– Куди вам? – погляд крізь окуляри у касі попереднього продажу квитків.
– А куда можна? – дівчинка у сірому пальто з маленьким, ніби іграшковим рюкзачком намагається крізь скло розчути усі можливі варіанти для своєї вимушеної подорожі в нікуди.
Працівниця УЗ щось дрібненько цвірінькає, наче березнева пташка. Дівчинка зніяковіло поглядає на екран майже розрядженого мобільника.
– А сколько білєт?
Жіночка у синій формі знову щось швидким пташиним голоском пояснює. Дівчина спочатку киває, тоді просить секундочку. Замислено зводить брови і стискає губи, ніби тримає в зубах ниточку, дуже тоненьку таку ниточку (пам’ятаю, коли моя бабуся нашвидкуруч зашивала дірочку в светрику на мені, бо я лінувалася його зняти, то давала шматочок нитки притримувати зубами, «щоби розуму не прошити», себто щоби не було проблем із запам’ятовуванням, із навчанням). Здається, вона стоїть отут серед сотень інших таких мандрівників, поки хтось угорі зашиває усі діри й дірочки у її долі, а їх болісно багато вже за ці тридцять з копійками днів війни. Вона просить секундочку, а уперта стрілка на годиннику поспіхом біжить кудись оддалік, від неї, від її затяжного мовчання перед скляною перегородкою, в якій, ніби у потертому дзеркалі, вона все ще сподівається побачити себе, ту інакшу себе до…
Мовчанка тривалістю у півхвилини стає невимовно важкою, наче гранітна брила над головою.
– Не задержуй очередь, бери куди надо й отходь! – чоловік позаду нервово переступає з ноги на ногу, посуваючи вперед по слизькій вокзальній підлозі важезну сумку.
Дівча озирається, стривожено копирсаючись у кишенях пальтечка, витягує якийсь дріб’язок. Черга довшає, стає вервечкою чужих доріг і молитов. Чотири працюючі каси. Два віконечка для оформлення багажів. Темне центральне табло, на якому лиш кілька рядочків запалених зірочок-букв із часом прибуття/відправлення і номером перону. Поруч внизу – столик із написом «інформація», де хтось комусь щось має пояснити, але не завжди може, бо не розуміє сам, бо не уявляє, як було би швидше (чи простіше?), бо не знає, як надовго цей хаос людей, валіз, боксів зі собаками-котами, візочків з малюками.
Ніколи раніше не бачила Львівський залізничний вокзал таким. Багатолюдним. Втомленим і виснаженим. Повним відчаю і трагізму. Заляпаним невисохлими задимленими сльозами і не-домашнім борщем, який у пластянках розносять місцеві волонтери. Просякнутим пітливістю боязких тіл і гіркотою ментолових ліків, які зазвичай виписують дозованими краплями для сердечників (знеболювальне і снодійне найчастіше таблетовані, здається). Черга в туалет така сама, як і до кас, тільки ось просувається трохи швидше. Двоє дівчаток поруч з бабусею безсило усміхаються одна одній. За рік, може, пів, одна страждатиме на енурез. В іншої – (не)сподівано «прокинеться» цукровий діабет. Одну втомили часті позови до туалету, пересиджування в зимному підвалі. Інша – постійно плакала, заглушуючи звуки обстрілів власними істериками на високих частотах.
Люди не вдягають масок (війна страшніша якогось ковіду), жодних масок – нема що приховувати, в очах написано більше, аніж в котромусь з титулованих романів-бестселерів. «Любов живе три роки» – казав Бегбедер. А скільки живе пам’ять війни, травма (від) війни, рана (від) війни? Скільки житимуть ті, що не померли нині, не згасли вчора, вціліли минулого тижня? Найменший шурхіт, тріск, писк, зойк змушує багатьох здригатися. То вітер. Тут у нас вітер, не лякайтеся…
Хтось голосно плаче в телефон. Бракує сил і слів.
– Серьожа, пєрєстань. Я мушу. Хочу жить. Надоєло уже. Ти понімаєш?
По той бік якийсь Серьожа щось пояснює, докидаючи обсценні словечка, адресовані всім рускім кораблям і літакам. Дістається і їй, цій жінці зі запалими оливковими очима і темними кільцями під ними. Вона нервово кліпає гострими віями, реагуючи на кожну репліку чоловіка з телефону. Бачу облущений лак на її коротких нігтях, трохи багрянистого лаку, що нагадує радше цівочки крові біля кутикул.
Жінка намагається пояснити, що все гаразд тут-і-зараз, що вона в безпеці, що поїла «жидкого» і її ждуть вже. Хто і де (?!) – обривається раптово, ніби пелюстка квітки від чийогось жіночого гортанного, прокуреного й діловитого: – Наташ, давай уже… Пойдьом!
Дві жінки тягнуть свої валізи з минулим, з минулого, тягнуть, ніби павутину…
– За пол часа буде Франковский! А я пока – безбілєтчик! – чоловік позаду вже не посуває ногою, а нервово копає сумку на ковзкій підлозі. За його спиною істеричним смішком заливаються юні безквиткові подорожні.
Дівчинка в сірому пальто, наче маленька сполохана мишка, вистрибує між натовп. Мініатюрний рюкзачок погойдується на правому плечі. Біжить до другого перону. Розпрямляє губи, гублячи тонесеньку ниточку спогаду про те, що було вчора. І це її тихеньке «А куда можна?» розсипається намистинками під темним центральним табло львівського залізничного вокзалу.
Роксолана Жаркова
