Повага
Колонки

Фемінізм у наплічник – і до школи!

Восьма година вересневого ранку. Виходжу з таксі й сонними очима дивлюся на школу, де от-от на 45 хвилин із журналістки перевтілюся в учительку. Мій предмет — рівноправ’я. Тема уроку — фемінізм. Коронне каверзне запитання — «от воно мені взагалі треба було?»

Спойлер: так, треба було! Але якщо по черзі, то все почалася влітку…

Я сиділа в офісі й гортала стрічку новин настільки агресивно, наскільки це зазвичай робить журналіст(ка), коли ще один чиновник(ця) після ще одного дзвінка блокує ще один номер. Зазвичай у такому настрої я ухвалюю свої найшвидші рішення. Отож, за п’ятнадцять хвилин, уже опанувавши себе, я сиділа й думала — а як так вийшло, що під дописом Лізи Кузьменко про новий освітній проєкт уже красується мій коментар, у якому я добровільно погодилася піти в рандомну школу (до рідної кілька сотень кілометрів) і говорити там із підлітками про фемінізм?

«Журналістки проводять лекцію для 30 учнів та учениць: розказують як прийшли у професію, коли і як почали практикувати фемінізм, чому важливо, аби медіа виробляли контент без сексизму та дискримінації, як зробити журналістський матеріал гендерночутливим, чому важливо дивитися на світ через гендерну оптику», – пояснює ініціаторка проєкту, журналістка та засновниця ГО «Жінки в медіа» Ліза Кузьменко. 

І пояснює переконливо. Додає, що основна ідея ініціативи «Гендерні окуляри в школі» полягає в тому, щоб молоді журналістки показали школяркам — жіноче лідерству існує. От воно, бери, користуйся, насолоджуйся! 

Звичайно, я захотіла долучитися. Та вже коли Ліза сказала, що я в команді, мій бентежний мозок почав вагатися. По-перше, я побоююся підлітків. Ну, знаєте, згадую свій 9-А, наші танці на партах під час правознавства і маю причини побоюватись…  По-друге, подавшись у журналістику, ніякий вчительський талант я в собі не згубила. Хоча дві пари в першого курсу кількома місяцями раніше провела таки успішно. Так мені подобається думати. 

Однак за якийсь час я вже обговорювала план лекції разом із Тонею Андрійчук, з якою ми вирішили об’єднатися й провести два уроки, але разом. На той час ми лиш місяць як перестали бути однокурсницями — закінчили навчання, під час якого не раз бачили публічні виступи одна одної. Привіт тобі, наш рідний Лесин СНУ.

Концепція була простою — Тоня відповідає за доступні пояснення складних речей. А я відповідаю за трагікомічні історії з життя про те, що сексизм ще існує. Їх у мене вистачає. Одну з них я вже розповідала в тексті «Ти на роботу йдеш чи заміж?» Якщо розповім узагалі всі, буде повноцінна прикра книжка. 

«Треба більше говорити простими словами про фемінізм, аби люди не боялися цього слова і краще розуміли, що воно означає», — каже Тоня, і я з нею погоджуюся. 

Отож, день ікс. Я у школі. До дзвінка на перший урок – 10 хвилин. Наш із Тонею 9-Б ще займається своїми справами в коридорі. Я роблю селфі на тлі порожніх парт, закидаю в інстаграм і підписую: «Так, я у школі. Так, у мене перелякані очі». Тоня попереджає, що запізниться десь на пів уроку. Мої очі в той момент, я впевнена, стали ще більш переляканими, але чого мене навчили три роки в журналістиці, так це вчасно опановувати себе й у будь-яких ситуаціях посміхатися. Дякую за це всім причетним. 

Урок я починаю з того, що як журналістка роблю на професійному рівні — ставлю запитання. Точніше, прошу підняти руку тих учнів, які вважають, що:

  1. Чоловіки і жінки мають отримувати однакові гроші за однакову роботу.

Всі підіймають руки. Я дивлюся на дітей із цікавістю.

  • І мама, і тато мають бути однаково залучені до виховання дитини.

Всі підіймають руки. Діти дивляться з цікавістю на мене.

  • І хлопці, і дівчата повинні почуватися однаково захищеними.

Всі підіймають руки. Урочисто оголошую: «Вітаю! Всі ми щойно погодилися з основними ідеями фемінізму».

Класна кімната наповнюється наростаючим «Ого-о-о-о», учні починають щебетати одне з одним…

— Ань, ти чула?

— Оце да!

— Фемінізм, Вітя, фемінізм! 

— Опа-а-а, не чекали, не чекали… 

— Так-так-так, тепер дальше!

Я сміюся. Такої реакції я не чекала, але мені вона подобається, вчителька на останній парті перехоплює мій погляд і починає сміятися теж. Я лагідно заспокоюю активізованих учнів і представляюся:

«Мене звуть Марія, і про мене треба знати два факти. Перший — я феміністка. Другий — я журналістка-розслідувачка. І ці дві ролі для мене означають одне і те саме — дивитись на буцімто звичайні речі трохи глибше. І бачити не лише картину чи дошку, а й стіну, на якій вона висить. Бо деякі стіни з часом руйнуються»

Як ви можете здогадатися, свій тодішній текст я прописала заздалегідь і пишучи цей блог, зовсім не нехтую опцією «копіювати».

Далі констатую, що героями більшості журналістських розслідувань стають чоловіки. Чому? Бо мають більший доступ до влади. А корупція завжди там, де влада. Далі розповідаю, як один суддя пропонував мені вийти заміж за його помічника замість того, аби писати статтю про підозріло дорогий ремонт суду. Потім ще ряд історій, які показують, у чому проблема. 

Приходить Тоня. Дуже вчасно. Саме тоді, коли в мене вже почало пересихати у горлі. Ділиться власним досвідом. Розповідає про те, як на початку своєї роботи несвідомо додавала до окремих текстів нотки сексизму, а потім зрозуміла — щось не так. Говорить про віддзеркалення і про те, як від сексизму страждали її знайомі хлопці. 

При цьому ми говоримо з учнями. Я питаю – у чому, на їхні думку, дискримінують чоловіків, а в чому жінок. Намагаюся пояснити, що рівні права – це і рівна відповідальність, тому у виграші тут усі.

За другою партою середнього ряду, схрестивши руки, сидить хлопець і багатозначно посміхається. Відчуваю, що от-от щось буде. Готуюся приймати удар. Готуюся від нього не ухилятися.

Коли мова заходить про жінок у політиці (а я тоді саме готувалась «увірватися» в політичну журналістику, і це була у всіх сенсах моя тема), хлопець недбало кидає, мовляв, жінка не може бути мером. Вона не здатна. 

Питаю – чому.

«Ну бо це жінка».

Окей, нагадую собі, що це підліток, і я не можу відповідати так, як відповіла б дорослому.

Уточнюю, чи на його думку стать відіграє вирішальну роль у занятті політикою. Ствердно киває. Недовго думаючи, пропоную йому двобій — позмагатися в тому, хто з нас краще знає про повноваження мера. Він — дев’ятикласник чоловічої статі. Чи я — людина, яка пише про політику, але (ой, лишенько!) людина жіночої статі.

Зухвала посмішка зникає. Хлопець йорзає на своєму стільчику і ввічливо відмовляється. Визнає, що я все ж маю більше шансів перемогти. Для мене це було кульмінацією уроку. Я хочу вірити, що після цього він замилиться, чи точно має рацію. Але я реалістка й розумію, що для цього таких уроків треба більше.

Коли згодом обговорюємо проведене заняття разом із Тонею, вона говорить, що для неї найяскравішим був інший момент. Доволі сумний.

«Наприкінці уроку діти знімали відео для тік-току. Воно мало перевернути стереотипну фразу “ти ж дівчинка”, “ти ж хлопчик” у позитивний сенс. Наприклад, “ти ж дівчинка, а отже – можеш водити машину”. Хлопці не хотіли виходити. Вчителька підійшла до одного хлопця, який сидів на останній парті, і сказала: “Ну що ти як дівчинка? Іди, вийди і скажи”. Щойно ми спростовували цей стереотип, як тут учителька сама його протранслювала. Було прикро почути це від неї».

Так! Тим паче, на наше прохання зняти відео (частина умов проєкту) активно відгукувалися саме дівчата. Тож бути як вони конкретно в тому місці і в той момент означало брати і робити. 

Перед другим уроком, вже з 11 класом, я хвилювалася менше. І навіть не питала себе, чи мені це потрібно. Потрібно. Навіть якщо я роблю це не ідеально. Питаю в Тоні, чого завдяки цьому досвіду навчилася вона сама. Відповідає:

«Того, що потрібно пояснювати, на перший погляд, прості речі і розвіювати міфи… На жаль, і серед цього покоління є чимало стереотипів. На це дуже впливає те, як із ними спілкуються вчителі. Якщо вчителі транслюють на них застарілі погляди, то й діти мимоволі їх переймають»

Я ж переконалася, що слово «фемінізм» лякає всіх значно більше, ніж його сенс. Фемінізм це про свободу вибору. Не про верховенство жінок, не про ненависть до чоловіків і не про щось складне. Це про рівність, свободу й безпеку. У всіх нас є як жінки, яких ми любимо, так і чоловіки. Насправді все просто. 

Ускладнюємо тільки ми. 

Марія Смик

Схожі записи

Чому чоловіки у листопаді не голяться, а жінки це підтримують

Як з мене не вийшла #яжемать і чому я не люблю цей мем

Разом — сила. Мої підсумки року

Ірина Славінська

Залишити коментар