Повага
Колонки

«Самавинна» або звідки росте мовчання

Трамвай. Вечір. Поруч стоїть дівчина з рожевим волоссям, у довгому плащі й коротких шортах. Зупинка. Повз нас проходить літня пані й, уже спускаючись східцями, бурмоче: «Їздить отака-во вечорами ― точно доїздиться». Двері зачиняються. Дівчина нічого не чує, бо в неї навушники і музика у вухах. А мене тригерить. Сильно. До розкалатаного серця і тремтіння в пальцях. Бо це чергове, неуважне й зовсім необов’язкове «самавинна» б’є прицільно і навідліг. Навіть тих, кого прямо не мало на меті.

На початку лютого, коли добряче замело, я везла доньку до школи. Трамвай сподівано застряг напівдорозі. І ми пішли далі пішки, крізь сніги і ранок. Хрусткий і красивий. Аж до тієї миті, коли майже перейшли дорогу. На зелене світло, на пішохідному переході. Донька послизнулася на бруці, ми обидві розкинули руки, щоб утримати рівновагу, я вхопила її й потягнула до себе. І тут нас обігнав чоловік, кинувши на ходу: «От корова дурна, всю дорогу зайняла». На дорозі місця вистачало ― власне тільки нас троє її й переходило. І я, вже ступаючи на тротуар, автоматом випалила: «Сам дурний». Чоловік розвернувся і зі словами «кончена» і «заткнися» штурхнув мене у плече. Я, не відпускаючи доньчиної руки: «Що ви собі дозволяєте?». І він, і ми з донькою при цьому не зупиняємося. Він розвертається з матом та погрозами, штовхає мене ще раз, гаркає «шмаркачка». «Пан професор знайшовся», ― відгавкуюсь я й копаю його в черевик. Не знаю чому ― мабуть, між інстинктивних реакцій «бий» або «біжи» мозок вирішує вибрати подобу «бий». 

Скверик, який ми перетинали в такий спосіб, закінчується. Далі ― ще одна дорога й червоне світло світлофора. Чоловік ― чорний пуховик, маска на пів обличчя, трохи нижчий за мене, років п’ятдесят або й старший ― розказує, що він зі мною, сякою-перетакою, зробить. Я перепитую, якого милого він так поводиться та ще й при дитині. Міцно стискаю доньчину руку, заступаючи її собою. І отримую удар у шию. Такий, що шия, обмотана товстим шаликом, болить потім ще майже добу.

Я завмираю. Буквально прикипаю до місця. Білий день. Люди довкола. Удар у шию. Секундні відчуття: доньку я собою затулила. І ― наступний удар буде в обличчя. Здається, він навіть уже заніс руку. Але збоку озивається хлопчина (не знаю, чи стояв він там, чи щойно підійшов): «Мужчіна, что ви сєбє позволяєте?» І мужчіна одразу осідає, перестає сипати погрозами й лиш буркоче щось собі під носа. Вмикається зелене. Він хутенько перебігає дорогу і зникає поміж інших людей.

Іще раз: ранок, центр міста, я в довгій парці кольору хакі, без макіяжу, з дитиною за руку.

Перше, що я сказала своїй доньці, коли ледь видихнула: «Зі мною все ок. Ні ти, ні я в цьому не винні. Це він мудак». Обійняла й відпустила до школи. Потім ми багато разів проговорювали різні моменти цієї ситуації, програвали можливі варіанти дій, робили все, щоб відновити її почуття безпеки. Але зараз ідеться про інше. 

Повертаючись додому, я зловила себе на думці: «А що, якби ти не обізвала його дурнем? Не дарма ж кажуть: дай дурню дорогу». Тобто читай: якби ти не огризнулась у відповідь, він би тебе не вдарив. Тобто ― «самавинна». Своїм голосом у власній же голові. І тут я злякалася. Дуже. Через те, наскільки глибоко вкорінене оце дурнувате невитравне тавро, яке може прилетіти з усіх фронтів і боляче вдарити там, де начебто вже й не мало б. Як чітко спрацьовує цей механізм «якби ти не, то…». Так ніби тільки ти відповідаєш за все, що на тебе сиплеться, просто тому, що ти ― жінка/дівчина.

Що я відчувала того дня? Біль, страх і сором. О так, мені було соромно, що я дозволила цьому статися. Ніби я мала якийсь вплив на того чоловіка, ніби могла якось його зупинити, повестися інакше, вдарити дужче, не завмерти, висміяти, викликати поліцію тощо тощо тощо. Довгий болісний ланцюжок, який я, тридцятидев’ятилітня жінка з досвідом психотерапії й міцної підтримки за плечима, таки зуміла розірвати. Але ― чи до кінця? Якщо досі, пишучи це, відчуваю фоновий наліт сорому: «Як ти взагалі в усе це вплуталася? З хорошими дівчатками такого не стається». 

І все ж у мене є дивовижний мотиватор називати речі своїми іменами ― моя донька. І заради неї (а ще заради маленької дівчинки всередині себе, яка чула «самавинна» безліч разів і різними, інколи дуже близькими голосами) я вчуся казати твердо: ти НЕ винна. У насильстві винен той, хто його чинить. І ніхто не має права вчити тебе інакше.

Катерина Міхаліцина,
письменниця, перекладачка, редакторка,
членкиня Українського ПЕН

Схожі записи

Не суперниці, а соратниці: на що здатна жіноча солідарність?

Рожево-блакитний Всесвіт

Марина Лук'янова

Поліморфний гендер-флюїд