Повага
Колонки

(Не)хороша дівчинка

«Нас не вчили помилятися, нас учили бути хорошими»

Оксана Смілка, інструкторка з гнучкого лідерства

Мені було десять років, коли помер мій дід. Десять — це мало чи багато, щоб усвідомити всю величину втрати? Похорон минув швидко. Простирадла зняли із дзеркал. Я тоді ще не уявляла, що пережити мені доведеться не лише смерть улюбленого діда. Але й приїзд його братів.

Брати прибули по черзі. Із різницею в тиждень. Вони не перетиналися. Чи сталося так навмисне, я не знаю.

Старший був як дві краплі води схожий на діда, тільки з кучерявим сивим чубом. Він приїхав тихо, відчинив синю хвіртку, увійшов на подвір’я й десь так само тихо жив собі в кімнаті, без жодного натяку на свою присутність. Він носив чорний костюм, мав чорний дипломат і залишив по собі теку зі старими газетними вирізками про УПА. Здається, я навіть не помітила, коли він поїхав. Немовби просто вивітрився. Немов і не було його зовсім.

А тоді приїхав молодший. І я у свої десять років пізнала, що таке ненависть. 

Догори дриґом

Він увесь час жартував. Його було забагато. А тоді одного дня — навіть не збагну, як таке сталося, але я раптом опинилася вниз головою в його руках! Стою долонями простісінько на пофарбованій у вишневе підлозі, а ноги мої висять десь угорі. Дідів брат міцно тримає мої щиколотки обома своїми чіпкими руками й весело приказує: «Ану, ану!» Тоді як я, принижена, із багряними від сорому щоками, змушена просто мовчки переставляти руками. Він «вів» мене догори дриґом уздовж коридору, який здався мені тоді непомірно довгим і безкінечним. Він спрямовував мене до круглого стола біля вікна у вітальні. Ляп. Ляп. Мої долоні ляскають підлогою. Не пам’ятаю, як підвелася. Не пам’ятаю далі нічого. Повний blackout. І ненависть detected. 

«Але як же так?» — скажете ви. — «Ти ж могла запротестувати! Закричати! Втекти! Зрештою, могла хвицнути його з усього маху обома ногами туди, куди треба!»

Могла б. Але анічогісінько з цього не зробила. Бо я була хорошою дівчинкою. А то був дідів рідний брат. А хорошим дівчаткам негоже погано поводитися. Хорошим дівчаткам належить поводитися чемно і добре. Тому я мовчки терпіла й «чалапала» своїми дитячими долонями тим довгим коридором уперед. А насправді хотіла згоріти від сорому. Провалитися під землю. Кричати, ридати, волати. Від приниження. Від огиди. Від нестерпності й безпорадності. Але ще дужче я хотіла, щоб під землю провалився тоді ненависний мені молодший дідів брат.

Уже зараз, коли озираюся назад, мені здається, що я ходила отак, догори дриґом, руками по землі й ногами в чиїхось чіпких руках добру половину свого життя. Аж доки одного дня не прозріла.

Синдром «хорошої дівчинки»

Мені п’ять. Я сиджу на кушетці, оббитій коричневим дерматином, і не дихаю. Мені так страшно, аж нудить. Серце калатає несамовито. Живіт крутить у вузли. Я сиджу на самісінькому краєчку й чекаю на свою бабусю в білому халаті. Бо моя бабуся — лікарка. Вона привела мене в поліклініку, де є страшний дядько з волохатими руками, волохатими ніздрями й волохатими вухами. Дядько, який силою всього свого чоловічого натиску пхав мені спершу до рота, а потім до носа довгі металеві шпички, міцно стискаючи моє підборіддя рукою. Дядько з лампочкою на лобі й страшною назвою ЛОР. Саме цей дядько має от-от з’явитися з-за лікарняного рогу й почати рвати мені аденоїди. 

На моє щастя, бабуся прийшла сама і сказала, що все скасовується. Я мовчки встала з кушетки й пішла слідом за нею. На ватяних ногах. Додому. 

Читайте також: Кола на воді: чому наші історії важливі для світу

Коли майже через тридцять із гаком років я згадала про той випадок і розказала бабусі, як помирала від жаху на тій триклятій дерматиновій кушетці перед кабінетом лікаря, вона щиро здивувалася: «Боялася? Ти? Та ти тихенько собі сиділа й навіть виду не показувала».

Навіть виду не показувала… Як воно — мати голос, але мовчати? Як воно — бути нажаханою до страху, але ніяк цього не проявляти? А просто сидіти й мовчати. Боятися мовчки. Кричати всередині. Щоби ззовні ніхто не  бачив і не чув. Бо хороші дівчатка не влаштовують істерик. Не плачуть на людях, навіть коли їм дуже страшно. Хороші дівчатка сидять чемно й мовчки чекають на свого м’ясника.

Мовчання — знак згоди?

Мені сім. У музичній школі чується легка какофонія з усіх заразом музичних інструментів, на яких саме в цей момент грають діти десь за зачиненими дверима. А я в коридорі наближаюся до кабінету фортепіано. Рудоволоса дівчинка з паралельного класу підходить до мене, перекриваючи собою прохід, і каже: «Моя вчителька наказала тобі з ним не гратися». Я стою мовчки і кліпаю очима. «Вона сказала, щоб ти більше з ним не дружила, щоб ви не ходили разом. Ясно?» У моїй голові проносяться різні думки: але чого її вчителька таке каже? Ми ж виросли на одному подвір’ї разом. Як можна навмисне не дружити з хлопчиком, із яким увесь час дружиш? Але вголос я не кажу нічого. Я мовчки кліпаю очима. І стою отетеріло. Доки дівчинка не розвертається й не йде геть.

Мовчки кліпаю очима. Як воно — чути, як хтось інший несе якусь ахінею, і диктує, що треба чи не треба робити? Як воно — знати, що все це нонсенс, але стояти й мовчки слухати. Мовчання — це завжди знак згоди?

А що, як то справді не я?

Мені двадцять два. Я студентка й страшенно радію: новий предмет! Художній переклад! Викладач не місцевий, запрошений. Страшенно цікаво. От і перше завдання — вибрати автора чи авторку й перекласти шматок тексту з англійської на українську. Я приємно схвильована, бо вже знаю, кого перекладатиму. Обираю улюбленого Джона Чівера та його оповідання «Christmas Is a Sad Season for the Poor». 

Я переклала його на одному подиху. Аж сяяла від щастя. Здала свою роботу викладачеві. Наступного заняття він підкликав мене до себе й запитав: «Де ви взяли цей текст?» Я закліпала на нього очима: «Як де?.. Так я ж… переклала». «Ні, я вас ще раз запитую, звідки ви скопіювали цей текст?» 

Читайте також: Дякую тобі, дівчинко зі скакалкою!

Я відчула, як усе всередині мене береться тріщинами. Як щастя від виконаної роботи розбивається на друзки. Як починає паморочитися в голові. Як сльози застилають очі. «Я переклала», — тихо повторюю ще раз. Але з виразу обличчя викладача розумію, що він мені не повірив. 

Шкодую, що не зберегла той переклад. Я носила його на дискеті. Роздруковувала в комп’ютерному класі. І здала викладачеві. І він поставив мені якусь оцінку. Не пам’ятаю, яку, але задоволення від того вже однаково не було. Оповідань Джона Чівера досі немає в перекладі українською. Як не було їх ніде в інтернеті понад двадцять років тому. Пам’ятаю, як тоді на якусь мить мені здалося: а що, як то справді не я переклала?

Як воно — знати, могти і вміти, але зіщулюватися під чужими словами того, хто каже, що ти списала, вкрала, скопіювала? Як воно — зменшуватися, меншати і меншати — доти, доки здається, що всі навколо є, а тебе вже немає?

Хороша дівчинка або Ще те стерво!

Хороші дівчатка хороші до всіх і хороші для всіх. Окрім себе. Хороші дівчатка зручні. Ними можна крутити в руках як завгодно, можна навіть поставити їх у буквальному сенсі з ніг на голову, і вони нічого не скажуть. Вони терпітимуть. 

Хороші дівчатка зменшуватимуться, щоб усім навколо було комфортно. Хороші дівчатка мовчатимуть, щоб інших було краще чути. Хороші дівчатка неважливі. Їх зневажливо переставлятимуть як порцелянову фігурку, присипану пилом, з місця на місце, як щось дріб’язкове. Переставлятимуть рівно доти, доки одного дня «хороша дівчинка» не відчує, що має голос. І що з нею так не можна. Доки не поверне собі право голосно казати «ні». Право бути злою, незручною, агресивною. Право казати «стоп», голосно сміятися, ухвалювати рішення, заперечувати, відмовлятися, наполягати на своєму, мати різні емоції. 

І знаєте, це так дивно. Бо відтоді, як дівчинка перестає бути «хорошою», всі хором починають співати: «Та вона зламалася! Та вона, виявляється, ще те стерво!» 

Так, одного дня хороша дівчинка перестає бути хорошою для всіх. Але нарешті стає доброю і хорошою до себе. І це той момент, коли для неї розпочинається зовсім інша історія.

Слава Світова

Схожі записи

Чим рух за права людини корисний для сучасної Церкви?

Як дискусія про жіночі вагони підняла на поверхню низку проблем

Олександра Горчинська

Нове об‘єднання в Парламенті. ДумайТЕ!