Повага
Колонки

«Самавинна» або звідки росте мовчання

Трамвай. Вечір. Поруч стоїть дівчина з рожевим волоссям, у довгому плащі й коротких шортах. Зупинка. Повз нас проходить літня пані й, уже спускаючись східцями, бурмоче: «Їздить отака-во вечорами ― точно доїздиться». Двері зачиняються. Дівчина нічого не чує, бо в неї навушники і музика у вухах. А мене тригерить. Сильно. До розкалатаного серця і тремтіння в пальцях. Бо це чергове, неуважне й зовсім необов’язкове «самавинна» б’є прицільно і навідліг. Навіть тих, кого прямо не мало на меті.

На початку лютого, коли добряче замело, я везла доньку до школи. Трамвай сподівано застряг напівдорозі. І ми пішли далі пішки, крізь сніги і ранок. Хрусткий і красивий. Аж до тієї миті, коли майже перейшли дорогу. На зелене світло, на пішохідному переході. Донька послизнулася на бруці, ми обидві розкинули руки, щоб утримати рівновагу, я вхопила її й потягнула до себе. І тут нас обігнав чоловік, кинувши на ходу: «От корова дурна, всю дорогу зайняла». На дорозі місця вистачало ― власне тільки нас троє її й переходило. І я, вже ступаючи на тротуар, автоматом випалила: «Сам дурний». Чоловік розвернувся і зі словами «кончена» і «заткнися» штурхнув мене у плече. Я, не відпускаючи доньчиної руки: «Що ви собі дозволяєте?». І він, і ми з донькою при цьому не зупиняємося. Він розвертається з матом та погрозами, штовхає мене ще раз, гаркає «шмаркачка». «Пан професор знайшовся», ― відгавкуюсь я й копаю його в черевик. Не знаю чому ― мабуть, між інстинктивних реакцій «бий» або «біжи» мозок вирішує вибрати подобу «бий». 

Скверик, який ми перетинали в такий спосіб, закінчується. Далі ― ще одна дорога й червоне світло світлофора. Чоловік ― чорний пуховик, маска на пів обличчя, трохи нижчий за мене, років п’ятдесят або й старший ― розказує, що він зі мною, сякою-перетакою, зробить. Я перепитую, якого милого він так поводиться та ще й при дитині. Міцно стискаю доньчину руку, заступаючи її собою. І отримую удар у шию. Такий, що шия, обмотана товстим шаликом, болить потім ще майже добу.

Я завмираю. Буквально прикипаю до місця. Білий день. Люди довкола. Удар у шию. Секундні відчуття: доньку я собою затулила. І ― наступний удар буде в обличчя. Здається, він навіть уже заніс руку. Але збоку озивається хлопчина (не знаю, чи стояв він там, чи щойно підійшов): «Мужчіна, что ви сєбє позволяєте?» І мужчіна одразу осідає, перестає сипати погрозами й лиш буркоче щось собі під носа. Вмикається зелене. Він хутенько перебігає дорогу і зникає поміж інших людей.

Іще раз: ранок, центр міста, я в довгій парці кольору хакі, без макіяжу, з дитиною за руку.

Перше, що я сказала своїй доньці, коли ледь видихнула: «Зі мною все ок. Ні ти, ні я в цьому не винні. Це він мудак». Обійняла й відпустила до школи. Потім ми багато разів проговорювали різні моменти цієї ситуації, програвали можливі варіанти дій, робили все, щоб відновити її почуття безпеки. Але зараз ідеться про інше. 

Повертаючись додому, я зловила себе на думці: «А що, якби ти не обізвала його дурнем? Не дарма ж кажуть: дай дурню дорогу». Тобто читай: якби ти не огризнулась у відповідь, він би тебе не вдарив. Тобто ― «самавинна». Своїм голосом у власній же голові. І тут я злякалася. Дуже. Через те, наскільки глибоко вкорінене оце дурнувате невитравне тавро, яке може прилетіти з усіх фронтів і боляче вдарити там, де начебто вже й не мало б. Як чітко спрацьовує цей механізм «якби ти не, то…». Так ніби тільки ти відповідаєш за все, що на тебе сиплеться, просто тому, що ти ― жінка/дівчина.

Що я відчувала того дня? Біль, страх і сором. О так, мені було соромно, що я дозволила цьому статися. Ніби я мала якийсь вплив на того чоловіка, ніби могла якось його зупинити, повестися інакше, вдарити дужче, не завмерти, висміяти, викликати поліцію тощо тощо тощо. Довгий болісний ланцюжок, який я, тридцятидев’ятилітня жінка з досвідом психотерапії й міцної підтримки за плечима, таки зуміла розірвати. Але ― чи до кінця? Якщо досі, пишучи це, відчуваю фоновий наліт сорому: «Як ти взагалі в усе це вплуталася? З хорошими дівчатками такого не стається». 

І все ж у мене є дивовижний мотиватор називати речі своїми іменами ― моя донька. І заради неї (а ще заради маленької дівчинки всередині себе, яка чула «самавинна» безліч разів і різними, інколи дуже близькими голосами) я вчуся казати твердо: ти НЕ винна. У насильстві винен той, хто його чинить. І ніхто не має права вчити тебе інакше.

Катерина Міхаліцина,
письменниця, перекладачка, редакторка,
членкиня Українського ПЕН

Схожі записи

Допустима вага патріотизму та екзистенційний жах

Анастасія Мельниченко

Навіщо медіа розробляти політику гендерної рівності?

Ірина Славінська

Вирок Вайнштейну: чи можливий такий сценарій в Україні

Залишити коментар