Повага
Книжкова полиця Статтi

Безумні жінки геніальних чоловіків: історія Мілеви Айнштайн

Мілева Айнштайн

Славенка Дракулич. Мілева Айнштайн: теорія туги / Переклад Наталії Хороз. Тернопіль: Видавництво Богдан, 2023. 176 с.

Ніч перед кінцем історії 

Ніч, коли одна жінка переживає глибокий сором. Щойно чоловік вигнав її з дому разом із синами (десяти й чотирьох років). Він просто здав в оренду їхню квартиру в Берліні, розраховуючи, що дружина повернеться до Цюріха, де жила до того й де, між іншим, дому в неї теж уже немає. Навздогін прилетіли дві інструкції — листи, передані не особисто, а через колегу-секретаря. Чоловік указав умови, за яких жінка може залишитися з ним поруч. Вона мусить відтак піклуватися, щоб у домі було чисто, щоб у хлопа була свіжа білизна, гаряча їжа. Істерик і претензій чоловік не потерпить, входити до його кімнат вона права не має, жодних фізичних контактів між ними, жінка не має права першою заговорити до чоловіка. 

Її карають так, як могли б карати жінку, яка зрадила, але якій не можуть дати розлучення. Один нюанс: це їй зрадили, а не вона. Її чоловік уже пару років має іншу родину, він фактично одружений зі своєю кузиною, виховує її доньок, а законна дружина є партнеркою хіба формально. Втім, Мілеві залишили честь мити майтки самого Альберта Айнштайна, хіба їм того мало?


Читайте також: Уривок із книжки «Мілева Айнштайн: теорія туги» Славенки Дракуліч


Їй соромно. Жінка просить притулку на цю ніч у квартирі подруги, яка не ставить зайвих запитань. Мілева не спить: плаче, пише листи, роздивляється синів, згадує, заварює чай і їсть зготоване мамою в Новому Світі сливове повидло (Мілева солодкого не любить). Зранку почнеться нове життя. Ранок хочеться щосили відтермінувати. Листи Альберта її розізлили. Сором завжди спонукав її чинити спротив, боротися до першої крові (її крові, от у чому річ). Вона вирішує не залишатися поруч із чоловіком, не приставати на його огидні умови. Вона повертається в Цюріх, не маючи грошей і перспектив, сподіваючись, що сини простять їй егоїстичну потребу зберегти гідність. Вона злиться.

Мілева із синами Едуардом і Гансом Альбертом

Так починається роман про Мілеву Айнштайн, атмосфера гнітючого сорому й пекучої люті простір цієї книжки так і не покине до самого фіналу історії.  

За реальними подіями

Славенка Дракулич як есеїстка нам добре відома. З її ж романів українською був оприлюднений лише один — «Ніби мене нема(є)». Це документальна проза про зґвалтування на війні, створена на основі свідчень жінок, які стали жертвами воєнних злочинів у Боснії. Дракулич нечасто писала художню прозу, яка в основі своїй не мала б задокументованого факту. Її авторський вимисел нарощується на реальну подію і головне — на реальне свідчення. Героїня Дракулич завжди свідчить про безпосередньо пережитий позахудожній досвід. Це стосується і її роману про Мілеву Айнштайн «Теорія туги». Усе таки роман, біографічний роман, не документ, але сотворений в режимі документу. 

У чому різниця? Документ потрібен тоді, коли немає сліпої довіри — до героя і автора. У романі ж ми мусимо довіряти героїні й довіритися авторці. 

Перша, сербська, дружина Айнштайна

Мілева Марич приваблює Славенку Дракулич насамперед через походження. Сербка з Воєводина, яка значну частину життя прожила за межами рідної країни в «старій Європі», де адаптуватися так і не змогла, але й повернутися до батьківського простору не вміла. Сербія свою блудну доньку й не зауважувала довгий час. У сербську культуру Мілеву повернули хіба в 2000-х, тепер вона помітна там постать (зокрема героїня кількох романів). Марич ідентифікувала себе як слов’янка, особливо, коли жила в Празі часів протистояння чехів і німців, рідною мовою називала сербську (хоча мала вільну угорську, німецьку і французьку поміж тим). 

Славенку Дракулич
Славенка Дракулич

Хорватка з Далмації Дракулич із 1990-х жила в екзилі, по закінченню війни живе «на дві домівки», остаточно не заземлившись ні в Швеції, ні в Хорватії, ні в США, ні в Австрії (цими локаціями вона час від часу підписує свої есе). 

Вони обидві — Мілева і Славенка — інтегровані в європейський контекст, та при тому обидві дуже чутливі до культурного статусу «чужинки з незрозумілих Балкан». 

В одному з двох листів, які ознаменували кінець стосунків між Альбертом і Мілевою, він якраз «чужинкою» її й назве. Це стане останньою крапкою для Марич. Листи Айнштайна існують, Дракулич легко інтегрує ці документи в свій роман, вона потребує цього «чужинка» в листі ображеного за власну зраду чоловіка. Ну бо вона пише зокрема роман про відчуження. 

Дівчина з південного прикордоння Гамбурзької імперії, її імперії залишилося існувати чотири роки. У романі Дракулич є один прегарний у своїй символічності момент:  письменниця робить день розлучення Мілеви днем, коли Німеччина оголосила війну Сербії, почалася Перша світова. Покидаючи Берлін і чоловіка, у потязі Мілева читає новину, що тепер вона — офіційно належить до ворогів і Берліну, і свого колишнього вже чоловіка. Офіційне розлучення Мілева надасть Альберту лише після Першої світової війни, 1919 року, за пару місяців до підписання Версальського договору. Перегляд політичних мап світу і приватних кордонів. Символізм, яким Мілеву забезпечила сама її біографія, Дракулич зробила художнім прийомом роману про сербську дружину Айнштайна.

Хто така Мілева Марич

Мілева Марич
Мілева Марич

Коли я називаю Мілеву Марич «першою дружиною Айнштайна», то роблю це навмисно, але не намагаюся знецінити її роль в історії й науці, скоріше прагну гранично й наочно інструментуалізувати цю роль. Що б ця непересічна жінка не зробила в професії, якими б не були її спроможності, ми достеменно знаємо про неї лише як про компаньйонку Альберта Айнштайна, чийого внеску в свою роботу він публічно й не визнав (на відміну від інших математиків, які допомагали йому з розрахунками, як-от Марсель Гроссман). 

Мілева Марич — фізикиня, математикиня, одна з перших жінок у світі, яка здобула математичну й фізичну вищу освіту, перша така сербка. 1896 року Марич вступає на медичний факультет Цюріхського університету, єдиного, куди приймали жінок. Але за пару місяців переводиться до Політехнічної школи на математику й фізику. За все існування школи вона — п’ята студентка, а в своїй групі — найстарша зі слухачів. Тут же вчиться й Альберт, він наймолодший, йому сімнадцять. 

Мілева дуже добре стартує в навчанні, роман із юнаком їй заважає, на рік вона офіційно переводиться до Гайдельберга, щоби бути подалі від Альберта й займатися наукою, слухає лекції з теоретичної фізики. Але Альберт вмовляє Мілеву повернутися. Четвертий курс вона закінчує знову в Цюриху. Складає перехідний дипломний іспит. Професор Вебер приймає тему її дисертації з теплопровідності. І тут починається єралаш. Дракулич у романі припускає, що в цей час у Мілеви загострилася вроджена психічна хвороба і далася знати небажана вагітність. Дракулич зосереджується на цих двох факторах, бо її Мілева — жіноче тіло, що знищило жіночий розум. Але там були й зовнішні причини, які Дракулич не цікавлять, а ми на них усе таки увагу звернемо.

Науковиця vs дружина

На випускних іспитах для четвертого курсу з фізики (тут було двоє здобувачів — Альберт і Мілева) та математики (тут іще троє студентів), Айнштайн і Марич отримують найнижчі з п’ятьох бали — 4,9 та 4,0 відповідно. Мілева погано відповідала на запитання з теорії функцій, базового курсу. Але в загальному атестаті у неї бал був вищий за Альбертів – 4.7 при його 4.6. У підсумку: Альберту диплом дали, Мілеві — ні, причини цього невідомі. Зрештою, жодна з попередниць Мілеви на факультеті диплома теж не отримала. Марич залишається «на перездачу», відпрацьовуючи лаборанткою. Вона вагітна позашлюбною дитиною. Випускний іспит Мілева провалює. Причиною був зокрема професор Вебер, з яким устиг люто посваритися Альберт через посаду на кафедрі. Пристаючи на бік коханця, Мілева відмовляється писати у Вебера дисертацію. Так фактично завершується її наукова кар’єра.


Читайте також: Із другорядної персонажки — у головну: «Гамнет» Меґґі О’Фаррелл як голос Енн Гетевей, а не Вільяма Шекспіра


Мілева Марич і Айнштайн

Поза шлюбом Марич народжує доньку, у шлюбі — двох синів, піклується про родину. Разом із тим вона проводить для Альберта розрахунки його теорії фотоефекту, збирає й реферує для нього наукові джерела, готує до друку статті (все це потрібно, щоб Айнштайн знайшов роботу з нормальною платнею). Саме за пояснення фотоефекту, а не за теорію відносності він отримує Нобелівську премію. За умовами розлучення вся Нобелівка перейде Мілеві на утримання синів. На той час витрати на дітей були масштабні: у молодшого сина діагностували шизофренію, у стадіях загострення він був небезпечним, потребував госпіталізації.

Без права на гепі-енд

Смерть Мілеви залишає відкритими пару питань. Під час одного з нападів син намагається її вбити, це стається не вперше, але 1948 року побиття призводить до крововиливу – і Марич помирає від інсульту. Роман Дракулич так далеко в життя Мілеви не зазирає, тут ми Мілеву полишимо тоді, коли хворий Едуард вперше намагається задушити матір. Тут вона ще вміє порятувати себе. Її старший син емігрував, розірвавши стосунки з ріднею, от-от помре її єдиний онук, Альберт виїхав за кордон і скоро припинить фінансування колишньої родини, помре в божевільні сестра, роки підуть на співжиття з небезпечним молодшим сином. Це все й історії Мілеви ще попереду, Дракулич вирішила раптом пожаліти свою героїню й дати їй хоч якусь (хибну) надію на світлий фінал. 

У романі Мілеву полишаємо на виході з психіатричної лікарні, де її щойно намагалися переконати: вона була доброю матір’ю і не є причиною хвороби сина. От тільки чується їй: «Нащо ти полишаєш мене, мамо?», сказане чи то божевільним сином, чи померлою донькою. Переконати явно не вдалося. Знову той самий сором. Це глибокий вечір, вона виходить із лікарні в сутінках. Попереду – ніч глибокого сорому. Де почали, туди й повернулися.    

Хоч ох, та вдвох

У реальності Мілева не мала психічного захворювання, точніше не мала діагнозу, але з її листів Дракулич отримує підстави говорити про хронічну депресію. Психічний розлад, що посилюється й відступає, стає однією з тем роману. 

Безумні жінки геніальних чоловіків. Навіть лише серед сучасниць Мілеви. Тут варто б назвати хіба Зельду Сейр-Фіцджеральд, чия хвороба й сумна подружня історія породила три тонни пліток та домислів (українською є книжка «Зельда» Теріз Енн Фаулер, щиро раджу). Постфактум приписати діагноз намагалися й Гейлі Річардсон, першій дружині Гемінгвея. Вистачило того факту, що її батько і її колишній чоловік наклали на себе руки, щоби пліткувати про нестабільну психіку Гейлі (і про неї українською є хороша книжка – «Паризька дружина» Поли Мак-Лейн). У чому привабливість такого сюжету для літератури? А якщо Дракулич сюжет уже довелося деконструйовувати, то він таки спокушав і приваблював.

Чоловік і жінка в такої конструкції — ніби сполучені посуди, де наднормовий розвиток чоловіка потребує ресурсів, і цими ресурсами стає нормальність жінки. Але в феміністичній прозі (а Дракулич пише саме її, поза сумнівом) пара –– геніальний чоловік плюс безумна жінка — це не зворотній бік медалі, а той самий, який відчистили від патини, у жінки ми назвемо безумом те, що в чоловіка назветься геніальністю. 

У романі є дуже наочна й видовищна в своїй наочності симетрія. Мілева після розвалу родини багато хворіє, їй діагностують психосоматичні розлади (модний тоді підхід), у неї паралізована половина тіла, вона буквально неспроможна рухатися, вона не може зробити наступний крок. У цей же час проблеми зі здоров’ям починаються в Альберта: у нього відкривається виразка, він не може засвоювати їжу. Ага, відкусив більше, ніж годен ковтнути, хлопчику, — злоститься Мілева. І та, і та хвороба мають психічне походження, — пише Дракулич. Айнштайна лікують дієтою й новітніми методами. Мілеві прописують спокій. 

«Я могла б бути хорошою дружиною, донькою й матір’ю, але я була надто слабкою і хворою». Це слова Мілеви наприкінці роману. Вона майже слово в слово повторює лист Альберта з початку твору.

Нова жінка й новонароджена жінка

«Теорія туги» могла б справити враження гнітючої моралістичної прози, але в ній є один красивий базовий іронічний аспект. Стосується він історії Лізерль, це донька Мілеви. 

Мілева належала до тієї соціальної формації, яку традиційно називали «нова жінка». Дівчата з середнього класу — здібні й наполегливі, які завдяки підтримці батьків отримували вищу освіту, професію, фінансову незалежність. Саме їх називали «новими жінками». У теорії психоаналізу, яким захоплюється Мілева і яким марить її улюбленець Едуард, «новою жінкою» вони називають доньку, яку народжує мати тоді, коли для природного розвитку має народити сина.

Мілева розказує про Лізерль, розказує про свою нереалізованість, підміняючи раз за разом ці два поняття — нова жінка й новонароджена жінка, плутаючи себе й доньку «місцями».  

Долю Лізерль вирішують двоє чоловіків — батько Мілеви й чоловік Мілеви. Альберт не одружується –– і тому Марич наполягає віддати немовля на всиновлення. За два роки дівчина помирає. Реальної історії Лізерль ми не знаємо, за два роки після її народження відомості про неї зникають. Припускають, що тоді вона або померла в розпад епідемії скарлатини, або її удочерили. В романі у Лізерль нібито два батька, матері в неї буцімто і немає. Вона не людина, вона — гомункул, результат схрещування двох математичних геніїв, результат невдалого досліду. Хто експериментатор? Батько Мілеви, саме Марич ростив із доньки «нову жінку», стимулював її інтелектуальний розвиток і заселив мріями про наукову кар’єру (краху якої вона собі не простила). 

Мотиви татуся в «Теорії туги» — момент настільки приголомшливий, що вартий цього, не аж настільки доброго роману. Мілева мала травму стегна й не була гарненькою дівчинкою. Татусь повідомив: ти в нас потвора, тому мусиш бути розумною. Учися, мовляв, бо заміж усе одне ніхто не візьме. Розвинений інтелект як компенсація фізичного каліцтва, який призводить до психічної хвороби. Таке послання «Теорії туги», радикально іронічне. Бог сотворив потвор, зробив одне відхилення, аби показати, наскільки досконалим був його початковий задум. У Марича є дві кульгаві доньки: одна недорозвинена, інша — перерозвинена. Мілева Марич буде геніальною, — наполягає батько, — бо вже народилася ненормальною. А Айнштайн тим часом кричить у листах, що від недорозвиненої Мілеви в нього могли народитися лише неповноцінні сини. Його син має спадкову шизофренію… Теорія євгеніки, вона, дорогоцінна,  нею більшість героїв роману Дракулич щиро захоплюються.      

Євгеніка 

Наголошу на двох пересмикуваннях від Дракулич, повз які пройти складно. 

Мілева в своїх романних монологах знову і знову говорить про свою хвору ногу, що накладає обмеження на її життя, через яку її не сприймають як нормальну людину. Мілева поза романом при народженні мала вивих лівого стегна і все життя носила ортопедичне взуття, це так. А разом із тим вона була аматоркою довгих піших прогулянок, любила їздити ровером і навіть солідною пані під сорок каталася на санчатах. Очевидно, ідеться не про фізичні обмеження.

І другий момент. Із роману видно, що в родині Марич ніби були лише дві доньки. Це не так, двоє синів померли до народження Мілеви, а ще є зниклий під час війни молодший брат Мілош. У книжці Мілош зник під час війни. Так і є, але не Першої світової, як у романі, а Другої — загинув десь під Москвою. В 1914-му він потрапив до російського полону, так у Росії й залишився, озивався до батьків у 1920-х, вони знали, що він живий, був відомим радянським гістологом. Але ні, Мілош загинув на війні, зник десь, воюючи за Австро-Угорщину, — повторює раз за разом Мілева, — тільки я, безталанна, та Зорка юродива залишилися від роду, глуха гілка еволюції й гаплик.  

Такими є небезпеки біографічної уяви

Щоразу, коли героєм художнього роману стає реальна особа, є небезпека, що нам розкажуть історію, яка б ту особу щиро здивувала. Завжди згадую собі в таких випадках байку про червоний записник Паганіні. Відомий музикант не розлучався з тим нотатником і щось у ньому фіксував, подейкували люде, що там були кондиції, що їх він підписав із дияволом. По смерті Паганіні виявилося, що в тому блокноті був список білизни, яку він віддавав прати.

Славенка Дракулич пише біографію Мілеви Айнштайн, місцями перетворюючи угоди з дияволом на список немитого спіднього. Спостерігати за цим процесом цікаво, але уваги втрачати все таки не варто. Сором героїні не мусить перекинутися на читачку. 

Ганна Улюра

Схожі записи

Ейджизм у прямому ефірі: Милованов назвав Тимошенко «бабусею корупції»

Must-see: п’ять жіночих реп-проектів України, які рвуть шаблони

Заварні тістечка і прагматизм: Як переселенка з Донбасу стала кулінаркою в Івано-Франківську