Повага
Image default
Колонки

Розлучення: рефлексії жінки

Я помилилася. Цими словами, усвідомленими чи сказаними, люди часто завершують стосунки. Я ж ними починаю колонку про розлучення. Розрив — це процес, який ніколи не буває легким. Я не вірю людям, які кажуть, що для них розлучитися — це так само просто, як почухати потилицю. Можна розлучитися цивілізовано, можна з мінімальною кількістю сцен, скандалів і з’ясування стосунків. Розлучення часто приносить полегшення одному або обом партнерам. Але хіба рішення про те, що пора завершувати певну спільну історію, буває легким?

Є пари, які розлучаються швидко, ніби відривають пластир

Не знаю, чи впливає швидкість на наше сприйняття розлучення й на його важкість. У мене було не так. Мій шлюб втрачав свою сутність повільно, ніби плід, який всихає на гілці. Роками з нього щезали почуття, близькість, значимість, довіра. І врешті, коли сталося саме розлучення, ми були вже геть чужими людьми. Можливо, тому розлучатися мені було не так уже й важко, утім, усе одно виснажливо.

Я подала на розлучення за кілька тижнів до карантину, у березні 2020 року. Суд виніс рішення лише в лютому 2021-го. 11 місяців тривала судова бюрократія. Іншого способу розлучитися, окрім як через суд, не існує, коли в пари є діти. Я подала документи, встигла ще зробити це особисто й офлайн. А потім почала отримувати від суду листи. Один — про те, що треба донести ще якийсь папірець, інший — про те, що нашу справу розглянуть за спрощеною процедурою без присутності позивача й відповідача. Я чекала, чекала і знову чекала. Можливо, через ковід, а може, через завантаженість судів, моя справа рухалася надзвичайно повільно. «Вас уже розлучили?» — це запитання я чула від друзів десятки разів упродовж року. І, врешті, не витримуючи вже чекати на черговий лист, я полізла перевірити стан справи на сайті.

Досі пам’ятаю це дивне відчуття, коли дізнаєшся про те, що розлучення вже відбулося, з рішення суду в екрані твого телефону. В голові мікс думок від «нарешті вже» до «це історична мить» і «от і все, це крапка у великому шматку мого життя». Я танцювала у ванній, навіть зі сльозами на очах, і вголос читала текст рішення. Суд писав, «ви давно не живете разом і любов між вами неможлива, і ніякий час на примирення цього не виправить». Дивовижно, наскільки поетичним може бути суд. В цьому формулюванні «любов неможлива» — ніби коротке резюме останніх років мого подружнього життя. Коли двоє людей уже добре розуміють, що їм далі не по дорозі, але ще якийсь час інерційно йдуть поряд.

Я довго не наважувалася розлучитися

Між моментом, коли подумки усвідомила цю невідворотність, і моментом подання заяви пройшло три з половиною роки. За цей час рішення дозріло, воно ніби пройшло різні стадії росту. Я б описала це так: усвідомлення невідворотності — відчуття, що зайшли в глухий кут — рішення жити нарізно – розуміння, що ми вже йдемо різними дорогами — необхідність визначитися — і, власне, розлучення. Ні, я не шкодую й не думаю, що треба було це робити раніше. На все свій час. Мені він, очевидно, був необхідний для того, щоб змінити своє уявлення про себе в цьому шлюбі і про шлюб загалом.

Якщо ми справді беремо модель стосунків із батьківської сім’ї, то моя була ідеальна. Згодом я зрозумію, що тут і криється один із основних моїх страхів – визнати, що мій шлюб не такий, як у батьків, і ніколи таким не буде. Визнати свою помилку. Прийняти, що в моїх дітей не буде так, як у мене: коли мама й тато — і сім’я, і партнери, і найкращі друзі, що вони завжди пара й завжди поруч. Я дуже довго намагалася довести самій собі, що не помилилася, що зможу «зберегти родину заради дітей». Ох і живучий цей стереотип. Мільйони жінок вчать уберігати сім’ю як форму, підміняючи цим її сутність. Ми так женемося за тим, щоб мати видимість благополучної пари, аж утрачаємо розуміння, що за цим не треба гнатися. Люди, яким недобре разом, не можуть бути сім’єю.

Часто трапляється так, що ті, хто одружуються юними, вже років за десять не мають нічого спільного

Вони виросли різними людьми. Безперечно, так трапляється не з усіма молодими парами. Але так трапилося зі мною. У 20 ми мали схожий набір цінностей і життєвих переконань, а в 30 — уже дуже різний. Якщо спробувати обрати місце, у якому наші уявлення про світ кардинально розійшлися, то це буде довкола гендерної тематики. Все, що стосується «ти повинна», а насправді читай «жінка повинна», завжди викликало найпалкіші суперечки. Десь у цих суперечках я вперше й відчула світоглядний розлам.

За останні півтора року я навчилася сприймати це як досвід, без зайвого драматизму. І зараз, правда, перестала бачити щось погане в тому, що люди розлучаються проживши стільки часу разом, маючи дітей і спільну велику історію. Я бачу виклик у тому, щоб потім навчитися комунікувати, щоб не зробити цю спільну історію територією перманентних болючих спогадів, а спільних дітей — приводом для війни. Для мене це в розлученні завдання №1. Хоча розумію, що трапляються й інші ситуації. Комусь справді треба викреслити колишніх із життя, наприклад, для того, аби почуватися у безпеці. У мене такої необхідності немає. Нещодавно я подумала – якщо раптом щось станеться, всі спогади про прожите разом, про те, як діти були маленькими, їх дитячий «словничок» і кумедні пригоди лишаться існувати тільки в моїй пам’яті. А зараз є людина, яка так само це пам’ятає, так само ці спогади цінує й береже – і я йому за це вдячна. Хтозна, як би я думала, якби він не цінував і не беріг. Мабуть, теж спробувала б викреслити й бути не такою сентиментальною.

Ще один великий страх — будувати стосунки після невдалої спроби

Ти вже добре знаєш, як не має бути, але як треба — не знаєш, адже весь твій досвід стосунків підважує невдача, якої вони зазнали. Ти можеш тільки здогадуватися, як треба. Це схоже на рух навпомацки. Дуже дивне відчуття — рухатися навпомацки у 32, ніби знову частково відчуваєш себе підлітком. Але, на щастя, це не так. Життєвий досвід є, просто треба навчитися його використовувати. 

Якби треба було втиснути всі мої нинішні уявлення про те, як має бути, у кілька речень, то я сказала б так. Люди один одному не належать. Ні в стосунках, ні в шлюбі. Вони можуть бути разом тільки добровільно, а не тому, що їх зобов’язує до цього оточення, штамп у паспорті чи традиційні міфи, з якими ми виростали. Люди хочуть бути разом тоді, коли їм добре. Тому все, що відбуватиметься надалі в моєму житті, буде тільки з доброї волі обох. Сподіваюся, що мені стане сил жити за цим правилом.

Анастасія Багаліка 

Схожі записи

«Самавинна» або звідки росте мовчання

Катерина Міхаліцина

«Я тобі не дарагая!»: історія випускниці Вінницького педуніверситету

Анна Власюк

Чи можна освідчитися в коханні Конвенції ООН?