Повага
Image default
  • Головна
  • Статтi
  • «У 40+ уже записують до бабусь»: як ейджизм отруює життя жінок
Статтi

«У 40+ уже записують до бабусь»: як ейджизм отруює життя жінок

Як дошкуляє ейджизм?

«Коли я в 40 років розлучилася через те, що чоловік підняв на мене руку, а я не хотіла цього терпіти, багато знайомих мені говорили: «Навіщо ти це зробила, кому ти будеш потрібна в такому віці?»

«Коли я шукала роботу, мені так і сказали: «Якщо на це місце буде молодша, ми оберемо її. А я ж усе життя пропрацювала продавчинею, і мені це подобається, я готова працювати.  Однак знайти роботу важко, бо мені 50 років»

«Ти не боялася народжувати у 40? Як ти поведеш дитину в дитсадок та школу із 20-річними мамами? У твоєму віці вже бабусями стають». 

Жінки, які діляться цими історіями, не приховують свого болю, адже все, чого вони хочуть — це просто бути собою. Натомість доводиться фарбувати сивину, бо це некрасиво, маскувати зморшки, бо так видно старість, не одягати надто коротку спідницю, бо «ти ж уже не дівчинка». 

Жінки, яким понад 40 років, неодноразово стикаються з дискримінацією через свій вік. Їх не хочуть брати на роботу, їх цькують за «надто молодіжний одяг», засуджують за пізнє, на чиюсь думку, одруження чи народження дітей. Зрештою, через суспільний тиск деякі жінки вже й самі починають себе «списувати», і це породжує страх до вікових змін, комплекси, зневіру та невпевненість у собі. Але ж життя після 40, 50, 60 чи навіть після 70 не закінчується! 

«Повага» з’ясовувала, як навчитися приймати свій вік, не брати близько до серця висловлювання оточуючих та протистояти ейджизму. 

«Це некрасиво, коли в кадрі дві старі людини»

«Під час роботи на одному з телеканалів ми записали пілот нової програми з лікарем. Але далі справа не пішла. І я довго чекала, а потім спитала у продюсерки, чому ми не робимо програму. Відповідь мене ошелешила. Вона сказала, що це некрасиво, коли в кадрі дві старі людини.  Мені тоді було 56, а лікарю з величезним досвідом — 60. Так я вперше зіштовхнулася з ейджизмом», — розповідає психологиня Наталія Підлісна. 

Нещодавно вона з однодумицями створила благодійну організацію «Сила віку жінок». Організація бореться з ейджизмом та надає психологічну підтримку жінкам передпенсійного та пенсійного віку. 

Активістки організації «Сила віку жінок»

«Жінок часто звинувачують у тому, що вони некрасиві, дратівливі, хворобливі, не фарбують сивини. Коли я почала спілкуватися на цю тему з подругами, зрозуміла — таких випадків багато», — каже Підлісна.

За її словами, в українському суспільстві дуже розвинені соціальні стереотипи, і вони впливають на жіночі страхи. Жінок старшого віку часто цькують або не помічають:

«Вони помітні тільки як бабусі чи «клімактерички». Якщо ви їхали у трамваї і вам зустрілася погана людина, то очевидно, вона такою була і в 20 років, і в 40, і така сама вона у старшому віці. Якщо вона скаже комусь щось неприємне, її називають просто «старою клімактеричкою», видаючи поганий характер за ознаки її віку».

На думку психологині, щоб змінити цю ситуацію, потрібно не лише працювати з жіночими психологічними проблемами, але й із суспільством. Адже воно дуже дивно реагує на зрілих жінок. 

«Життя після 50 років для багатьох жінок перетворюється на непомітне суспільству існування. Жінка починає сама вірити, що її життя вже позаду. Стигматизація наростає як снігова куля. І жінка починає боятися старішати, втратити свою значимість для колег, чоловіка, дітей. А жінки дуже чутливі і в 30, і в 60. Усі хочуть аби їх приймали, любили й гідно оцінювали – незалежно від психофізіологічного стану». 

«Чого ви хочете у вашому віці?»

Наталія Підлісна наголошує, що дуже важливо працювати з якістю надання медичних послуг. 

Наталія Підлісна

«У моєї подруги мама перестала ходити. Вона каже: «У мене 10 років болить нога, і я з цим нічого не можу вдіяти —  суглоб стерся». «А чому ж ти стільки часу мовчала і це терпіла?» — запитує подруга. А мама розповідає, що коли 10 років тому пішла до лікаря, він їй сказав: «Вам 55, чого ви хочете у вашому віці? Потрібно терпіти, це вже так і буде, тому треба адаптуватися». Так само багато жінок приходять до медиків по допомогу й чують щось схоже. А якщо б цій жінці 10 років тому зробили операцію, у неї якість життя була б зовсім іншою». 

Жінок, яким понад 40 чи 50 років, часто оцінюють за їхніми досягненнями в житті: кар’єрою, родиною, багатством. Якщо здобутків немає, беруться засуджувати.

«Ми робимо все, виходячи з наших ресурсів. А в кожного й у кожної вони свої. Люди роблять те, що можуть, і не треба вимагати від них чогось особливого. А з віком стається так, що суспільство наче тебе оцінює: що в тебе є, яка твоя соціальна роль, статус. І когось можуть захейтити за те, що немає дітей, бо за патріархальними установками це даремно прожите життя. Таке досі є в селах та маленьких містах. У великих містах — це кар’єра. Але це така собі цінність. Комусь вона потрібна, а комусь — ні», — каже психологиня. 

«Деякі люди обурені, що я пропагую старість»

«Відколи я почала діяльність на ниві анти-ейджизму, деякі люди обурені, що я пропагую старість. Пропагую старість —  це звучить майже як місія! А інші люди цікавляться, як можна бути щасливішою після 40 чи 45, ніж у 20, і застерігають, що «нінада» брехать. Відповідаю: пропагую я старість чи ні, вона до вас прийде. Але до того часу можна прожити 80 щасливих років, думаючи про свій розвиток, якість життя і якісне коло спілкування», — пише на своїй сторінці у Facebook головна редакторка «Громадського радіо», ведуча подкасту «40 нові 20» Тетяна Трощинська. 

Вона каже, що задумалася над проблемою ейджизму кілька років тому під час відпустки в Польщі. Прогулюючись у парку в місті Лодзь, побачила, як гарно проводять час жінки, яким понад 60 років. Це для неї була мить осяяння. 

Читайте також: «єБабуся» та ейджизм: як соцмережі сприйняли ініціативу Зеленського

«Це була фотосесія для жінок віку моєї мами. Я запитала, що відбувається, і вони відповіли, що це засідання клубу 60+, конкурс художниць-аматорок і фотосесія для соцмереж. І тоді я подумала, чи могла б, наприклад, моя мама в Києві знайти такий клуб? Зараз, очевидно, могла б, бо все потихеньку розвивається. Але припустимо, якщо  перенести мою маму в райцентр? І власне з цього все почалося. А далі відкрилися глибини, почала спілкуватися з реальними жінками. І є дуже багато моментів, які виявилися непроговореними, і багато обмежень у головах. До них треба бути готовими і про них варто говорити», —  зауважує Тетяна Трощинська. 

За її словами, у сфері, де вона працює, важко зіштовхнутися з дискримінацією продовж останніх 3-4 років, бо це медіа. 

«Але якщо візьмемо людину в невеличкому місті, то можемо навіть не шукати знайомих. У мене на ефірі була розмова з НR-експерткою Галиною Морозовою. І вона розповіла, що в неї стався ледь не конфлікт із керівником клініки, який на посаду терапевта чи терапевтки розглядав людину лише 35 років. Чому не можна бути цим фахівцем чи фахівчинею в 36 чи 37 років, вона в нього так і не допиталася». 

Чому роботодавці не передзвонюють?

Тетяна Трощинська цікавиться дослідженнями щодо вікових обмежень. Так, у дослідженні про те, що українці думають про права людини,  майже 40% опитаних, яким від 30 до 54 років, зізналися, що зазнавали дискримінації за віком. Серед них трохи більше жінок, але й багато чоловіків. 

«І я знаю чоловіків, які під час влаштування на певну посаду від молодшого керівника чули таке: «А як мені вами керувати, якщо ви на 15 років старші?» —  каже співрозмовниця.

Тетяна Трощинська

Також вона наводить приклад стереотипів щодо віку на основі дослідження анонімного опитування роботодавців і HR-менеджерів, яке публікували кілька років тому у Harvard Business Review

«На співбесіду приходять 20 людей, і з них просто не передзвонюють людям, які дещо старшого віку або, як указано в дослідженні, мають помітні вікові зміни на обличчі: зморшки, сиве волосся… Тобто очевидно, що людині не 25, а 49, а 50. Чому роботодавці не передзвонюють? На першому місці когнітивні порушення: ці люди нічого не запам’ятовують, вони не можуть щось виконати.

Якщо звернутися до науки, то так, це можливо. Але і в 32 роки людина в мультизадачності так само може щось забути. Так, жінки в період менопаузи якийсь час можуть забувати елементарне слово, і в чоловіків теж таке буває. Але дослідження кажуть, що з віком формується більше емпатії, тобто людина краще пристосована до роботи з людьми, формується когнітивна здатність чітко розуміти завдання —  ти робиш менше дурних рухів».

«Не треба знати, чи в жінки менопауза, чи ні, якщо це не позначається на її праці»

Окрім того, суспільство досі на стереотипному рівні відштовхується від жінок як від «репродуктивного матеріалу», продовжує Тетяна Трощинська.

«Вибачте, що я це кажу саме в такому формулюванні. Тобто якщо ти достатньо хороша для того, щоб із тобою мати секс, то ок. А якщо ти стаєш старшою, ти стаєш недостатньо хороша. Це теж великий міф, і з цього приводу є дослідження в суспільствах із розвинутою гендерною рівністю. Приміром, у фінських і шведських дослідженнях більшість чоловіків готові зізнатися в тому, що для них нормальний секс із ровесницею, навіть якщо цій ровесниці 50. Однак на чоловіків досить часто тиснуть стереотипи, і їм незручно сказати, що вони хочуть мати секс із бабусею. Зате вони хочуть мати секс із дівчиною, але питання в тому, чи хоче дівчина мати секс із ними?» — зауважує експертка.

Вона нагадує, що репродуктивний вік збільшується, тож є багато жінок, які в 40 років часто народжують першу чи другу дитину і мають на це повне право та репродуктивну можливість. А тим часом їх уже записують до бабусь. 

«Не треба знати, чи в жінки менопауза, чи ні, якщо це не позначається на її праці чи перебуванні в колективі. У багатьох країнах, які ми називаємо розвиненими, приміром, у Великій Британії, є навіть політика на робочих місцях стосовно жінок у менопаузальному віці — включно з тим, що вони мають право попросити робоче місце біля вікна, бо в декого бувають припливи», — зауважує Тетяна Трощинська. 

Як навчитися приймати свій вік?

Це процес, каже Тетяна Трощинська, і тут є кілька моментів. Перший —  культурно-нормативний — це та ж видимість та  реклама.

«Бо якщо тебе постійно рекламують як людину, якій внук допомагає підключити телефон, то ти хочеш чи не хочеш, а думатимеш про те, що з твоїми когнітивними здібностями щось не так. Якщо тебе показують як людину, яка потребує асистування й допомоги, наприклад, аптекар дає ліки, в банку тобі дають пенсію, лікарі мастять маззю спину, у тебе після певного віку все життя зводиться до хвороб і когнітивних порушень. Тебе не показують як людину, яка може поїхати на відпочинок, яка купує в магазині будь-що крім хліба, яка не хвора, а здорова, чи як лікарку або фармацевтку старшого віку. Чому завжди має бути бабця сивенька, а молоденька лікарка  показує: «Ось оберіть нові окуляри», —  каже Трощинська. 

Тут ідеться про ці соціальні ролі, які нам демонструє суспільство навколо нас, додає експертка. Якщо цих соціальних ролей стає значно більше, тоді ми одразу починаємо сприймати це як нормальне.

Інституційні моменти стосуються того, що роботодавець не просто не ставить в оголошенні 35 років. А він ще й зобов’язаний дивитися, чи ця людина професійна, і наймати на роботу, якщо вона підходить йому за професійними якостями. Це конституційна можливість кожної людини, наголошує Тетяна Трощинська. 

«Тут багато пов’язано з пенсійною системою, і ми цього не вирішимо зараз. Ми розуміємо, що рівень життя має значення. Але для страхових компаній людей старшого віку не існує. А які бізнеси бачать пенсіонерів, крім банків, де пропонують пенсійні депозити. Фактично ніякі. Роботодавці бачать їх дуже мало. А тим часом демографічна ситуація каже нам, що в 2025 році в Україні буде від’ємний баланс молодих і старших, і роботодавцям доведеться напевно побачити тих 50 бабусь. Тому треба й говорити, і усвідомлювати, що це неминуче, бо демографічної ситуації ми не змінимо, і ніхто не народить дуже багато молодих працівників, яких хочуть роботодавці».  

Не обов’язково ставати Айріс Апфель

У протистоянні негативу, що стосується віку, дуже допомагає солідарність, розмови з такими, як ви, де можна побачити інші приклади, вважає Тетяна Трощинська.

Айріс Апфель, фото today.com

«Не обов’язково дивитися на Айріс Апфель (100-річна американська дизайнерка та ікона стилю – ред.). Не буде кожна з нас Айріс, не будемо ми ходити в цих прекрасних бірюзових прикрасах, не буде в нас такого відчуття кольору й дизайнерського дару, як у неї. Це ілюзія — думати, що я обов’язково у 80 років танцюватиму. Я і в 40 не танцювала. Тут питання в тому, що я житиму так, як вважаю за потрібне, і почуватимуся нормальною. І для цього не обов’язково ставати Айріс Апфель — ось що головне.

Я за те, щоб ми бачили тих яскравих, впевнених старших жінок, які пишуть книжки, проводять коуч-сесії, читають лекції. Але немає нічого поганого в тому, щоб просто вирощувати в саду свої квіти, і люди тебе поважали. І це дуже важливий момент, на мою думку, бачити таких, як ми, показувати їх у медіа, говорити про те, що їх турбує».

5 порад від психологині, як боротися з ейджизмом 

1. Бути вдячною

Щоб приймати свій вік та не брати до серця дискримінаційні висловлювання, треба зрозуміти, за що ви вдячні своєму віку, — радить Наталія Підлісна.

«Для цього треба відповісти собі на декілька запитань: що стоїть за страхом віку та зрілості, які плюси в моєму віці, чого я досягла? Але це не суспільні досягнення, а психологічні. Наприклад, навчилася говорити «ні», навчилася не поспішати, смакувати життям». 

2. Знати свою унікальність 

«Вона є в кожної людини, і у віці 40-50 років краще це знати й розуміти. Тоді буде легше жити, — каже психологиня. — Хтось унікальний тим, що вміє відпускати людей, хтось не ставить собі в житті бар’єрів. У кожної людини своя унікальність. А ще, щоб не боятися віку, треба знати, що саме з ваших думок — це погляди на вас інших людей, що ваші особисті погляди, а що вам просто нав’язують». 

3. Мати повагу до свого тіла

«Прийняти його, сказати, що ви цінуєте в ньому. Бо часто жінки забувають про це, а зосереджуються на тому, що в них надмірна вага, зморшки. Але при цьому ми, наприклад, маємо гарний зір, слух чи хороший метаболізм. Головне— знати, за що ти вдячна своєму тілу».

4. Не порівнювати себе з іншими

«Не порівнюйте себе з іншими, бо це дорога до неврозу. Робіть собі компліменти й розумійте, що за кожною зморшкою ховається досвід. У нас зараз є так звана культура омолодження облич, і мені здається, що ніде в світі пересічні жінки не витрачають стільки коштів на філери й ботокс. А в нас багато жінок із 25 років уже вишукують місця, куди можна щось уколоти. А якщо не вколола, то в неї відчуття, що вона неякісно живе, що гірша, ніж інші. Тому деякі речі нам треба переосмислити. Адже в нас старіння вважається чимось маргінальним: мовляв, чому ти старієш, якщо ти можеш не старіти?» 

5. Не займатися самокритикою 

«У дитинстві нас критикували батьки чи вчителі. Вони казали: «Ти це робиш не так і ось це» або ставили за приклад інших дітей. І тепер ми думаємо: «О, я вже доросла, можу критикувати себе сама». Тому у зрілому віці дуже важливо говорити собі слова любові. Задушити внутрішнього критика. Треба правильно формувати своє оточення, не обговорювати інших і не дозволяти обговорювати вас. Щоб не було внутрішнього невдоволення, бо ми знову будемо провалюватися у тривогу. Треба навчитися робити собі компліменти, але дуже щиро. Будьте вдячні собі і своєму вікові за те, що можна насолоджуватися життям, запахами, смаками, музикою». 

До слова, в межах проєкту «Сила віку жінок» із грудня минулого року тривають пілотні психотерапевтичні групи для 30 жінок із різних міст України. Робота в цих групах присвячена прийняттю жінками свого віку, змінам у організмі та тілі й позитивному ставленню до цих процесів. Групи працюватимуть до червня 2022 року. Щоб долучитися, стежте за оновленнями групи «Сила віку жінок» у Facebook. Тут можна спілкуватися з однодумицями, обговорювати актуальні та наболілі теми. Адже спілкування — це теж психологічна допомога. 

Євгенія Цебрій

Схожі записи

«Бьет – значит сядет!» — в Харькове прошел Марш женской солидарности

«Хапай і біжи» у Полтаві: дівчину викрали і зґвалтували, а тепер пропонують одруження

Наталка Сіробаб

Знецінення, вигорання та «релігійні заморочки» — інтерв’ю з гендерно-чутливим гінекологом Кирилом Венцковським