Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Історії жінок, які народили в перший день великої війни
Статтi

Історії жінок, які народили в перший день великої війни

У той час, коли вся країна прокинулася від перших вибухів, ці жінки мали народжувати. Вони не могли думати про евакуацію, бо були зосереджені на переймах. 

Ми записали три різні історії породіль, які народжували в перший день повномасштабного вторгнення.

Я ніколи не приймав пологів, але зараз подивлюся відео в інтернеті і, звичайно, допоможу

«Мені здавалося, що літаки скидають бомби на житлові будинки», — пригадує ранок 24 лютого киянка Світлана Міцкевич. Жінка мала от-от народити. Біля шафи вже стояла валіза із зібраними речами в пологовий. У сусідній кімнаті у ліжку спав 9-річний син Максим. 

Світлана з нетерпінням чекала появи донечки. На розмови, які чула про війну, навіть не зважала, бо не вірила. 

Але вибухи, що гриміли один за одним, зруйнували звичний ритм життя та всі плани. Родина швидко зібрала найнеобхідніше і спустилися в паркінг.

«Мені так страшно було, що я не могла усвідомити, що відбувається. Я шукала варіанти, як можна народити безпечно, бо думала, що лікарні не працюють. Серед сусідів знайшла лише хірурга. Ми з ним переговорили. Він каже: «Я ніколи не приймав пологів, але зараз подивлюся відео в інтернеті і, звичайно, допоможу». Попросив зібрати чисту білизну, антисептики. Чоловік підготував пакет і поклав туди якийсь ніж і пляшку горілки. Я на це подивилася – і мені трохи моторошно стало. Але думаю, нічого, якось впораємося, що вже робити», —  розповідає Світлана Міцкевич.

Чоловік Світлани підіймався нагору, аби «зловити» інтернет. У черговий раз повернувся зі словами, що можна їхати в пологовий. Світлана пригадує, що тоді їй здавалося, ніби життя зупинилося й лікарні не працюють. Її дуже здивувало, що лікарка може залишити свою родину й під вибухами поїхати приймати пологи.

«Ми взяли валізу для пологового й поїхали. Із нами ще був дев’ятирічний син і хом’як, без якого дитина не могла обійтися. Батьки виїхали назустріч та забрали старшого сина. Далі ми їхали під сирену», — пригадує Світлана.

Як добре, що поряд чоловік — він спиною закриває нас від ракет

О 16.00 подружжя зайшло в приймальне відділення. Біля кабінету сиділа молода вагітна жінка. Світлана подивилась їй у вічі, і їй стало дуже прикро, що вони опинилися в такій ситуації. Жінка каже, що коли побачила лікарів, стало набагато легше. Вони були дуже спокійні й люб’язні. Породіль називали своїми пташенятами. Через годину Світлана вже народжувала.

«Пологова зала мала великі вікна, біля яких стояло моє ліжко. Пам’ятаю, як чоловік тримає мене за руку, а за вікном чутно вибухи. Перейми, але моя увага прикута до вікна. Я ще думала, як добре, що поряд чоловік, він своєю спиною закриває нас від ракет», —  каже Світлана.

Пологи пройшли швидко. Новонароджену Мію та Світлану перевели в палату, однак одразу ж прийшла медсестра й попросила зібрати речі, щоб швидко спуститися в підвал.

«Я навіть на дитину не подивилася. Мені було достатньо того, що вона жива. Поклала на ліжечко й почала збиратись, хоча дуже хотілося притиснути її й полежати. Я не мала такої змоги», —  додає Світлана.

Внизу попід стіною стояло багато стільців, на яких сиділи мами з немовлятами. На підлозі лежали матраци для жінок, яким робили кесарів розтин, тож вони не могли сидіти. У сусідню підвальну кімнату, де було безліч труб, а відтак і тепліше, медсестри приносили передчасно народжених діток. Світло постійно миготіло від перенапруження через медичне обладнання, до якого були підключені немовлята. За цю ніч жінки чотири рази спускалися в підвал.

«Якось переді мною йшла медсестра з передчасно народженим немовлятком. Я дивлюсь, а в нього голівка менша від яблучка, і до нього під’єднано багато дротів. І розумію, що його життя залежить від створення ідеальних умов, а тут його вимушені нести десь у підвал», —  каже жінка.

Читайте також: Із повагою і без знецінень: як підтримувати одна одну в складні часи?

 Я почувалася винною, що народила в такий скрутний час

У підвалі всі були дуже дружні, ділилися памперсами, їжею. Якось до Світлани підійшла її лікарка й запропонувала свій обід, зауваживши, що вона сьогодні нічого не їла. Породіль було багато, тож виписували за бажанням вже наступного дня. Світлана попросилася додому одразу. 

«Ми ледь виїхали з пологового, тричі вдягали дитину. Але весь час були повітряні тривоги. Зрештою похапцем сіли в машину й поїхали додому», — пригадує жінка.

Наступний тиждень вони прожили в паркінгу. Страх наростав, бо обстріли не припинялися. Не можна було вмикати світло, не вдавалося поїсти та покупати дитину. Через тиждень родина наважилася виїхати на Закарпаття:

«Я почувалася винною, що народила дитину в такий скрутний час. Що я не можу їй забезпечити елементарного права на безпечне життя. Пам’ятаю ці емоції. Це найстрашніші відчуття, які я коли-небудь переживала».

Дитина наковталася вод і не закричала. Мою Варвару поклали в реанімацію

Катерина Сіренко з родиною

Катерина Сіренко народила 24 лютого в Харківському обласному перинатальному центрі. О 4:30 ранку вона з криками будила чоловіка. Жінка пригадує: спочатку їй здалося, що вибухи наснилися, але коли розплющила очі, зрозуміла — це не сон. Вікна в будинку дрижали. Їхній дім за 20 кілометрів від кордону з Росією. Українські військові того ранку саме підірвали міст у Руській Лозовій, аби окупанти не змогли зайти до села.

«До 10 30. весь цей час гатили по Харкову, і ми сиділи в підвалі. Через наші голови летіло все, що можна було. Як стихло, я вийшла з підвалу подзвонити своїй лікарці в пологовий. Сказала, що живіт тягне. Вона відповіла: «Швидко збирайся та їдь у пологовий, я на тебе чекаю», — пригадує Катерина Сіренко.

Через півгодини чоловік привіз її в пологовий. Після огляду лікарка сказала, що почалися перші перейми, але природним шляхом народжувати небезпечно. Тому робили кесарів розтин. Під час операції Харків знову обстрілювали, Катерина чула, як літають гвинтокрили і стріляють гради. Медичний персонал на той час уже закрив операційну мішками з піском.

Читайте також: За кордон із чотирма дітьми: історія порятунку від війни

«Дитина наковталася вод і не закричала. Мою Варвару поклали в реанімацію, а мене перевели у відділення інтенсивної терапії. Десь годинки півтори я там пролежала, і знову почали сильно гатити по місту. Мене вивезли в коридор якомога далі від вікон. Я побачила, як інші жінки народжували просто в коридорі. Через добу було готове бомбосховище. Далі з донечкою ми жили там», — розповідає Катя.

Бомбосховище прибирали чоловіки породіль. Лікарі попросили їх допомогти облаштувати підвал. Туди стягували ліжка, прибирали, чистили. Їдальня не працювала з першого ж дня. Один із чоловіків тримав свій ресторан, тож щодня привозив їжу та годував матерів і лікарів безкоштовно.

«Панікували лише ми. Лікарі намагалися триматися, підтримували. Казали: «Будь ласка, тільки не панікуйте — ви вже в надійних руках. Ми зробимо все, що від нас залежить», — пригадує Катерина Сіренко.

Здавалося, що наступна ракета може прилетіти в наш пологовий

Уранці першого березня дві крилаті ракети влучили в Харківську обласну адміністрацію. За 500 метрів від неї якраз пологовий будинок. Це був найпотужніший вибух, який Катя чула.

«Від такого потужного удару ліжка й вікна затрусилися, тинькування посипалося на голову. Тоді стало дуже страшно всім, бо здавалося, що наступна ракета може прилетіти в наш пологовий», — розповідає Катерина Сіренко.

Наступного дня вона виписалася з лікарні. Разом із чоловіком поїхали в Харківську область до бабусі. 

Катерина Сіренко з донькою Варварою

Нещодавно подружжя повернулося до міста, а Варвара робить свої перші кроки у бігунцях.

«Хоча вона народилася в такий складний час, ми дуже щасливі. Звісно, на нас, як на батьках, величезна відповідальність. Десь щось бахне — і ти летиш, хапаєш донечку — і в коридор, поки не стихне сирена. Може, я звикла, але здається, що таких потужних вибухів, як 24 лютого, у Харкові вже не було, і сподіваюся, що вже ніколи не буде», — говорить Катерина.

Я не могла заспокоїтися, постійно думала, де мої діти і що з ними відбувається

Родина Магльованих

Ліза Магльована в день великої війни вже лежала в Харківському перинатальному центрі, чекаючи народження двійнят. Плановий кесарів розтин мав відбутися 26 лютого. У жінки постійно стрибав тиск, тож вона не дивилась новини, аби не нервуватися.

24 лютого вона готувалася до операції, яку лікарі вирішили робити того ж дня.

«Ніхто не знав, що буде завтра, тож оперували всіх, поки була така можливість», — пояснює Ліза Магльована.

У подружжя були заплановані партнерські пологи, утім їх довелося скасовувати. По обіді Лізу прооперували.

«Я лише встигла прикласти до грудей дівчинку, як прийшла медсестра. Дітей забрали, бо почалася повітряна тривога. Спустити породіль технічно було неможливо. Після кесаревого розтину ми самі не ходили, бо не відчуваєш нічого нижче пояса. Для мене це був жах. Здавалося, що дітки такі беззахисні. Раптом щось станеться — як я їх знайду? Я не могла заспокоїтися, постійно думала, де мої діти і що з ними відбувається», — розповідає  Ліза Магльована.

Поки немовлята були в підвалі, до пацієнток прийшов лікар, який півтори години розважав їх цікавими розповідями, аби відвернути жінок від переживань.

«Ти просто лежиш, не відчуваєш ніг, безпорадність максимальна. Щоб не відбувалося довкола — ти нічого не можеш вдіяти. Це жахливі відчуття», — зітхає Ліза.

Чоловік казав, що треба виїжджати, а я відповідала, що як же я поїду з такими маленькими дітьми

Ліза мріяла про красиву виписку, але натомість вони з чоловіком не зробили жодної фотографії. Просто швидко спустилися в машину й поїхали додому.

У їхньому будинку в підвальному приміщенні був салон краси, куди сусіди запросили Лізу з родиною. Для них виділили невеличку кімнатку, де стояв стіл і масажне ліжко. Там родина пробула тиждень.

«У підвалі не було зв’язку. Я весь час була з дітьми. Тоді не розуміла масштабів війни. Чоловік казав, що треба виїжджати, а я відповідала, що як же я поїду з такими маленькими дітьми. Коли нарешті вийшла надвір і відкрила й почала читати новини, зі мною сталась істерика», — розповідає Ліза.

Коли виїздили, в машині було четверо дорослих, двоє немовлят і кіт. Діти щасливо спали майже всю дорогу.  За перший день родина змогла доїхати лише до Полтави. Найважче було знайти ночівлю. На Вінниччині їх пустила переночувати незнайома жінка. 

«Це була квартира, яку щойно купили, тому там робили ремонт. У приміщенні було повно тарганів і страшенно холодно. Але я відчуваю величезну вдячність до цієї людини, що нас прихистила. З двома дітками надворі під час комендантської години було дуже страшно залишитися», — розповідає Ліза.

Уже понад рік вона та її донечки живуть на Хмельниччині. Дівчатка не святкували день народження 24 лютого. Родина вирішила зробити це на день пізніше. 

«Ми не можемо святкувати в цей трагічний і важкий для всієї України день», — пояснює Ліза.

Арсенія Калинець

Схожі записи

Збільшення доступу до дитсадків дозволить майже 270 тисячам жінок вийти на роботу – дослідження

Жінки у збройних силах світу та України: на шляху до інтеграції

«Син роду» Челучі — нігерійський роман: amosu, що мовою іґбо означає відьма

Ганна Улюра