Повага
Колонки

Право на слабкість і до чого тут фемінізм

Пам’ятаєте ці фото, де красиві й витончені моделі Діора розгулюють Москвою зразка 1959 року? На них із неприхованою заздрістю дивляться звичайні радянські жінки. Ті, які відпрацювали нічну зміну на заводі, а потім відстояли кілька годин у довжелезній черзі, аби придбати молока, яєць і хліба, які жили в комуналках, прали руками, готували на всю сім’ю та економили на собі, лиш би прогодувати дітей.

«Ніжність та краса» у СРСР

У них не було прокладок, тампонів і, швидше за все, красивого трюмо. Баночок із кремами теж не було. Вони дуже хотіли мати можливість побути слабкими та жіночними в найбанальнішому розумінні цього слова. Комунізм забрав у їхніх сімей приватну власність, натомість поклав на їхні плечі важезний тягар – будувати наддержаву. І практично як насмішку зоставив квіточки на 8 березня з побажаннями «залишатися ніжними, красивими й жіночними».

Залишатися ніжною, красивою й жіночною, коли працюєш на заводі, стоїш у довжелезних чергах, проводиш «другу зміну» на кухні й за скромну зарплатню не можеш дозволити собі навіть пристойного бюстгальтера, а якби й могла, то його б усе одно не було де купити. Нереальна місія, рожева мрія про благополуччя. Бо, будьмо чесними, «ніжність» та «краса» вимагають величезного ресурсу.

1990-ті

Потім були 90-ті, увесь звичний світ розвалився. І поки чоловіки часто не розуміли, як їм знайти себе в новому світі: хтось заглядав у чарку, хтось просто опустив руки, у більшості жінок ніколи не було такої «опції», бо «треба годувати дітей». Ці жінки, які працювали медсестрами, вчительками чи нянями, місяцями не отримували зарплати. А у відпустку їхали не на море, а в Польщу чи Чехію з величезними клітчастими сумками дефіцитного товару, щоб «зібрати дитину до школи». Складно бути грайливою кішечкою, коли ти щодня думаєш, чим нагодувати дитину і як заплатити за квартиру. 

Радянський Союз декларував права жінок, але натомість не приніс нічого, крім важкої й погано оплачуваної роботи. Жінки в розвинених країнах виборювали право бути сильними: працювати, нести відповідальність, самореалізовуватися. А у країні, де була «ліквідована будь-яка нерівність»,  жінки виконували «п’ятирічку за три роки».

Ці жінки звикли не довіряти державі, вони не надто вірять у зміну правил гри. Бо за їхньої пам’яті влада змінювалася багато разів, але нічого не змінювалося для них особисто. Більшість із них так ніколи й не мали тієї широкої спини, яка б могла їх захистити від усіх суспільних катаклізмів. Їм самим доводилося бути цієї спиною для своєї сім’ї. Кожна з них насправді більше феміністка, ніж готова собі в цьому зізнатися. 

Слабкість та фемінізм

Пам’ять про це живе в нас усіх. І тому, мабуть, на теренах колишнього Радянського Союзу так просто продаються тренінги про те, як бути «слабкою», як бути «справжньою жінкою» і як «зустріти свого принца». Бо значно простіше повірити, що твоє життя зміниться на краще, якщо ти говоритимеш із чоловіками солодким голосом. Якщо одягатимеш мереживну білизну, яка ніколи не була доступна твоїй мамі, бо вона ледь на хліб наскрібала, щоб прогодувати сім’ю в 90-х. Покоління жінок, травмовані жорстокою дійсністю й важкою та невдячною роботою, коли чують про фемінізм, то думають, що в них хочуть забрати віру в казку, єдиний їм відомий соціальний ліфт та спосіб бути захищеною. 

Але їхні вороги не «кляті феміністки», які кажуть, що не існує «чарівного принца», що вирішить за тебе всі твої проблеми. А суспільний устрій, який обікрав їх, їхніх матерів і бабусь, і продовжує обкрадати. Усі ці популісти, комуністи, олігархи й корупціонери, яким вигідно, щоб усі ми залишалися бідними, неосвіченими. Щоб ми ледь зводили кінці з кінцями. Щоб мріяли вийти заміж хоч за когось із них, аби залишитися такою ж безправною, але хоча б не думати 24/7 – чим нагодувати дитину.  Ну а якщо не вийшло вийти заміж за «принца», то хоча б один день на рік, коли можна бодай приблизно повірити, що ти потрібна, кохана і щаслива. А не жінка, яка намагається вижити в економічно відсталій країні східної Європи з недорозвиненою демократією.

А де був тато?

Моя мама – жінка, яка в 90-ті їздила з важкими клітчастими сумками продавати дефіцитний товар то в Польщу, то в Київ. Моя мама, мініатюрна, красива, підіймала сумки, які були, мабуть, у півтора раза важчими за неї. Кожного понеділка вранці, після того, як провела вихідні на ринку й ніч в автобусі, вона поверталася додому, приймала душ, робила зачіску, макіяж і йшла на роботу – мама займала керівну посаду й жодного разу не взяла хабаря.

Ця чесність у 90-ті коштувала їй дорого, цю ціну можна дуже просто підрахувати – це кожні вихідні та свята, коли вона не відпочивала, не проводила час із близькими, а сідала в нічний поїзд, підіймала важкі ящики й торгувала на ринку. Ви запитаєте, де був тато? Він був, і навіть був поруч, ходив на роботу в інститут, де місяцями не виплачували зарплатні, він ріс у Радянському Союзі й погано розумів, що він може ще зробити для благополуччя сім’ї, окрім як чесно виконувати свою роботу.

«Лідерство» не обов’язково йде у комплекті з Y-хромосомою

Був період, коли я думала, що в моїх батьків могло бути все інакше. Може, варто було зробити так, як радять «славетні» коучі: якби мама була більше «жіночною», менш втомленою, витонченою, як моделі Діора, не брала на себе так багато відповідальності, може, тоді б тато був більш «мужнім і рішучим». Але це не працює. Я знаю, що кожен із них робив те, що міг, що «лідерство» та «підприємливість» не обов’язково йдуть у комплекті з Y-хромосомою – у моїй сім’ї вони дісталися мамі. Іноді я дивлюся на неї – і мені здається, що я знаю все про те, наскільки сильною може бути жінка. І якби можна було б змінити минуле, то я б страшенно хотіла, щоб моя мама жила в країні, де в неї була б можливість турбуватися про себе й дозволяти собі бути слабкою, не так награно, як радять «коучі» на тренінгах жіночності, а так по-справжньому, як почувається жінка, коли вона в безпеці.

Сильна 24/7

Жінки в нашій країні дуже добре пам’ятають, що таке рівноправ’я радянського зразка – зазвичай це важка низькооплачувана робота й потреба бути сильною 24/7. Тому нам дуже важливо говорити не лише про право жінки бути сильною. Нам важливо говорити, що фемінізм – це щоденний вибір: рятувати планету чи дозволити комусь, навіть собі, потурбуватися про тебе. Фемінізм – це про суспільство, у якому можна почуватися захищеною, незалежно від того, чи є поруч «сильне плече». Зрештою, це про те, що кожна жінка, як і кожен чоловік, можуть дозволити собі бути не лише сильними, але і вразливими, хоча б іноді.

Оксана Іванців,
голова громадської організації Arts&Rights

Схожі записи

Чому жінки мусять «відгрібати» по повній

Вікторія Кобиляцька

Рожева книжка зневаги 

Навіщо потрібен фемінізм?