувати. Що «киць-киць», нав’язливі залицяння та приставання – досі норма. Що жінку без «володаря та господаря» досі вважають доступною, вона буцім належить усім і кожному. І звертати увагу на це — вкрай необхідно. Не умовній Наталці, Ані чи Олесі треба пояснювати, як захиститися від небажаної уваги через мімікрію та талановиті вигадки (вони це й так вміють, ми всі зростали не у вакуумі), а втовкмачувати в голови кожного Сашка, Сергія та Олега, що особисті межі жінки чи взагалі будь-якої іншої людини перетинати не варто.

Інша річ, яка мене дещо збентежила — це кінець коміксу

На останньому малюнку головна героїня «іде в світле майбутнє» за руку з гарним чоловіком, якого вже давно хотіла запросити на побачення, показуючи фак усім суспільним уявленням про те, як треба і не треба робити. З одного боку, це дуже мило. Стосунки, любов, парність — це прекрасна річ, яка може суттєво прикрасити життя (особливо, якщо справді спробувати звільнити цю сферу від патріархальних стереотипів). Але з іншого боку — справді? Феміністична книжка, яка закінчується умовним «і жили вони довго та щасливо» та ще раз (мільйонний раз) цементує уявлення про те, що щастя жінки — саме в отому «йти разом у світле романтичне майбутнє»? У стосунках та емоціях? Для мене, на жаль, саме в цьому контексті — це дуже сумний кінець, який показує, що навіть ми, свідомі феміністки, досі маємо багато сліпих плям та неусвідомлених стереотипів, які все ще керують нашою поведінкою. Чи закінчили б ми так комікс про пригоди молодого хлопця в місті?

І нарешті скажу кілька слів про візуальну частину

Художник Сергій Чудакоров постарався на славу — комікс яскравий, інтуїтивно зрозумілий та загалом приємний оку. Головна героїня, вона ж – гіпотетично Емма, виразна, харизматична, із нею легко себе асоціювати. Але мені, людині, зіпсованій шведським контекстом, в очі впала одна важлива річ. А саме — неймовірно стереотипні зображення дівчат та жінок: довге волосся, фігура «пісочний годинник», короткі спіднички та підбори… Чоловіків це стосується не менш, але об’єктивація — це все ж таки наша, жіноча проблема. І так, я розумію частково мету цього візуального прийому та повідомлення, яке він несе. Не обов’язково бути «неголеним опудалом» з короткою зеленою стрижкою аби вважатися феміністкою, а також феміністки – це такі самі «звичайні» гарненькі жінки, яким просто хочеться рівності та поваги. Але на мою думку, таке загравання з уявною «звичайною жінкою», яка боїться стереотипів про фемінізм (ніхто ж не хоче видаватися непривабливою агресивною потворою в мішкуватому светрі!), можуть бути доволі небезпечними. Де межа між тим, що ми називаємо «популярним фемінізмом», і тим, що не фемінізм узагалі?

До того ж, репрезентація й зображення людей — чоловіків, жінок, небінарних осіб — у всій їхній різноманітності та різнобарвності, саме по собі інструмент, який поступово та ніжно змінює суспільство. І саме візуальної репрезентації різних людей мені в коміксі дуже бракувало.

Але годі критики

Правда в тому, що критикувати завжди є сенс лише те, що від початку хороше та цінне. «Фемінізм і місто» — прекрасний екземпляр популярної літератури на гарячу тему. І саме тому, що він чудовий, його хочеться зробити ще кращим. Рефлексувати, думати, аналізувати. Вказувати на можливі логічні чи ідеологічні помилки. Обдумувати ще раз свою позицію і згадувати свої історії. І саме цей поштовх до рефлексії – ознака справді класної книжки.

Анна Топіліна,

Зображення: yakaboo.ua

Схожі записи

Гендерні підсумки 2019 року. Згадаймо зради й перемоги

«О, засипте ріки крові!»: жінка і корида  

Сексизм від політиків: гарна сукня і вузьке мислення