Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Як цькування дружин військових грає на руку ворожій пропаганді
Статтi

Як цькування дружин військових грає на руку ворожій пропаганді

В українському суспільстві почала зріти нова проблема — мізогінія, дискримінація, завищені вимоги і  звинувачення лунають на адресу жінок, чиї офіційні чи неофіційні партнери зараз дають відсіч ворогу в лавах ЗСУ. Підтвердження цього бачимо в історіях, які розповідають українки в межах опитування, що його «Повага» провела в фейсбуку. Крім того, в останні місяці український медіапростір кілька разів стикався з фейками й резонансними скандалами на цю тему, хвилі цькування запускали в соцмережах.

«Одне з питань, які часто чую: «Як я можу тут пити каву, посміхатися і працювати, коли чоловік «там». Особливо дратують такі питання від чоловіків, які самі сидять і п’ють каву».

«Деякі думають, що в тебе купа грошей через те, що хлопець на фронті. І часто лунає: «А чого він тобі щось не купить? У нього ж велика зарплата!»

«Стикаюся зі співчуттям, хоч його не прошу. Або «Як ти його відпустила?» «Що він собі думає?» «Нащо це йому?»

«Чому ти страждаєш, він же не на «нулі»? Не в окопі, маєш радіти».  «Є люди, яким набагато гірше, ніж тобі». «Не плач, бо притягуєш погане, і з ним щось станеться». «Нащо ви говорите про війну і смерті? Нащо про це взагалі думати?» І це все від близьких людей».

«В очах багатьох в ідеалі мій чоловік повинен загинути на війні, а я страждати й не жити».

Яке ж суспільне підґрунтя цієї ситуації? Як реагувати на маніпулятивні вкиди та фейки? І як можна вирішувати цю проблему? Про це говорили під час  онлайн-дискусії на тему «Дружини і партнерки військових як об’єкт мізогінії, звинувачень і маніпуляцій». Розмову ініціювали представниці кампанії проти сексизму в медіа та політиці «Повага» та Волинського пресклубу.

«Ми помітили, що останнім часом фейки про жінок, чиї партнери служать у війську, почали набирати великого охоплення. Жінкам приписують, що вони покинули своїх чоловіків, що чоловіки, які повертаються з війни з посттравматичним синдромом, їм не потрібні», — наголошують організаторки події.

Що не так із історією про «погану дружину» й санаторій

Хвиля цькування дружин захисників почалася з посту про історію військовослужбовця, який збирається додому у відпустку, а його дружина в той час нібито їде в санаторій. І от між ними наче немає взаєморозуміння, їхній шлюб руйнується. Так виникли коментарі, що дружини військових не хочуть чекати їх додому з фронту, кидають їх, іде хвиля розлучень тощо. І це перетекло в різні звинувачення та дискусії. Що ж лежить у їхній основі, допомагає розібратися дослідниця дезінформації, фактчекерка, головна редакторка фактчекінгових проєктів «НотаЄнота» Альона Романюк.

«Найцікавіше те, що людина, яка стала першоджерелом і запустила цей пост, його видалила. Бо нібито цей пост отримав іншу реакцію, ніж у нього було закладено. Загалом у цій історії ми не знаємо прізвищ, імен, ми не знаємо, де це трапилося. І я як фактчекерка не можу довіряти цій інформації. Бо просто одна людина про це написала, а згодом цей пост видалила. Ні підтверджень, ні спростувань чітко ми не маємо. А будь-яку непідтверджену інформацію ми не можемо використовувати як правдиву».

Але на жаль, пост про «погану дружину» забрали собі й військовослужбовці, і різні «експерти», підключилися ботоферми, все помчало мережею телеграм-каналів. І на основі одного випадку почали робити висновок загалом про всіх дружин військовослужбовців, а це базова логічна помилка.

«А як працює російська дезінформація й російські атаки? Раніше це були фейкові новини, коли беруть одну правдиву історію, яка справді сталася, і її намагаються узагальнити й натягнути, що це тенденція для всього суспільства. У цьому конкретному випадку ми навіть не знаємо, чи це справді було, і не зможемо цього довести. Тому цій інформації як беззаперечній правді не треба вірити».

Це все набуває ефекту снігової кулі

Які наслідки такої дезінформації? Це коли за допомогою неперевірених кейсів намагаються вибудувати імідж для всіх жінок, які є дружинами чи партнерками військовослужбовців, пояснює Альона Романюк. Мета таких вкидів, які підживлюють російські пропагандисти й анонімні-телеграм канали, — щоб користувачі сказали: «А в мене кума, сестра, жінка з мого села тощо, і там теж було щось схоже або могло б таке бути». І це для того, щоб включити цю органічну аудиторію і щоб посипалися такі особисті історії.

«Дуже прикро, що значна частина людей на це ведуться попри те, що є сотні, тисячі історій, які доводять протилежне. Жінки не просто чекають своїх чоловіків, вони волонтерять, допомагають, вони постійно на зв’язку. Є родини, які створилися, коли чоловіки приїхали у відпустку з фронту. Скільки таких випадків одруження!», — зазначає Альона Романюк.

Альона Романюк
Альона Романюк

За словами фахівчині, вкиди йдуть не тільки у вигляді фейкових сфабрикованих новин, як це було раніше. Це значно філігранніші атаки на основі сфальшованих причинно-наслідкових зв’язків, на основі узагальнень, неперевіреної інформації, на основі того, що використовують один кейс і потім його повністю екстраполюють на все суспільство.

«Це тому, що всім болить. Бо практично в кожної і в кожного є хтось на фронті. І це про те, що люди постійно під емоційним тиском. Десь ці емоції треба випускати, тож випускають переважно в соцмережах. Хтось пише пост, потім включаються коментарі, потім підживлюються боти, це все розпалюється, підключаються блогери з більшою чи меншою аудиторією. І загалом це набуває розмірів снігової кулі, яка котиться». 

Сьогодні дуже важливо піднімати цю тему, бо чомусь вибудовується наратив, що всі жінки погані, зрадниці. І це загалом негативно впливає на імідж України.

«Ситуації дуже різні, українці й українки дуже різні, у всіх свій досвід і своя історія. Можна навести різні приклади, але це не свідчить про тенденцію. Бо в нас наразі дуже різний досвід, до якого не всі готові», — наголошує Альона Романюк.

Таким чином хочуть деморалізувати військових

На думку учасниці онлайн-дискусії, журналістки, дружини військового Наталії Бушковської, незалежно від того, чи це запущена ІПСО чи правдива історія, яку потім підхопили боти, тролі та «небайдужі» користувачі соцмереж, — все це спрямовано на дуже небезпечну річ — деморалізацію військових.

Наталія Бушковська
Наталія Бушковська

«Бо вже понад рік із різних ворожих наративів, із різних ракурсів хочуть донести до військових: «Вас тут ніхто не чекає, ви невідомо за що боретеся». І коли ми кажемо це про родини, про дружин, які є найнадійнішим тилом, це звичайно найболючіша точка впливу. І починається: «Якщо навіть дружини вас кидають, то навіщо це все».

Тобто люди можуть зробити хибні висновки з таких наративів, пояснює Наталія Бушковська.

«Я впевнена, є історії, що хтось когось кинув, дружина чи чоловік. Але коли люди починають це все поширювати й узагальнювати, вони роблять дуже велику шкоду насамперед собі. І на жаль, ці наративи дуже гарно лягають на вже на підготовлений ґрунт тієї самої мізогінії, який був, є й напевно ще буде після війни. І тут насправді найскладніше питання — це по-перше, як людям контролювати власні емоції. І по-друге, як справді перестати робити логічні помилки. І ці питання дуже риторичні», — каже Бушковська.

«Жінка завжди в усьому винна»

Редакторка соцмереж видання «Гендер в деталях», гендерна експертка, дружина військового Ірина Дєдушева розповідає, що читачки дуже часто діляться з редакцією своїм досвідом. І багато з них говорять про таку тенденцію для нашого суспільства — що жінка в усьому винна. Який вибір вона б не робила, вона однаково буде неправа, а її вибір буде неправильний.

Ірина Дєдушева
Ірина Дєдушева

«Якщо вона, наприклад, виїхала за кордон, щоб діти й вона сама перебували в безпеці, — це неправильно. Якщо вона залишилася тут — це теж неправильно. Відомий блогер написав спіч про те, що жінки такі погані, повиїжджали за кордон, сидять, а чоловіки хочуть приїхати у відпустку до них, але не можуть. І це дуже сумно, бо це дестабілізує найперше наших військових. І наші люди, які позиціонують себе як патріоти, як ті, хто підтримують військових, розносять цю інформацію, не розуміючи. Наскільки мені відомо, військовослужбовці теж можуть виїжджати за кордон у відпустку до своїх дружин, то навіщо про це говорити? Щоб просто злити негатив, ненависть, набрати лайків  і аудиторію?»

Звинувачення тих, які виїхали, і тих, які залишилися

Співмодерторка онлайн-дискусії, гендерна координаторка кампанії проти сексизму в медіа та політиці «Повага» Анастасія Багаліка продовжила тему розмов про жінок, які виїхали за кордон, і про те, що відбуватиметься з суспільством після завершення бойових дій.

Анастасія Багаліка
Анастасія Багаліка

«Мені здається, що ця тема в міру того, як розвиватиметься війна, буде для суспільства ще більш тригерною, ніж була до вторгнення», — каже вона.

Поляризація суспільством тих, хто виїхали, і тих, хто залишилися, почалася ще з перших днів вторгнення. І треба розуміти, що це добряче підживлювали штучно, зазначає Альона Романюк.

«Українка зробила щось, відбила в когось чоловіка, і в цьому контексті намагалися зробити так, щоб дискредитувати наших жінок за кордоном. Паралельно розпалювали ворожнечу між тими, хто поїхав, і хто залишився. Це та поляризація, яку чітко бачимо 2019 року — «зеботи-порохоботи». Вона зараз така сама, тільки намагаються розпалити її між тими, хто поїхав, і тими, хто залишився».

Однак кожна історія індивідуальна. Немає правильних і неправильних рішень. Кожна сім’я вирішує самостійно, як їм краще й безпечніше з огляду на те, що відбувається.

«Я знаю тисячі жінок, які залишилися в Україні або повернулися з-за кордону. І тих, у яких чоловіки-військові кажуть: «Мені буде спокійніше, якщо ти будеш у Польщі, у Чехії і так далі». І в кожного це індивідуально. І я вважаю, що ведучі, блогери, які не мають відповідної освіти, не мають морального права коментувати такі теми. Бо таким чином свідомо чи несвідомо вони підігрують російській пропаганді», — говорить Альона Романюк.  

Звинувачуючи дружину, ви не підтримуєте військових

Як звертає увагу Наталія Бушковська, один відомий блогер у своєму відео про жінок, «які кинули своїх чоловіків-військових заради 300 євро в Європі» також зачепив і чоловіків. Мовляв, ви киваєте, але насправді ви ж розумієте, що вас кинули і що ви цього не хочете.

«Тобто він не лише звинуватив жінок. Він намагається знецінити рішення чоловіків. Він намагається втовкмачити їм, що вони не вирішують, що вони насправді хочуть іншого. Але я думаю, ті, хто воює проти російської агресії, якось розберуться зі своїми дружинами. І я знаю — дуже багато чоловіків, які перебувають на передовій, є ініціаторами того, щоб дружини виїхали за кордон. Щоб він не переживав, яка там ракета летить на Київ чи Львів, і міг сконцентруватися на своїй роботі».

Учасниці дискусії наголошують, що все, чим займається російська пропаганда, спрямоване на деморалізацію й дестабілізацію.

«Невже суспільство, яке це підтримує й поширює, а це поширюють люди, в яких є подруги — дружини військовослужбовців, рідні — партнерки військовослужбовців. Невже вони думають, що звинувачуючи дружину, вони підтримують військовослужбовців? Це ж нонсенс. Коли воїн іде на війну й дає таку жертву суспільству, то він сподівається, що як мінімум його родина буде під захистом, а не отримає додаткове цькування до всіх тривог, які вона переживає. А виходить навпаки: «Ми так любимо наших військових, так давайте зацькуємо їхніх дружин та партнерок», — зазначає Наталія Бушковська.

Учасниці дискусії

Потрібно розповідати людські історії

Як доносити аудиторії інформацію про те, що це є спланований вкид? На думку учасниць дискусії — потрібно розповідати справжні людські історії.

«Одне з регіональних радіо минулого року придумало дуже класний формат. Вони зачитували парні листи від військовослужбовців, які перебувають на фронті, і їхніх дружин. Таким чином вони показали цю палітру емоцій, які переживають люди. І це дуже класно — не за когось вирішувати, а показати цих людей, умови, в яких їм доводиться жити, працювати, виховувати дітей, чекати чоловіка. Показати, як чоловікам там, коли їхні дружини тут під атаками. Або в Польщі, Чехії чи Німеччині. Емпатія є в нашого суспільства, але цю енергію треба спрямовувати не на срачі в соцмережах, а на те, щоби показувати, що ми всі проживаємо. І дуже круто до медійних матеріалів долучати психологів, які допоможуть це зробити в такому форматі, щоб не нашкодити», — каже Альона Романюк.

Ірина Дєдушева додає, що варто розповідати історії не лише на емоційному рівні, а ще й на раціональному.

«Наприклад, уже зараз гендерні експертки говорять про підсилення доглядової праці, що лягає на плечі жінок. Таких досліджень, наскільки мені відомо, ще немає, але вже є прогнози, що це буде тільки збільшуватися. Ми зараз бачимо, що оскільки служити більше пішли чоловіки, то в жінок уже зросла кількість доглядової праці за дітьми передусім. Також зростатиме доглядова праця за ветеранами. І коли ми бачимо цю історію, з якої ми почали, що нібито жінка якось не розуміє свого чоловіка-ветерана чи покинула його, то треба проводити такі дослідження й показувати загальну тенденцію, що це неправда, що статистика свідчить зовсім про інше».

Іноді такі відчуття, що тільки твій чоловік у війську

Учасниці дискусії також поділилися досвідом проявів мізогінії, нерозуміння, дискримінації на свою адресу саме тому, що вони дружини військових. Вагітна Анастасія Багаліка пригадала, як уже кілька місяців у неї триває діалог із жіночою консультацією про те, що її чоловік не може здати аналізи, бо він на фронті.

«І я регулярно пояснюю, чому він не може здати флюорографію, перебуваючи під Бахмутом. Але цікаво, що ця інформація не затримується в людей у головах. Вони не можуть, по-перше, запам’ятати, а по-друге, відрефлексувати, що чоловік вагітної, яка до них приходить, побачить її, можливо, на пологах, а може, і ні. І така реальність, і вона якось співіснує паралельно».

Читайте також на платформі «Жінки – це 50% успіху України»: Як російський агітпроп намагається дискредитувати українок — дослідження «Детектор медіа»

Наталія Бушковська зізнається, що часто ловить себе на думці, що серед близького оточення людей є таке відчуття, коли здається, що воюють усі або персонально вони або їхні рідні. А коли виходиш зі своєї бульбашки — усе не так. 

«Коли просто говориш із сусідами чи переписуєшся у шкільному чаті, то відчуття, що тільки твій чоловік у війську. У мене є невеликий чат групи підтримки дружин військовослужбовців. І вони часто розповідають, що їм кажуть: «Через вашу персональну історію  або через ваші особисті проблеми…», маючи на увазі чоловіка у війську. І я завжди  зависаю, бо ця війна не лише наша персональна, але в людей якесь таке ставлення. «От є ваші проблеми і от є наші проблеми». Хоча я розумію, що це теж моє сприйняття, і це зовсім не так. І навіть у моєму будинку може бути багато сімей військових, з якими я просто не перетнулася. Але це іноді буває дуже неприємно відчувати».

 «А чому ти нічого не зробила?»

Коли мобілізували чоловіка Ірини Дєдушевої, вона почула закид: «А чому ти нічого з цим не зробила?»

«Я не розуміла, чому мені таке закидають. Але якщо трішки проаналізувати й подивитися через гендеру оптику, то це, знову ж таки, щось про ось цю відповідальність та умовний догляд. Що жінка має ставитися до свого чоловіка як до дитини. Якщо він, не дай Боже, схуд, то вона погано годувала. Якщо захворів, то недогледіла. Якщо чоловіка мобілізували, то вона не зробила низку дій, щоб цього не відбулося. І ця людина, яка мені це сказала, абсолютно мене не розуміє, які емоції я переживаю. Що я й так почуваюся безпорадною в цій ситуації. А мені ще кажуть про те, що я нічого не зробила. А що я мала зробити?»

Читайте також: Майже половина українських онлайн-медіа вдається до сексизму, лукізму та ейджизму — ІМІ

На думку Альони Романюк, зараз зростає нерозуміння між тими, чиї рідні і близькі воюють, а чиї — ні. І цю прірву нерозуміння підживлюють різні блогери, які поширюють дезінформацію.

«Бо фізично я розумію, що відбувається, але я не переживаю так гостро тих емоцій, як, наприклад, Наталія чи Ірина, просто через те, що мій чоловік не там. І я собі постійно ставлю запитання: як людям не втратити ось цю нитку взаєморозуміння між собою, щоб не цькувати одні одних? Я стикалася з іншим: «А твій чоловік не воює». Він не відкошував, він не виїхав, ми в Україні, і це наш свідомий вибір. Але стикаюся з тим, що цькують за те, що мій чоловік не у війську — і тому це інший бік медалі. І як на мене, треба шукати точки порозуміння замість того, щоб цькувати».

Має збільшуватися кількість свідомих блогерок і блогерів

На думку Ірини Дєдушевої, медійниці мають не боятися ділитися власним досвідом. Це дуже важливо, тому має збільшуватися кількість свідомих блогерок, а також і блогерів.  Бо важливо транслювати інформацію й на чоловічу аудиторію, наголошує Альона Романюк. Адже коли про мізогінію як щось ненормальне починають говорити чоловіки — це теж чудова підтримка.

Є великий потенціал у тому, як суспільство може гуртуватися й захищати жінок в історіях із булінгом, мізогінією й дискримінацію, зазначає Анастасія Багаліка. І пригадує ситуацію щодо Аліни Михайлової – партнерки загиблого командира Дмитра Коцюбайла (Да Вінчі) і те, як довкола неї розвивалася медійна кампанія цькування. Тоді почали обговорювати, чи має Аліна право після загибелі Дмитра претендувати на квартиру, де вони спільно проживали.

«І я пам’ятаю, як у якийсь момент ветеранська спільнота та жінки й чоловіки, які зараз воюють, почали говорити й писати про ці дописи, що все це цькування — це не ок. І я пам’ятаю реакцію і втручання блогерів, які служать і мають свою аудиторію. Це зрештою припинило хвилю хейту. І мені здається, що це дуже важливі речі, які ми маємо тримати в голові на майбутнє, бо після війни ці ж історії нікуди не зникнуть, на жаль».

Максимально поширювати адекватні наративи

Анастасія Багаліка переконана, що є ще багато приводів замислитися. Бо війна триває, і разом із тим розвиваються наративи щодо неї, зокрема й  внутрішні суспільні наративи.

«Бо від більш героїчного ставлення, яке було на початку, ми переходимо до більш тверезого й реалістичного та починаємо говорити на теми, на які не готові були говорити навіть рік тому. І з одного боку, це дуже добре. А з іншого — ми розуміємо, коли ми вже почали говорити про щось болюче, то нам треба не сходити з цієї доріжки і продовжувати говорити. Бо поки суспільство не винайде рецепт нового способу співіснування в болючих і тригерних точках, ці проблеми тільки наростатимуть».

Що можуть зробити блогерки і блогери, журналістки й журналісти, — це максимально поширювати адекватні наративи, вважає Наталія Бушковська.

«Так активно й так масово, наскільки це можливо. Щоб суспільство нарешті почало бачити не щось емоційне й незрозуміле, а бачити конструктив. Це складна й копітка робота, робота, що вимагає часу, але це працює».

«Треба розуміти, що є люди, на яких це не спрацює, і ніякі наші аргументи й факти їх не переконають. Але не можна складати руки й нічого не робити,  бо ми працюємо на зміни в суспільстві й більш масову аудиторію», — додає Ірина Дєдушева.

І дуже важливо, коли ми бачимо якусь неправду, казати, що це не ок, зупиняти, давати правдиву думку, показувати інший бік медалі, наголошує Альона Романюк. Тобто треба не мовчати, а говорити й ділитися своїми історіями та емоціями. Це допомагає порозумітися і краще почути одне одного.

Євгенія Цебрій

Схожі записи

ЄС та 20 країн закликали талібів зберегти права жінок в Афганістані

П’ять причин вживати фемінітиви

Флешмоб проти дискримінації: українки відреагували на «жарт» шведської журналістки