Повага
Image default
Статтi

Анна Пашкова: Після початку великої війни люди стали набагато добрішими

«Ніколи не забуду людей, які допомагали, хто чим міг: і одягом, і продуктами. Ми ж виїхали з Харкова з двома рюкзачками», — пригадує перші дні повномасштабного вторгнення харків’янка Анна Пашкова. 

Вона ось уже 9 років пересувається на кріслі колісному, та це не завадило їй стати призеркою чемпіонату світу з фехтування.

До повномасштабного вторгнення Анна жила в рідному Харкові й виховувала двох доньок — 9-річну Марію та 6-річну Альону. Проте після початку великої війни разом із мамою, братом, дітьми та собакою їй довелося евакуюватися з міста та їхати на захід України.

Ми поспілкувалися з Анною про те, з якими викликами їй довелося зіткнутися під час евакуації та як вона нині влаштувала своє життя  на Тернопільщині. 

11 діб у підвалі

Анна Пашкова зустріла повномасштабне вторгнення на Північній Салтівці. Пригадує, що 24 лютого прокинулася близько п’ятої ранку від вибухів. Російські військові активно обстрілювали район, тож Анна з родиною вирішили спуститися до підвалу їхнього багатоквартирного будинку. 

«Це було дуже складно, бо ву перші години у нас вимкнули ліфти. Я розуміла, що без допомоги не зможу спуститися на кріслі колісному. Телефонувала до комунального підприємства «Харківміськліфт» із проханням увімкнути ліфт у нашому будинку хоча б на 5 хвилин, але у відповідь почула «ні». Після цього двоє сусідів самотужки спустили мене сходами з восьмого поверху», — згадує Анна.

Вона разом із родиною провела в підвалі 11 діб. Упродовж цього часу мама Анни в перервах між «прильотами» піднімалася у квартиру, щоб зварити картоплі, набрати окропу в термос та швидко випрати речі. Проте запаси їжі закінчувалися, тож жінка кілька разів бігала до магазину. 

«Одного разу мама пішла по продукти. У черзі стояла 55-та. А вже коли була третьою, стався черговий «прильот». Влучило якраз у будинок, де розташований цей магазин. Того дня мамі не вдалося купити навіть дві пачки «Мівіни» для дітей. Вона прийшла в підвал і почала плакати. Дякувати Богові, що повернулася жива. На щастя, разом із нами були сусіди, які не дали померти з голоду — ділилися запасами», — розповідає Анна. 

За її словами, вже через два дні магазин відновив роботу, хоча частина будинку й була зруйнована.

«Ти неси крісло, а я її на руках винесу з потяга»

Після приїзду брата Анни до Харкова, родина вирішила евакуюватися.

«На залізничному вокзалі людей тьма, не проштовхнутися. На пероні познайомилися зі студентами-медиками з Таджикистану, які навчалися в Харкові й теж вирішили їхати з міста. Поки ми розмовляли, працівниця оголосила, що потяг прибуває аж на шосту платформу. А ми були на першій. Це треба східцями спуститися назад, а я ж на кріслі колісному. Люди ринули як скажені. І саме один із цих таджиків допомагав братові запхнути мене у вагон. І коли прибули, теж він допоміг. Сказав моєму братові: «Ти неси крісло, а я її на руках винесу з потяга», — згадує жінка.

Читайте також: Історії жінок, які народили в перший день великої війни

Дорога тривала 24 години. Хоча Анна сіла на потяг, який мав їхати до Львова, кінцевою зупинкою став Тернопіль. Як пояснили пасажирам, на той момент у Львові вже все було переповнено. 

«Вийшли з потяга й не знали, що робити. От що?.. Тоді брат згадав, що в нього є знайомий із Тернопільської області. Він нам знайшов будиночок за містом, де нас прийняли. Більше того, ці люди самі по нас приїхали на автівці. Згодом ми переїхали в інше село. Але я ніколи не забуду людей, які допомагали, хто чим міг: і одягом, і продуктами. Ми ж виїхали з Харкова з двома рюкзачками», — говорить Анна.

«А звідки ви знаєте українську мову?»

Тут, на Тернопільщині, молодша донька Анни пішла навчатися до першого класу. За словами жінки, мовне питання нікого не турбувало. Хоча до повномасштабного вторгнення всі в родині Анни спілкувалися російською. 

Перше вересня на Тернопільщині, Анна Пашкова з доньками
Перше вересня на Тернопільщині, Анна Пашкова з доньками

«Сталося щось дивовижне. До школи моя дитина взагалі не розмовляла українською, проте зараз краще нею спілкується, ніж я. Ще й вивчила місцеву говірку. Приміром, не каже, що хоче їсти, а каже: «Я хочу жракати» (сміється — авт.). Я може ще подумаю, як якесь слово перекладається з російської, а вона відразу видає», — пояснює Анна.

Читайте також: Долаючи стереотипи: жіночі досвіди порятунку від війни

За її словами, відразу після їхнього приїзду мешканці Тернополя дивувалися, що вона знає українську.

«Наприклад, я коли тільки вийшла з потяга, то поцікавилася, де тут волонтери й де тут що шукати. А люди мене запитують, звідки я. Кажу, що з Харкова. Один чоловік говорить: «А звідки ви знаєте українську мову?» Довелося пояснювати, що я хоч і спілкувалася переважно російською до війни, але ж я українка», — розповідає жінка. 

Шлях до фехтування

Анна Пашкова на кріслі колісному з 2014 року, має першу групу інвалідності. 2012 року після пологів у жінки почалися проблеми зі здоров’ям. Саме тоді вона дізналася про пухлину. Далі Анна пережила операцію, розлучення з чоловіком, реабілітацію, нові стосунки та народження другої доньки. За її словами, лікарі говорили, що другі пологи ймовірно зможуть покращити стан її здоров’я. Після них вона справді почала краще почуватися, і 2016 року в її житті з’явився спорт.

Анна Пашкова на тренуванні з фехтування
Анна Пашкова на тренуванні з фехтування

«У реабілітаційному центрі для людей із інвалідністю я зустріла дівчину, яка мені запропонувала спробувати зайнятися фехтуванням. Я познайомилася із тренером. Він теж сказав, що в мене все може вийти. Тоді й почала їздити на тренування», — згадує Анна.

Згодом вона стала першою фехтувальницею категорії С та здобула звання майстра спорту. Брала участь у численних змаганнях в Україні та за кордоном. На її рахунку міжнародні чемпіонати в Римі, Терні, Варшаві й понад 40 медалей із фехтування. 

Останні змагання Анни були 2019 року в Сеулі.

«Там сталася дуже неприємна ситуація. Щоб змагатися, потрібно щонайменше шестеро супротивників, а нас приїхало тільки троє. Я, росіянка та італійка. Просто моя категорія С дуже тяжка. Це люди з травмами шиї. І нам зробили дружній чемпіонат. Медаль не дали, але я там узяла третє місце у шпазі та перше місце в рапірі. Лунав український гімн, усі вітали. Чемпіонкою стала, але номінально», — розповідає Анна. 

Зараз вона вже не займається фехтуванням, проте зазначає, що якщо з’явиться можливість, то можна відновити всі навички.

«Здається, вона хотіла хабар, але я їй нічого не пропонувала»

Інвалідність для Анни — це з-поміж іншого ще й про виборювання своїх прав. Так, 2018 року жінка мала конфлікт із сусідами з під’їзду — вони були проти встановлення пандуса, завдяки якому жінка на кріслі колісному могла б без сторонньої допомоги спускатися й підніматися сходами. Без пандуса Анні доводилося чекати по кілька годин на випадкових перехожих, які б допомогли їй дати раду з кріслом колісним. Частина сусідів пояснювала свою незгоду тим, що встановлення пандуса нібито знизить вартість квартир у будинку, і там ховатимуться люди без постійного місця проживання. 

Завдяки своїй наполегливості Анна таки домоглася свого. Конструкцію встановили, тож вона змогла самостійно виїздити з будинку. 

Читайте також: Право на працю: як українки з інвалідністю дають собі раду?

Каже, що нині упередженого ставлення з боку сусідів немає. Більше того, спільне перебування в підвалі дуже здружило всіх мешканців.  

Тим часом, прикра ситуація трапилася з жінкою на Тернопільщині, коли вона продовжувала термін інвалідності. 

«Працівниця установи довго тягнула з подачею моїх документів. А мені потрібно було швидко, щоб пенсія не призупинялася. Здається, вона хотіла хабар, але я їй нічого не пропонувала. Згодом вона все зробила, і тепер я маю посвідчення про довічну інвалідність», — розповідає Анна.

Велика війна показала, хто є хто

Попри все, жінка каже, що впродовж останнього року в її житті все ж більше позитивних моментів. Наприклад, після початку великої війни стосунки з батьком старшої доньки значно покращилися.

«Людину ніби підмінили. Я не впізнаю того чоловіка, з яким сварилася. Він пропонував забрати дітей, відвезти в безпечне місце. Ще пропонував принести їжі в підвал, де ми були в перші дні вторгнення. Із колишньою свекрухою стосунки теж поліпшилися. Коли повернуся до Харкова, обійму і розцілую їх обох», — говорить Анна.

Читайте також: Вікторія Харченко: Ця війна не лишила нам вибору

За її словами, велика війна показала, хто є хто. 

«Люди стали набагато добрішими, почали краще розуміти одне одного, відгукуватися, коли потрібна підтримка й допомога. Наприклад, хтось виставляє якийсь збір на потреби ЗСУ, і можуть за три години зібрати необхідну кількість коштів. Пишаюся такими вчинками», — говорить Анна.

Улітку вона разом із родиною хоче повернутися в рідний Харків. Уже планує, як відзначатиме перемогу.

«Ми з сусідами домовилися, що поставимо польову кухню, приготуємо кашу й будемо всім роздавати — святкуватимемо. А ще я вивішу в себе на балконі прапор України», — підсумовує Анна. 

Вікторія Грамм

Схожі записи

У регіональних ЗМІ жінки згадуються втричі рідше, ніж чоловіки

Кім Кетролл знялась для грецького Vogue і розповіла про ейджизм і виклики жінок

Фізикиня, дзвонарка, кранова машиністка: як жінки розвінчують міф про «чоловічі професії»