Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Виклик для медіа: як створювати чутливий контент під час війни?
Статтi

Виклик для медіа: як створювати чутливий контент під час війни?

Щоб писати про війну і видавати на-гора справді якісний матеріал, медіа потрібно розумітися на тому, що ми називаємо чутливою журналістикою. Тому що документування війни — це надчутливий контент. Про це йшлося на «West Media Forum», який нещодавно проходив у Луцьку. Обговорити проблемні питання інформаційного фронту зібралися понад сто журналістів та журналісток із різних регіонів України. З-поміж низки важливих тем торкнулися й того, як створювати чутливий контент, працюючи з темою війни. 

«Ми пишемо про загиблих військових і цивільних, про жінок і чоловіків, яких ґвалтують окупанти, про матерів і батьків, які втрачають синів і дочок. Ми спілкуємося з людьми, які потерпають через війну. І це величезна відповідальність — розповідати історії цих людей, але робити це максимально професійно, вибудовуючи місточки довіри. Не гнатися за ексклюзивом, а пам’ятати, що перед тобою людина, і ця людина в горі. Тому всі твої питання мусять бути такими, щоб не завдавати ще більше болю, щоб уникати ретравматизації», — наголосила головна редакторка сайту кампанії «Повага» Вікторія Кобиляцька, модеруючи панель із промовистою назвою «Медіа і війна: як створювати чутливий контент і чому це важливо». 

Ми записали ключові тези цієї розмови, де медійниці Мирослава Ільто, Надія Суха та Ана Море розповідають, як проживають війну, слухають і дослухаються до своїх співрозмовниць та співрозмовників, а також розмірковують, про що писати, а про що не варто.

Проявляти терпіння та повагу до емоцій і просто слухати

Репотрерка Мирослава Ільто розповідає історії родин загиблих захисників, військових, яких визволили з полону та тих, хто проходить лікування після важких поранень. Усі вони — люди, які пережили травматичний досвід. Тож перше правило Мирослави під час спілкування — не ставити питань.

Мирослава Ільтьо

«Я тільки уточнюю інформацію. У мене був випадок, коли я ледве не зранила жінку питанням про освіту сина. Коли вона вже сама почала розповідати, як важко жінці з села було дати можливість своїй дитині отримати вищу освіту. І плакати, бо вона мріла, щоб її син працював за спеціальністю. Але цього не сталося, бо він просто не встиг, бо після закінчення навчання одразу пішов у військо. Ніколи не знаєш, яке питання зранить людину. Тож важливо просто слухати», — каже Мирослава Ільтьо.

Також вона ніколи не втішає людей.

«Мені здається, що втішні слова ставлять мене в позицію вивищення, ніби я мудріша в цій ситуації. Але ніхто ніколи не може знати, що переживають інші, ніхто не знає рівень близькості, який був у людей, та не може розуміти їхній біль», – ділиться Мирослава.

Журналістка зазначає, що не обмежує тривалість інтерв’ю, адже намагається створити таку атмосферу зі співрозмовниками, щоб ті могли розкритися. Тож на інтерв’ю може використати від однієї до п’яти годин. А ще, за її словами, важливо не керуватися стереотипами й не очікувати від людей якоїсь певної поведінки.

«Коли я йду на розмову зі своїми героїнями, я ніколи не очікую якогось патерну поведінки, вигляду, який вони нібито повинні мати. До мене приходили вдови у строкатому одязі і сміялися, але це не применшує їхнього горя. Сльози – необов’язковий атрибут горювання. Бо правильного проживання горя не існує. Найкраще, що можна зробити під час таких розмов – проявляти терпіння та повагу до емоцій і просто слухати», — додає Мирослава Ільтьо.

Давати голос і робити видимими

Ще до початку повномасштабної війни «Громадське радіо» дотримувалося принципу недискримінації, а питання видимості жінок та ЛГБТК+  було важливим, тож на ці теми постійно звертали увагу в роботі. Крім того, на початку року медіа доєдналося до ініціативи ВВС «50:50», що передбачає збалансоване представлення жінок і чоловіків у ефірі. Про те, як після повномасштабного вторгнення команда почала працювати з темою війни, під час медіафоруму розповіла виконавча продюсерка «Громадського радіо» Ана Море

Ана Море

«Ми зрозуміли, що війна тільки підсвічуватиме вразливі групи, робитиме їхні проблеми більш глибокими і серйозними. Тож, поки ми не дамо їм голос, вразливі групи завжди залишатимуться такими. Тож завжди у матеріалах думаємо, чи даємо голос тим, хто не має голосу», – зауважила Ана Море

Медійниця зазначила, що частиною редакційної політики також було обов’язкове вживання фемінітивів. Інколи траплються ситуації, коли героїні не хочуть, щоб їх називали, використовуючи фемінітиви, але переважно це від незнання, каже Ана: 

«Часто людина просто може не знати, що є такий термін. Так, військовослужбовиці в ефірі називають себе, наприклад «пармедик», але коли ми в тексті пишемо «парамедикиня», вони кажуть: «О, це круто. Я не знала, що так можна». Тому допомагає просто пояснити, чому це важливою. Найчастіше це діє».

Читайте також: «Не по суті, а по статі»: 6 тез про гендерно чутливу журналістику

Ще одна тема над якою зараз активно працюють на «Громадському радіо» – це відсіч гендернозумовленому насильству. Нещодавно з’явився подкаст «Не сама винна», покликаний підвищити обізнаність слухачів і слухачок про гендернозумовлене насильство, розрізняти його і бачити у не зовсім звичних ситуаціях.

«Коли люди усвідомлюють проблему і бачать її — це дозволяє з нею працювати», — говорить Ана Море.

Водночас у редакції розуміють, що журналісти та журналістки, які постійно працюють із чутливими темами, самі потребують відновлення. Після 24 лютого всі мобілізувалися, й включилися в роботу, а найчастіше це робота в екстремальних умовах. До того ж, у багатьох колег є друзі, рідні, які у ЗСУ, в полоні чи в інший спосіб постраждали від війни. Усі отримали травматичний досвід. Тож у редакції запровадили групи самопідтримки, щоб проговорити біль та емоції. А ще – переконують відпочивати, брати відпустку

«Робота медійників і медійниць є дуже важливою. Але треба розуміти, що наша робота зараз – це не спринт, а марафон. І багатьом треба видихнути, а отже – потурбуватися про себе. Адже якщо у всіх нас не буде сил, то хто це робитиме?» – підсумовує Ана Море.

Більшість правил випливають зі здорового глузду, емпатії та розуміння, що у нас війна

Чутливі теми вимагають тонкого підходу, зазначає репортерка видання «Ґрунт» Надія Суха. І тут можна говорити про правила роботи, зафіксовані на папері, а також  про ті правила, які ми називаємо «неписаними». 

Бо коли журналісти й журналістки отримують акредитацію від Генштабу ЗСУ, то погоджуються із вимогами, які до них виставляють. Серед іншого — не оприлюднювати секретну інформацію про військових, не фотографувати мости та понтонні переправи, публікувати фото техніки тільки після затвердження…

Надія Суха і Вікторія Кобиляцька

«Правила досить логічні, але це «інструкція» щодо висвітлення роботи із військовими. Якщо ж говорити про цивільних, то тут дуже важливо відчути момент, коли людина сама захоче з тобою розмовляти. Але треба розуміти, що не все, що кажуть, потрібно публікувати. Адже людина, яка щойно вийшла з підвалу, де сиділа місяцями, чи яку визволили з окупації, може говорити багато речей, які потім не хотіла би чути від себе. І це якраз про неписані правила. Бо більшість правил створення текстів та спілкування із героями випливають зі здорового глузду, емпатії та розуміння, що у нас війна. Ці правила не завжди можна записати і сформулювати, але вони завжди зводяться до відповідальності журналіста», – говорить Надія Суха.

За її словами, дуже складно спілкуватися з людьми на деокупованих територіях. Журналістка пригадує, як їздила на Київщину, щоб написати про ексгумацію. 

Читайте також: «Тобі тут не місце»: з якими упередженнями досі стикаються жінки на війні?

«В одному з сіл росіяни вбили двох чоловіків, і змусили іншого чоловіка закопати їхні тіла. Сказали, що «житимеш, тільки якщо закопаєш». І я навіть на секунду собі уявити не можу, що відбувається у душі цього чоловіка, але я точно знаю, що він навряд чи хоче про це розмовляти. Тому я вирішила не травмувати його питаннями, не казати щось про те, що «ми ж усі розуміємо, тебе змусили». Бо насправді ми не розуміємо. Ми уявлення не маємо, що пережила ця людина. Все закінчилося тим, що ми просто розмовляли, я вимкнула камеру й диктофон. І цей чоловік сказав, що коли він зважиться, відчує, що може про це говорити, він сам мені зателефонує», — пригадує Надія Суха. 

Вона зізнається, що найбільш травматичним досвідом для неї стало відрядження до Ізюма. Репортаж написала і здала дуже швидко, навіть редактор здивувався і перепитав, чому так. 

«Я відповіла, що для мене це було як висмоктування отрути після зміїного укусу. Але цей текст мені досі звучить і пахне. Я дуже чітко памятаю всі ці запахи, звуки, всіх людей, їхні очі… Після того, як я повернулася до Києва, два дні не вставала з ліжка, нічого не їла і постійно плакала. І відтоді не було такого дня, щоб я не думала про цю історію і цих людей. Насправді це мій дуже великий плюс, що я багато плачу, бо мені це допомагає не терпіти і не накопичувати в собі весь цей біль», — говорить Надія Суха. 

Інна Наливайко

Схожі записи

Відмова від бікіні: співачка Pink пропонує заплатити штраф за жіночузбірну Норвегії з гандболу

Авторка картини «Білоруська Венера»: Люди просто бояться говорити

Гендерна громадська рада: нові можливості