«Злі Мавки» — це український жіночий рух опору, який виник в окупованому Мелітополі на початку 2023 року. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну відважні українки вирішили протистояти окупаційному режиму.
Рух використав у назві один із образів жіночого духу з української народної міфології. «Злі Мавки» працюють як онлайн, так і на місцях — на окупованих Росією територіях України. Активістки, ризикуючи власною безпекою, розповсюджують в окупованих містах плакати, листівки й інші матеріали на знак українського спротиву та захисту своїх прав. «Мавки» послуговуються обмеженістю окупантів, які не підозрюють, що жінки можуть відігравати активну роль в опорі.
Дівоче медіа публікує Щоденник Мавки, в якому йдеться про життя в окупації.
Читайте також: Злі мавки: як українки дають відсіч ворогу в окупації
Щоденники — це спосіб «Мавок» розповісти свої історії, поділитися почуттями та бути почутими за межами окупації. Щоденникові записи Мавок представлені на мистецькій виставці «Ломикамінь. Жіночий спротив у Криму», що відкрилася у Києві до 10-ї річниці боротьби з окупацією Кримського півострова.
21 листопада 2023
Ялта, Крим
Учора одна з Мавок написала про проєкт, завдання якого — зробити почутими голоси українців та українок із окупованих територій. Це завдання і моєї творчості останнього року, тому одразу погодилася.
Учасниць просять вести щоденники, які опублікують, зробивши персонажів невпізнаними. Це важливо — ще в березні 2022 року я ухвалила рішення, що готова сісти у в’язницю лише за свою профдіяльність. За лайк у соцмережах, необережний коментар чи інтерв’ю — не готова. У будь-якому разі, на моє щастя, я не відома, а ФСБ не цікавиться мистецтвом.
Вже давно я думала вести щоденник, тому що я відчуваю, як змінюється моє мислення, і намагаюся фіксувати зміни. Я бачу, як змінюються погляди моїх друзів і близьких, але з собою все не так очевидно. Щоденник допоміг би з фіксацією цієї миттєвої реальності.
Домовилися, що зателефоную кураторці проєкту о 8-й ранку, і тільки під час розмови ми обидві зрозуміли, що в Криму московський час, і 8-ма ранку в нас різна. З таких побутових дрібниць і складається повсякденне життя, звичайно, за 10 років окупації побут сильно змінився.
У Ялті це менше відчувається, в Ялті і війни начебто немає. Тільки військові кораблі на самому горизонті і пара вицвілих прикладів монументальної пропаганди: реклама служби за контрактом, і обличчя путіна з мотиваційним написом. Обидва так вицвіли, що попри гігантські розміри око їх просто не помічає. Напевно, це захисний механізм свідомості: я не помічаю такої реклами і не зчитую Z-ки, причому вже дуже давно, якщо спеціально на них не фокусуюся.
Спочатку було зовсім інакше. Перший рік війни, 2014 року, кожен такий плакат сердив і завдавав болю.
23 листопада 2023
Ялта, Крим
У Ялті своїх поглядів і ставлення до війни демонструвати не заведено. Я не про всіх своїх знайомих можу впевнено сказати, яких вони поглядів.
Нещодавно приємний хлопець, новий знайомий, запросив мене на каву. Я не впевнена була, йти мені чи ні — треба якось дізнатися, що то за людина. Ватників у моєму житті і так достатньо, і придумала запитати: «Які новини ти читаєш?»
Безпечне питання, начебто, але в принципі, достатньо, щоб зрозуміти багато про погляди людини.
До слова, на каву ми не пішли.
5 грудня 2023
Сімферополь
Я не впевнена, що варто про це писати, але потрібно. Ходила сьогодні, вішала плакати, вийшло непомітно дістатись до нових цікавих місць… Хоча знайшла багато, але майже усюди були люди, які ну зовсім йти звідти не хотіли. А як знати, що за люди?
Іноді нападає параноя, хочеться тупо бігти, тікати звідси, але внутрішній голос каже: «Ти потрібна тут». Тому сиджу, чекаю. Чекаю, поки зайві свідки підуть, і можна буде приклеїти плакат. Чекаю на чергові новини про вдалі справи на фронті та в тилу.
Знов думаю про чергові затримання наших. Знущаються з них жахливо. Якщо брати мою особисту ситуацію, то основний мінус і загроза — це камера, а плюс у тому, що мало хто, а найімовірніше, навіть ніхто, не дивиться на дівчину як на партизанку, отак за замовчуванням. Зручно бути Мавкою!
Але дуже сумно від проросійського оточення. Ясно, що відкрито підтримку Україні висловлювати небезпечно, але іноді так не вистачає людини, з якою можна було б безпечно принаймні поговорити про речі, що хвилюють…
7 грудня 2023
Сімферополь
Сьогодні був черговий напад параної — не буду в подробицях, але кому розповіла, кажуть, загроза реальна, тому краще мовчати. Та ще й дощ… Тому навіть вішати не пішла.
У центрі міста стоїть інсталяція «4 ноября» — день «народного единства». Але хоча б ніхто не тягнув туди фоткатись. На жаль, багато хто з оточення інших поглядів, ніж я.
Як завжди, їздить і літає купа техніки, зараз чергова хвиля активності. Але не завжди до неї долітає. Хоч і підстрибуєш інколи від вибухів, але ж одразу стає так приємно, що уразили чергову, явно зайву для українського Криму, річ.
19 грудня 2023
Ялта, Крим
Сєргєй, завгосп у моєму ЖК, ходить у футболці, прикрашеній літерою «Z», не знімаючи її, хоча вже грудень. Мені цікаво фантазувати, як такі купівлі роблять. Приходиш у магазин і серед котиків, тигрів, «Армані», «КиШ», «Цой жив» знаходиш, приміряєш і вибираєш саме її. Літеру «Z». Сєргєя я цураюся саме через його смак в одязі.
Футболка Сєргєя зношується, буква блякне й обсипається, стікери на машинах сусідів злазять і вигоряють. Але в перші дні війни, коли ця погань тільки розповзалася вулицями, трапився цікавий епізод. Навколо лютневий морок, дощ, депресія. Припаркувалася біля кондитерської, тягну коробку з калорійною заборонкою, швидко, щоб не змокнути. А якийсь хлопець під дощем без парасольки відколупує щось із заднього скла. Придивилася, там наклейка «Z». Запитую: «Допомогти?» — «Ні, я сам», — сказав він. «А як так вийшло?» — «Та ось, їду і думаю, що це ззаду заважає? Виходжу, а хтось уночі, напевно, цю погань наклеїв».
Читайте також: Херсонська журналістка пройшла полон і свідчила в Гаазі: історія Анжели Слободян
Одне тістечко я запхала в рот просто на тому паркінгу.
Зетка від зетки різниться, є прості білі на чорному тлі, вони за ніч з’явилися на всьому громадському транспорті, на швидких, машинах поліції і в держбюджетників. Такі зетки підневільні, без душі та радості. А є ошатні зетки, з георгіївських стрічок, із квітами, радянськими зірками, танками, прапорами срср і росії, двоголовим орлом. Ці зетки були обрані їхнім господарем, куплені і ретельно наклеєні. Вони відображають погляди та переконання власників. Але найстрашніші — зетки зі скотчу, на задньому склі або капоті. Така зетка буває на військових машинах, трофейних, у них їздять убивці та возять убитих. Я їх уникаю.
21 грудня 2023
Ялта, Крим
Після поїздки у відпустку вирішила поділитись зі своїм хлопцем історією нового знайомого.
Ми познайомилися в аеропорту, виявилося, що ми обидва з Криму і летимо в одне місто, вирішили випити пива та побалакати.
Він розповів, як поїхав в еміграцію. Він мав готель у Криму і часто сам стояв на консьєржі. А російські туристи мають одне улюблене запитання: «Як вам живеться після 2014-го?» Запитання зрозуміле, і цікавість їхня зрозуміла, але відповісти на нього чесно з нашими поглядами просто не можна. Я завжди відповідаю: «Кому як, усім по-різному». А ось мій новий знайомий одного разу втратив витримку і відповів, що думав, барвисто та в усіх подробицях. І, як виявилося, для відвертості він вибрав не того гостя, на нього одразу ж написали донос.
Але тут йому пощастило: знайомий із відомства попередив заздалегідь, що готується справа, і про те, що його викликають на допит, він дізнався вже на білоруському кордоні. Готель, будинок, машини продала за довіреністю мама, поспіхом і за безцінь, а тепер вони обоє в еміграції.
Таких історій багато, і ця насправді з добрим кінцем. На мене набагато сильніше враження справила реакція мого хлопця. Він влаштував мені натуральний допит: «Ти говорила, звідки ти?», «Він знає твоє прізвище?», «Ти говорила про свої погляди?», «Він хотів, щоб ти познайомила його з кримцями в еміграції?» І резюмував: «Він ФСБшний інформатор, він вас усіх здасть, і ваші родини здасть, вас усіх посадять».
Це був шок, я відчула подих воскреслого сталіна. А найстрашніше, що на кілька секунд я припустила, що це справді так.
Попри те, що такі думки можуть з’явитися в голові.
2 січня 2024
Ялта, Крим
Пережили новорічні. Ми планували відзначити у Діми в чайній, але поки він ховається від поліції, будь-якої миті можуть заявитися і туди. Тому — із сім’єю та батьками мого хлопця. Раніше, коли ми святкували з ними Новий рік, то спочатку за київським часом зустрічали, а потім за московським. Тепер, після 24 лютого, тільки за московським. І промову путіна довелося слухати. Торік я вийшла, коли він говорив, і зайшла вже на бій курантів. Цьогоріч… Вони хороші люди, і ми чудово ладнаємо. Вони вдали, ніби не помітили, що я виходила.
А ось із моєю бабусею дуже важко. Я довго не могла усвідомити, що близька мені людина виправдовує війну. Народилася бабуся наприкінці 30-х, у розпал сталінських репресій. Під час Другої світової війни була ще дитиною і працювала на якомусь заводі в тилу, допрацювалася до радикуліту в свої 7 років. Бабуся завжди повторювала «аби не було війни», що завгодно робіть, але воювати не можна. І ось, виявляється, якщо пояснює поважний дядько з телевізора, дуже зрозуміло і детально, то можна. Виявилося, що ця війна навіть правильна.
Читайте також: Жінки і війна: вийшов фільм «Oh, Sister!» із історіями українок
Ненависть до війни була бабусиним фундаментальним переконанням, але вона з такою легкістю від нього відмахнулася, що я довго не могла в це повірити, досі не можу. Я дуже сердилась, коли ми намагалися обговорювати цю тему. Це неправильно. Бабусі 87 років. Її не змінити, і їй недовго залишилося на цій землі, треба берегти цей спільний час. Але я закипаю. Напевно, саме тому, що це близька людина, з якою хотілося б розділяти цінності та переконання. А ніяк не виходить.
І ще одне дивне спостереження. У бабусі під впливом телевізора ніби дає паростки якесь давно заснуле насіння сталінізму часів її дитинства. Вона виправдовує доноси, переслідування інакодумців і загалом закриття суспільства. Раніше вона набагато вільніше мислила. Зараз вона вважає за правильне і те, що мені загрожує в’язниця за мої слова та погляди. Вона вважає, що якщо я з чимось не згодна, то маю виїхати.
Образливенько. І несправедливо. Чому я маю залишати свій будинок? Нехай ті, хто понаїжджав, поїдуть і росгвардію свою заберуть, мені здається так чесніше. З Новим роком, хочу Україну в ньому».
4 січня 2024
Ялта, Крим
Коли довго живеш у стресі, вчишся давати йому раду. Рутина, свіже повітря, спорт — все це допомагає. А потім якась дрібниця, і вся душевна рівновага під укіс.
У сусідів ремонт, і, звичайно, робітники слухають музику. Раптом чую, що грає «Червона калина» у виконанні «Бумбокса». І перша думка: нічого собі сміливі. І двічі, на репіті. Невипадково потрапила, це точно. Я її з відпустки не слухала. Пісню давно хочуть визнати екстремістською, і вже кількох людей оштрафували та змусили просити вибачення за прослуховування. Сам собою штраф і суд не проблема, але страшно потрапити до них у лапи. Тому я навіть на самоті, у себе вдома, знаючи, що квартири по сусідству порожні, не наважуюся її вмикати. Саме тому мене так здивувала сміливість будівельників. Такі моменти допомагають відстежити ступінь особистої несвободи.
Уявіть собі, що ви боїтеся увімкнути пісню, бо на вас можуть донести, і це зруйнує ваше життя.
На вулиці +7, відчувається як політичні репресії.
9 січня 2024
Євпаторія, Україна
Учора приїхали з дитиною до батьків чоловіка. Лягла відпочити після дороги, заснула.
Прокинулась о 17-й годині від вибуху. Це був перший раз, коли я на власні вуха почула його. У нас у Сімферополі жодного разу нічого подібного не чула. Ні страху, ні паніки в мене не було. Попри те, що вибухнуло тут, поруч, я про це не читаю десь, а чую сама, на душі було спокійно і навіть радісно, коли читала, що, схоже, влучили куди треба.
Може, ненормально не боятись обстрілів, я вже не розумію. Я більше боюсь, коли руське ППО працює; я знаю, що коли русня втіче, вони будуть стріляти в наші будинки, їм буде байдуже, хто в них. Це їхня звірина сутність. І цього я боюсь понад усе.
Батьки живуть, наче нічого не відбувається. Яку вони мають позицію щодо війни, я не до кінця розумію. Розмова на цю тему в нас не склалась. Страшно було і їм, і нам щось відкрито казати, навіть одне одному. Вони не дивляться телевізор. Мати думає, що це рятує їх від впливу пропаганди, але новини й інформацію бере лише з руських телеграм-каналів. Вона дуже чекає і хоче, щоб війна закінчилася і щоб все було як раніше.
Мені здається, що війна для неї — це щось далеке, що її не стосується. Так, на початку повномасштабного вторгнення вони, як і всі, робили запаси продуктів, збирали тривожні валізи. Ми теж. Тоді за поглядами ми були ближче одне до одного. Але зараз все змінилось. Вони хочуть жити спокійно і їм байдуже на те, який прапор буде висіти за вікном. А нам не все одно! Жоден руський або той, хто їх підтримує, не має залишитися у Криму.
Вигнати цю заразу можуть тільки наші ЗСУ! І війна прийде до Криму, це має статись, щоб потім ми жили в мирі і безпеці.
Боятисья треба не наших, боятися треба залишитись в окупації, в неволі. Це найстрашніше!
16 січня 2024
Крим
Я ходжу на манікюр до Даші понад рік. Вона ідеальна майстриня, пунктуальна, охайна, швидка. Даша переїхала до нас кілька років тому з якогось повітового російського містечка. І до переїзду вона про окупацію Криму та війну на Донбасі нічого не знала. Даша молодша за мене на 10 років, з того покоління, яке виросло за путіна. Ми не обговорюємо політику, але я відповіла на багато її запитань і навчила вимовляти «паляниця».
Моя співробітниця Настя переїхала з сім’єю близько 5 років тому, зараз їй 19 років. Вона навчається у місцевому коледжі та підробляє у мене на канікулах. Настя дуже цікавиться політикою, слухає заборонену музику, а одногрупниці навчають її української мови, Настине улюблене слово — «шкарпетки».
Моя клієнтка та подруга Аліна вірить, що Казанський собор збудували іншопланетяни, але при цьому не вірить жодному слову з російської пропаганди.
А один дуже ерудований, творчий і педантичний приятель — ватник від шкарпеток до мозку кісток.
Я не знаю, чому і на кого впливає пропаганда, а на кого — ні. Не залежить від освіти, віку, інтелекту, місця народження, і навіть критичне мислення тут ні до чого.
І якщо ви думаєте: «Ну, точно не на мене, я точно не піддався б», є тільки один спосіб перевірити. Пережити. Я пережила. А у вас там як?
18 січня 2024
Крим, Україна
Коли стає важко, допомагає історія Стефана Цвейга. Він разом із дружиною наклав на себе руки в 1943 році. Вони зневірилися, повірили, що нацистська Німеччина переможе. І вирішили піти з цього світу, в якому не хотіли жити.
Як виявилося, їм потрібно було почекати ще лише пів року. Пів року, і Німеччина почне відступати на всіх фронтах. Пів року не дочекалися. Відчай, думки про те, що «це» тепер назавжди — найгірший ворог.
Усе колись закінчується, жодна диктатура не триває вічно, будь-яка війна закінчується миром. Нам потрібно просто дожити, зберегти внутрішню свободу і віру в людство.
23 січня 2024
Тільки український Крим
Я вже декілька місяців перебуваю за кордоном, тому що настав час, коли жити серед орків та окупантів стало неможливо.
Все життя я прожила в Криму, і зараз мені дуже соромно, що у 2014-му я не поїхала до Києва, хоча були такі наміри, але не вистачило духу.
Після повномасштабного вторгнення я чітко позначила свою позицію. На моєму одязі завжди був прикріплений значок із прапором України, на автівці — наклейка, рингтон на телефоні з українською піснею. Так, це дрібниці, але для мене було важливо показати ура-патріотам хто я, і що я не одна з них. Не знаю, яким дивом я не потрапила за це до вʼязниці, тому що там треба платити штраф і просити вибачення на камеру за все: за поєднання жовтого і блакитного кольору на одязі, пісні Вєрки Сердючки на корпоративі тощо. Що більше я перебуваю за кордоном, то страшніше мені навіть думати про повернення до Криму. Я зможу повернутися тільки до українського Криму, того, в якому я народилася і виросла. Люди там з глузду зʼїхали. Ненавидять усіх інакодумців, навіть від дітей віє агресією.
А я ненавиджу всіх «понаєхавших». Не можу чути їхній російський акцент, не можу бачити георгіївські стрічки. Так боляче за мій Крим. І за всю мою рідну Україну боляче. Я завжди була миролюбною людиною, допомагала старим, хворим дітям, тваринам. Намагалася ніколи нікому не бажати зла. Але тепер проклинаю кожного окупанта і кожного, хто їх підтримує. Страшно від самої себе.
30 січня 2024
Ялта, Україна
Мені треба було взяти перерву.
Коли живеш у якійсь, навіть некомфортній, ситуації, багато чого перестаєш помічати. Те, до чого звикла, у вічі не впадає. Але цей щоденник прочитають люди ззовні, для яких моя ситуація — особлива. І для них я наново звертаю увагу на сліди окупації та війни навколо, що вже стали звичними. Це неприємний процес. Як здирати кірку з рани на колінці, що не загоїлася. Боляче, гидко, приносить дивне задоволення. Але щодня здирати кірку… брррр.
Мені потрібна була перерва.
Сьогодні управитель ЖК підсунув мені анкету. Каже, треба заповнити. А там перше запитання: «Що змінилося на краще в Криму з 2014 р?»
«Не хочу я це заповнювати і не повинна, а значить не буду», — говорю я.
«Але це не для нас, це для…» — підіймає палець догори управитель.
«Я чудово зрозуміла, для кого це, і не збираюся робити їхнє життя легшим».
«Але хіба вам Кримський міст не збудували? А Тавриду?»
«Не заповнюватиму і точно не залишу свій особистий телефон!» — тикаю у графу, де потрібно вписати телефон, адресу, мейл.
Вираз на обличчі управителя — безцінний. Навіть маленькі акти непокори авторитету викликають у таких людей обурення та здивування.
1 лютого 2024
Ялта, Україна
На новорічній вечірці сталося щось, про що мені хотілося б подумати. Щодня продовжуються обстріли українських міст, кошмар без кінця, але з точною датою початку.
Тим часом у мене на очах відбувається тихий і непомітний жах. Із головами людей відбуваються якісь зміни. Мені важко сказати, коли це почалося і як. Але в різних ситуаціях різні люди сказали мені немислиме, нещодавно ще абсолютно непристойне, і вважали, що мають рацію.
Нещодавно я дізналася, що моїх прадідусів розстріляли за часів сталінських репресій. Дізналися ми цю інформацію через «Меморіал» — організацію, яка допомагає повертати імена репресованих (організацію ліквідовано в Росії).
А тепер уявіть ситуацію: ви ділитеся з друзями та родичами такою гострою, свіжо отриманою інформацією. Охи-ахи, навідні запитання — очікувана реакція. Цілком несподівано було почути у відповідь безапеляційну заяву: «Отже, було за що».
І тут вже я почала ставити навідні запитання. Виявляється, в якихось урядових джерелах активно і давно займаються реабілітацією сталінізму. І хоча це й не офіційна політика партії, чутливі до зчитування настрою, опрацьовані пропагандою люди підсвідомо зробили висновки. Сталінізм — це важливо, правильно, потрібно.
А до того моменту, як я це помітила, все вже сталося. Сталінізм прослизнув у наше сьогодення.
6 лютого 2024
Ялта, Україна
Як Рома дізнався, що таке «Кримський Смерш». Не хотіла розповідати раніше для його безпеки, але, здається, нічого в нас не зміниться. Якщо цікаво, вас триматиму в курсі справи.
Це було наприкінці листопада. О 00:00 зателефонував мій друг Рома. Йому почали надходити повідомлення з погрозами та знущаннями. Усіма каналами, від особистих СМС до сторінки їхнього чайного простору. Він не міг зрозуміти, в чому справа. Моя перша думка: «Кримський Смерш, 100%», заходжу на їхній канал у телеграмі. В яблучко. Цькування почалося, тепер головне втекти від зграї зі 100 тисяч людей. Йшлося про старий пост на інстаграм-сторінці музичного проєкту, в якому мій друг брав участь. Інстаграм вів інший учасник, сміливо запостивши від імені колективу щирий і чесний антивоєнний текст, який тягне на термін від 5 до 7 років у колонії, пізніше він емігрував до Грузії. А Рома лишився. Відкрив чайну, і ось майже через 2 роки через той пост на забутій сторінці почалося цькування. Знайшли акаунт чайної, адресу, телефон, домашню адресу, всі месенджери, всі соцмережі, залишилося чекати на візит погромників.
До 3:00 ми скрутили вивіску та номер будинку з чайної, закрили чи перейменували всі сторінки, скасували всі найближчі заходи, і все це продовжуючи відстежувати потік погроз та образ, щоб зрозуміти, що ще потрібно зробити. Розробили план damage control, що включає відверту брехню та публічні приниження. Але головне, щоб Рому не посадили.
У коментарях «Кримського Смершу» можна запросто втратити віру в людство, не переказуватиму, достатньо того, що я провела ніч і весь ранок, відстежуючи джерела можливих загроз. А ще я зустріла там, серед коментаторів «Смершу», знайомі імена, людей, яких колись я вважала за друзів. Тепер вони одні з тих, хто пише доноси та ініціює цькування. Я пам’ятаю їх творчими, інтелігентними, веселими. Які танцюють під пісні Стрикала на «Сосєднєм мірє».
8 лютого 2024
Ялта, Україна
Уся ця ситуація із цькуванням, погрозами, закриттям однієї ночі справи, над якою так довго працювала така велика кількість людей, змусила мене знову замислитися. Розмірений побут дозволяє створити ілюзію контролю та переживати тривалий стрес без наслідків для психіки. Але побічний ефект: це життя в уявній безпеці.
Цього разу загроза підійшла до мене дуже близько. Нічого не потрібно, щоб потрапити в поле зору зграї. Достатньо, щоб люди, яких я вважала друзями, захотіли для мене того, що вважають справедливістю. Я не витримаю десяти хвилин уваги ФСБшника з інтернетом. На мене можна знайти інформації на 5–7 років колонії, не надто напружуючись. Один обшук, і 5–7 років перетворяться на 20. Скільки ще в мене є часу, коли до мене дійде черга — це питання удачі.
Чим і як сильно я готова ризикнути за право жити у своїй оселі, на своїй батьківщині. А потім — крутити глобус та сподіватися, що кордон не закриють раніше.
P.S.: Погугливши себе, я знайшла фрагмент дивного інтерв’ю 2017 року, яке не пам’ятаю, як давала журналісту російської служби BBC. Журналіст пише, що, виступаючи проти окупації Криму в 2014 році, я на момент інтерв’ю змінила свою думку і підтримую російську владу. Дуже цікаво, як він дійшов таких висновків, я точно нічого подібного ніколи не говорила. Питання компетентності російської служби BBC залишається відкритим. Ще недавно я була б страшенно обурена. Однак сьогодні стало зрозуміло — можливо, настане день, коли його непрофесіоналізм і це інтерв’ю зможе виручити мене. Безумство.
