Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Херсонська журналістка пройшла полон і свідчила в Гаазі: історія Анжели Слободян
Статтi

Херсонська журналістка пройшла полон і свідчила в Гаазі: історія Анжели Слободян

Анжела Слободян

Анжела Слободян — журналістка із Херсона. Коли розпочалася повномасштабна війна, вона вирішила залишитися в рідному місті, аби фільмувати дії росіян та продовжувати робити свою роботу —  інформувати про те, що відбувається.

Згодом росіяни звинуватили її у шпигунстві та помістили в ізолятор, де Анжела пробула 31 день. Не знайшовши жодних доказів, журналістку випустили. Анжелі вдалося виїхати з окупації. Зараз вона продовжує роботу в журналістиці, займається благодійністю та допомогою жінкам, які постраждали від війни, і на весь світ розповідає про злочини росіян.

Про початок повномасштабного вторгнення, роботу в окупації та полон —  читайте далі. 

У Херсоні на вулицях була така тиша, наче тут ніколи не жили люди

Повномасштабна війна для Анжели Слободян, як і для багатьох в Україні, стала несподіванкою. Журналістка до останнього не вірила.

«24 лютого мені зателефонував мій друг і волонтер, який на той час жив у Чонгарі. Сказав, що росіяни вже зайшли в місто. Тож він покинув Чонгар і вже їде в напрямку Генічеська. Тоді я зрозуміла, що наступні дні будуть надзвичайно складними. Щоправда, і тоді не вірила, що це затягнеться на місяці й роки», — згадує Анжела Слободян.

Вона вирішила залишатися в Херсоні. Як журналістка, відчувала, що має бути в місті, щоб висвітлювати все, що відбувається. До того ж, була переконана, що все закінчиться швидко.

«Мені було цікаво, як розвиватимуться події. Хотіла побачити й задокументувати все, що відбувалося саме в ці перші дні. 24 лютого я поїхала на Антонівський міст —  він з’єднує лівий і правий берег Херсона, і побачила, що наші люди не могли його перетнути, щоб повернутися в Олешки. Бо там уже росіяни, а всі дороги заблоковані. Зранку вже були бої на мосту, які тривали до ночі».

Анжела пригадує, що місто змінилося за день: вранці було шумно — черги до банкоматів, заправок, магазинів. Люди намагалися виїхати з міста. Але до вечора, коли вже всі почули бої, місто спорожніло.

«Після обіду я виїхала в місто, вирішила трішки познімати наші реалії. У Херсоні на вулицях панувала така тиша, наче тут ніколи не було людей. Усі за пів дня просто зникли», — пригадує медійниця.

«Що вам ще треба? Ми вас прийшли рятувати, а ви не радієте!»

25 лютого з міста вже не можна було виїхати. Дороги були заблоковані, на в’їзді та виїздах у місто вже стояли росіяни, які обстрілювали всі автомобілі, що рухалися по дорозі в їхньому напрямку.

Анжела Слободян пригадує, що після того, як російські загарбники зайшли в Херсон, певний час містяни виходили на акції протесту. Попри те, що такі мітинги патрулювали російські військові зі зброєю, вони ніяк не реагували на активістів. Та все змінилося 13 березня — тоді вперше почали обстрілювати мітингувальників. Окупанти почали займати адмінбудівлі, видавати свої постанови, знімати українські прапори й вішати триколори, а жителів —  ув’язнювати у полон.

«Мені здалося, що оці кілька днів, коли ми могли публічно збиратися в Херсоні, були часом, коли росіяни очікували, що ми перейдемо на їхній бік. Херсон був російськомовним, тож, певно, у них виникло враження, що тут їх зустрічатимуть радісно. Я думаю, що наш спротив був несподіваним. Навіть пізніше, у полоні, росіяни мене питали: «Що вам ще треба? Ми вас прийшли рятувати, а ви не радієте!»

 Я змінила одяг, але мене відразу впізнали

У квітні Анжела Слободян спробувала виїхати з окупованого Херсона, але на трасі знову почали обстрілювати колони цивільних автівок. Людей повернули назад, і більше спроб виїзду Анжела не робила.

«Я так собі сприйняла, що це для мене знак треба залишатися, працювати, фільмувати».

Анжела виходила у прямі ефіри на національних каналах, продовжувала робити матеріали та готувати новини з окупованого Херсона. При цьому —  не приховувала свого обличчя, не змінювала голосу чи імені. У тележурналістиці Анжела Слободян із 2006 року, тож усі б упізнали медійницю. Єдине —  змінювала місце, звідки виходила в ефіри чи записувала підводки, щоб не змогли зрозуміти, де саме вона перебуває.

«На той час у нас дуже багато журналістів уже виїхало із Херсона, але вони теж включалися чи озвучували події, пов’язані з містом. Тож я думала, що мене сприйматимуть так само: ніби я виїхала і просто коментую. Для запису себе обирала такі фони, щоб здавалося, ніби це готель в іншому місті».

Одного разу, на 9 травня, Анжела таки вирішила вийти в місто й намагалася замаскуватися.

«Мені було цікаво, кого росіяни привезли. Оскільки відкрито знімати я не могла, то вирішила принаймні переодягнутися й подивитися, хто там буде. Я натягла кепку, одягнула медичну маску, ніби хворію, одяглася в незвичний для себе одяг. І тільки вийшла з машини —  мене одразу впізнали мої колишні колеги», розповідає Анжела Слободян.

Ніхто не розповідав, як потрібно поводитися в окупації, тож робила все на рівні відчуттів

Продовжувати працювати —  це був свідомий вибір. Тож розуміла всі ризики роботи в окупації. Намагалася максимально убезпечити себе: ретельно чистила телефони, відео, які знімала. Каже, можливо саме через таку акуратність і не отримала ув’язнення, коли перебувала в полоні. Бо загалом окупанти нічого суттєвого не знайшли.

«Вони знайшли якісь записи, щось відновили в телефоні, забрали техніку з дому. Може, щось там відновили. Але саме доказів, що я комусь щось надсилала, не знайшли, бо я дуже ретельно до цього підходила».  

Медійниця відзначає, що тоді ніхто не розповідав, як вижити в окупації, як давати собі раду. Каже, що деякі речі про те, як поводитися в окупації, запам’яталися з художньої літератури. Та більшість дій робила на рівні відчуттів.

Російські військові кажуть:  «Ми вас зараз виведемо звідси й «загубимо», і ніхто не знайде»

До катівні Анжела Слободян потрапила через півроку окупації. До неї додому ввірвалися російські військові, вдягнули їй на голову сміттєвий пакет, посадили в автівку й вивезли до міського ізолятора тимчасового тримання. Звинуватити журналістку у шпигунстві, казали, що вона членкиня диверсійно-розвідувальної групи. Згодом, коли побачили, що вона журналістка, почали звинувачувати, що працювала без акредитації російської влади.

«Питають: «У вас є акредитація у військовій адміністрації?» Кажу: «Є,  і не тільки у військовій адміністрації, а в усіх українських установах». Потім мені «прилетіло» після цих слів, бо вони розуміли, що я просто з них глузувала».

Анжела думала, що триматимуть росіяни її недовго, адже вона видаляла всі матеріали, не зберігала листувань чи нотаток щодо своєї роботи. Але кілька годин перейшли в тижні. Загалом у полоні Слободян провела 31 день. 

«Я була переконана, що вони нічого не знайдуть, тож через кілька днів випустять. Потім жінки, із якими ми разом були в камері, сказали, що найдовше тут сиділи два тижні. Тож я собі десь так і поставила терміни. Але минув третій тиждень ув’язнення —  ніхто не випускав, я вже почала розуміти, що все може закінчитися погано. Із собою нічого не дозволили брати, але в мене було трішки ліків, тож просто почала їх пити так, щоб вистачило якнайдовше», — розповідає журналістка.


Читайте також: Євгенія Вірлич про життя в окупації: Учителька й журналістка — професії, про які не можна було зізнаватися


Анжела відзначає, що в такій ситуації найстрашніше   не розуміти, як довго доведеться сидіти в полоні. 

«Російські полони не можна порівнювати із ув’язненнями. Коли оголошують вирок —  оголошують термін. А тут люди сидять невідомо скільки. Були жінки, яких на допити не водили, вони були як заручниці, бо їхні рідні —  військові. І це дуже знищує психологічно.

Росіяни кажуть: «Ми вас зараз виведемо звідси й «загубимо», і ніхто не знайде». Коли мене забрали —  ніхто з рідних не знав про це. Я просила, щоб дали можливість подзвонити сину —  не дозволили.  

Тож між собою з дівчатами ми вивчали телефони родичів та адреси одна одної, щоб якщо хтось із нас вийде, знайти родичів та розказати, де їхні рідні», — пригадує Слободян. 

Вирішила, що потрібно розповісти про всі ті злочини, які коять росіяни 

«Першої ночі перебування в полоні я чула, як катують чоловіка. І розуміла, що це такий тиск, щоб ми зламалися морально. Тож я заборонила собі плакати. Ми мали вижити. А отже — не показувати свої слабкості, не показувати своїх сліз. А росіяни ходили, заглядали до нас,  спостерігали, як ми поводимося, скільки в нас залишилося ресурсу.

Але коли мене відпустили, я два тижні не могла навіть плакати. Потім просто в якийсь момент закрилася сама в будинку й цілий день проридала. І тоді зрозуміла, що треба рятуватися та виїжджати з окупації. І вже коли ми виїхали, коли я знала, що всі мої близькі люди в безпеці, я вирішила, що потрібно розповісти про всі ті злочини, які коять росіяни».

Анжела Слободян стала першою херсонською журналісткою, яка свідчила в лютому 2023 року в судовому процесі Народного трибуналу в Гаазі. Вона майже дві години розповідала про злочини росіян у Херсоні й порушення прав журналістів.

«Я використовую будь-яку можливість, щоб фіксувати злочини росіян, щоб про це знали в усьому світі. Адже навіть те, що публікують в Україні, усе одно доходить і до світових ЗМІ, і до світових лідерів. Я хочу бути корисною. І це я можу робити кількома способами: або розповідати й показувати про ці злочини, або писати й фільмувати це». 

Журналістика та документалістика

Після звільнення з катівні Анжела Слободян дізналася, що телеканал, на якому вона працювала, розформували. Та після повернення на підконтрольну Україні територію продовжила роботу в журналістиці. Зокрема розповідає історії тих, хто пережив полон.

«Коли ти сама пройшла цей досвід, пережила окупацію, то в принципі знаєш, як спілкуватися з такими зраненими, як і ти сама, людьми. Тут немає секретів —  просто розмовляти без камер хвилин 15, показати, що я для людини безпечна, що мені можна довіритися. І тоді людина сама розповідає. Тобто оці люди, які пройшли жахи, вони мають самі відкритися. Якщо вони хочуть щось розповісти, вони скажуть про це. Якщо ні, значить ця історія поки що має бути нерозказаною», ділиться Анжела.

Ще один напрямок роботи Анжели нині – створення документальних фільмів. Перший уже вийшов, він розповідає про початок окупації й називається  «Навала». Далі планується ще вихід двох фільмів — «Окупація» й  «Солдати». 

Зараз Анжела проживає та працює у Вінниці. У рідний Херсон їздить часто. Уперше поїхала додому десь через тиждень після звільнення міста від росіян.

«Я коли виїжджала, то росіяни міняли скрізь прапори: зривали українські й вішали або російські, або радянські.

У нашому парку Слави дуже довго висів український прапор. Але згодом росіяни його зняли й повісили якийсь шматок тканини із зображенням радянської символіки. Ця ганчірка провисіла там один день —  наші зняли й повісили знову український прапор. Тоді окупанти знову замінили на свій прапор і вже наставили охорони, щоб ніхто не пошкодив. 

Коли я приїхала вже у звільнений Херсон, побачила на мерії наш український прапор. І тоді емоційно мене відпустило. Я відчула, що ми точно повернемо все своє. Так, потрібен час і буде боляче, але українські прапори повернуться скрізь, де вони мають бути».

Інна Наливайко

Цей текст створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ в межах проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Схожі записи

ІРРП запрошує на тренінг “Гендерно чуйна журналістика”

Битва за Атлантику: хорт проти вовчої зграї 

«Чоловік-берегиня» і «дихання простатою»: як блогерка кепкує зі стереотипів